Я живу на Оболоні з 12 з половиною років. Ми переїхали сюди з Печерська. В той час вже працювала станція метро "Мінська". Але не було всіх цих будинків навколо нас — були тільки піски та трава. Можна було гратися в пустелю.

При переїзді мене вразили простори — вони тут неймовірні. Я застала момент, коли перед моїм будинком засипали озера, щоби збудувати інші будинки. На цих озерах ми ще встигли взимку побавитися в хокей та розсікати на ковзанах.

Були місця, де можна було легко вирватися з-під батьківської опіки, де можна було гуляти з псом. Це на бульварі Лесі Українки потрібно було тримати мого спаніеля Джеріка біля ноги, а тут собака мав можливість погасати, а я могла дихати. Досвіду життя в селі я не мала, тому простори на Оболоні мене цілком влаштовували.

Джерік під час прогулянок ловив куріпок, ганяв зайців. Це ж мисливський собака, тому він, коли чуяв куріпку, завмирав у такій спеціальній позі. Куріпки та зайці зникли доволі різко, щойно почалася справжня велика забудова.

Одного ранку я сонно йшла крізь туман, аж поки не побачила в тому тумані роги. Це був лось! Виявилося, він втік з зоопарку. Я довго з'ясовувала у старших, що з ним зроблять, коли зловлять. Його присипили та повернули в зоопарк. До школи я запізнилася, і пояснення запізнення у мене було фантасмагоричне, в стилі анекдоту про дівчинку, котра застрягла в ліфті та одночасно врятувала хлопчика від пожежі. "Я йшла та побачила лося". Обожнюю такі історії.

Коли я сюди приїхала, мене запросили на своєрідну ініціацію, що відбувалася в дитячому садочку. Там підлітки підвішували дільничного інспектора Васю, бо він, мовляв, окозлєл. Слово "підвішували" чи "вішали" — це не метафора, бо вони справді намагалися його повісити на дереві, але зламалася гілка. У нас на Печерську такого не було! Мене це шокувало.

На Оболоні існував поділ на мікрорайони, і між ними відбувалися махачі — до крові з кастетами. Я жила в "четвірці", тому для прогулянок у "дев'ятці" треба було пам'ятати, дружимо ми з ними чи ні. Корисно було знати імена кількох авторитетів, і це було дуже смішно! В них усіх були однакові прізвиська — Баклани, Адмірали, Боцмани.

Також були люди, котрі сиділи чи поверталися з тюрми, вони ходили в авторитеті. Один із таких упадав за моєю подругою. Якось він прийшов у садок, де ми тусили, приніс їй гвоздики та сказав: "Якщо хочеш, я можу для тебе когось із них убити". Це не дуже надихало. Добре, що він потім десь зник.

Ось ми стоїмо біля ресторану "Аргентина-гриль", раніше він називався "Ріо-Гранде". Вкупі з площею Сантьяго де Чилі це дає можливість помітити любов до Латинської Америки. Ресторан був двоповерховим, пафосним і ніби хорошим, але в ньому не було життя. Ми двічі намагалися туди зайти, але нас не пустили. Мовляв, не працюють. Виглядало, що перший поверх справді не працював. Це був класичний ресторан для своїх, які приходити розрулювати справи. Тому тут завжди стояли дорогі машини.

Набережна тут давно, але спершу вона розташовувалася просто на верхньому краю дамби, а всього цього облаштування та парканчиків не було. Тут живуть качки, а цієї зими навіть зимували лебеді.

Сюди я зазвичай ходжу гуляти з моїм французьким бульдогом Люком. Тут я відпочиваю та ніби випадаю з урбаністичного пейзажу — хоча на обрії видно і Московський міст, і машини, але про них якось одразу забуваєш. На набережній багато дерев, але вже менше, бо дерева трохи прорідили, аби відкрити вид.

Хто в натовпі, що гуляє набережною? Собачники, велосипедисти, скейтбордисти, паркурщики, гламурна тусовка на підборах, мами і тати з колясками, діти, вуличні музики. Також тут продають різні штуки, і влітку це дуже нагадує набережну Судака. Пахне шашлик і алкоголь, і чимало людей сюди приїздять повештатися просто так.

На набережній легко зустріти фітнес-групи, котрі організовано займаються. Для цього є спеціальні майданчики, також вони пристосовують наявні простори набережної — наприклад, сходи. В інші дні тут збираються гурти людей, які танцюють.

Коли сюди переїхала, то робила нечуваний подвиг — перепливала затоку до іншого берега, робила там віночок і пливла назад. Ні, то не була якась особлива сміливість, просто я кандидат у майстри спорту з плавання.

Ми свого часу рятували з острова собак, які не могли переплисти воду, стояли і вили. Тоді МНС нас послало, а спільнота сусідів і зоозахисників організувалась і допомогла їх вивезти. Взагалі тут організована спільнота. Ми не даємо вирубувати дерева, воюємо з забудовниками. У нас є дієва Самооборона ще з часів Майдану. Вони і сьогодні дбають про безпеку району, чергують.

На мою думку, вони абсолютно жахливі. В них немає ні простору, ні приватності, бо вони наліплені один на одного, розділені парканом, мають вихід на вулицю. Тобто гіпотетичні мешканці цих будинків не можуть захистити себе від того, що навколо. Думаю, тут мало хто живе — не бачу обжитості, ввечері у вікнах не горить світло.

