За що я люблю Дарницю
Гід районом від журналіста Юрія Макарова
У рубриці "За що я люблю свій район" жителі київських районів розповідають, за що вони їх люблять і ненавидять, діляться історіями і радять цікаві місця
Герой
У цьому випуску — розповідь журналіста Юрія Макарова, який ще дитиною переїхав із центру на Дарницю і прожив там багато років
Переїзд і будинок
Наша родина в 1962-му переїхала з нинішньої Європейської площі на Дарницю. До переїзду ми жили в комуналці, вчотирьох в одній кімнаті. А в новій квартирі у нас було чотири кімнати, 60 квадратних метрів.

Так, певний час із нами жив мій дядько з дружиною та дитиною, тобто нас було семеро. Але це не можна порівняти з умовами комуналки. З крану текла гаряча вода, і душ я міг приймати стільки разів, скільки хотів. А ще в мене була своя кімната — маленька, 2,5 на 2,5 метри, але моя власна.

В той час 4-кімнатних квартир не існувало, але нашу хрущовку будували за якимось нетиповим проектом, у якому поєднали два різних будинки. Там на стику виникла "зайва" площа, з якої в деяких квартирах утворилася четверта кімната.
Для нашої родини підсвідомо цей район був "ворожою територією", бо ми для сусідів залишалися іноземцями — і етнічно, і класово. Вже потім я, коли почав працювати журналістом у РАТАУ [Радіо-телеграфне агентство України, нині — "Укрінформ" — БЖ], зміг "врости" в це життя. А чужим я себе перестав відчувати вже після Незалежності.

Старі кияни взагалі вживалися в Дарницю з великими труднощами, але не аж так фатально. Просто лівий берег не вважався Києвом. Але тоді Відрадний і Чоколівка також Києвом не були. Якщо подивитися на повоєнну мапу, то видно, що місто як таке офіційно закінчувалося на Шулявці, далі починалися передмістя.
Про місцевих жителів
Дарниця не була босяцьким чи бандитським районом. Здебільшого його будували для працівників місцевих заводів, як-от "Хімволокно", 512-го, ДШК. Це не дуже велика промисловість, а звичайне радянське виробництво, де щось поставили на потік, і воно крутиться.

Крім робітників, тут жили старі кияни, яких переселили з комуналок і бараків у окремі квартири. Я добре пам'ятаю, що нормою в ті часи було жити в "комуналці", а власної квартири не було ні в кого з тих, кого ми знали. Одні наші знайомі жили в бараці, а інші — практично в землянці в районі біля Львівської площі. При цьому господар "землянки" був підполковником авіації. Тобто, пристойно жили одиниці.

Також на Дарниці жили вчорашні селяни, котрі приїхали за "оргнабором". Коли кажуть, що за Хрущова селяни отримали паспорти — це не так. Бо всім селянам паспорти дали вже у 1970-ті роки, а до того часу в нас панувало кріпацтво. Отже, на Дарницю приїжджали вчорашні кріпаки, котрі мали одразу вбудуватися в нову культуру