Чула історію, що одна амбасада розглядала можливість зробити тут свою резиденцію, але їх вразила ціна, тому вони обрали собі іншу нерухомість у центрі.

Цей пологовий будинок закривався, тому що тут знайшли сальмонельоз. Він довго не працював — тривав карантин. Нині це єдиний пологовий будинок, де є інфекційне відділення, в якому можуть народжувати люди із ВІЛ-СНІД. З цим пов'язані не дуже приємні історії, оскільки були люди, котрим такі пацієнти лікарні не подобалися. Мовляв, умовно здорові люди не мають народжувати разом з умовно нездоровими. Також є будинки, котрим таке сусідство не подобається.

Раніше біля цього будинку на місці, де тепер паркінг, був басейн. У ньому не можна було купатися, але там була вода, і звідти стирчали крани. Басейн був нам, місцевим дітям, потрібен, аби помити собак, які під час прогулянки бруднилися. Коли ми ішли з затоки й помічали це, то вели псів до басейна. Джеріка я звідти не випускала, поки він не поплаває.

У цей момент із пологового вибігали нянечки та починали звинувачувати нас в антисанітарії. На це я відповідала, що пес мене не слухається, і вони можуть його забрати самі, якщо зможуть. Джерік, коли бачив, що ним хоче покерувати чужа людина, крутив собачі дулі — сидів на трубі посеред "басейну" і все.

Я ці райони називаю районами гламуру, гегемона та інтелігенції. За рахунок того, що поволі добудовувалися нові будинки, в них заселявся середній клас і вище.

На початку сюди приїздили люди, котрі переселялися з центру, сіл, Чорнобиля. У нас є будинки, де живуть ті, хто будували метрополітен. Є будинки науковців, акторів, режисерів. Також тут жило чиновництво — знаю, що тут в абсолютно звичайних будинках мешкали щонайменше два заступники міністрів юстиції.

На цьому будинку почали малювати мурал, який відтворює інтер'єр якоїсь київської церкви — можливо, Володимирський або Софійський собор. Але роботу не закінчили, тому що мешканці обурилися. Пам'ятаю, ми на цю тему жартували, що в будинку живуть самі атеїсти. Хоча я в це не вірю.

Тут росте багато тополь. Коли їх саджали, то всі дуже схвалювали цю ідею, називали ці дерева "легенями міста", бо вважалося, що тополі краще борються з забрудненням. А потім почалася алергія. Вона буває не лише на пух, але й на перше листя, на перші квіти.

Наша музикалка знаходилася на першому поверсі багатоквартирного будинку. Поруч були бібліотека, художня школа та книгарня. Частину музичної школи тепер займає мовна школа. Але не бачу тут таблички, тому, припускаю, школу могли вже "зжерти" інші заклади.

В мене була фантастична вчителька гри на фортепіано. Вона безкоштовно займалася з обдарованими дітьми, навіть якщо вони були ледачими.

Сюди я почала їздити на уроки фортепіано ще коли жила на Печерську — через добру вчительку. Моя перша викладачка музики просто наді мною знущалася: била по пальцях, наприклад, і я не знала, як це можна було розповісти батькам. Доводилося вигадувати різні причини та хвороби.

Таким простором точно є парк "Наталка", в ньому навіть є літній кінотеатр. Думаю, наступного року він стане ще кращим.

Раніше у колишньому Будинку піонерів був театр, там були симпатичні вистави. Тепер він закрився, натомість там з'явилися банк, якийсь ресторан, стоматологія чи щось таке.

Також тут завжди бракувало власної концертної зали. Певний час на сцені "Золоті ворота" у парку пробували влаштовувати концерти, але це був невдалий експеримент.

Є старий кінотеатр "Братислава", але його не відроджували. Думаю, там можна було б відкрити театр, але в оболонців немає скерованості на мистецькі простори. Люди звикли, що такі простори є в центрі. Ще у нас є мистецька академія для дітей, було б круто відкрити галереї, резиденції.

Ще на Оболоні залишилися бібліотеки. В дитинстві я часто до них ходила, і мене в усіх бібліотеках дуже любили, бо я багато читала. Допомагала виконувати план.

Dream Town — спершу його всі ненавиділи. Сьогодні його називають "бункер", "аушвіц" і "одоробло". Але він привчив людей, що в одному місці можна купити все і розважатися.

Тут є кондиціонер, тому влітку ним часто ходять люди, котрі прямують на пляж у шльопках і трусах. У такому вигляді вони ідуть повз увесь гламур і стрази. Мене це смішить.

Тут я підслуховую людей. Це наші барні стійки. На них тусять заощадливі оболонці, представники всіх прошарків. Вони ідуть в супермаркет, купують їжу в кулінарії та питво. Влітку тут хіба весілля не гуляють.

Раніше це були лавочки, але їх швидко відбили. Тепер ними користуються як барними стійками. Тут залишаються порожні пляшки, пластикові стаканчики, кульочки. Це типові ландшафт і дозвілля району. Поруч є столики для пінг-понгу, але в теніс там ніхто не грає, бо на столиках дуже зручно ставити пляшки.

Для мене це точки натхнення — тут щодня розігрується Шекспір, драми. Коли я гуляю з собакою та ходжу туди-сюди, трапляється почути багато цікавого. Жива районна мова. Життя як воно є.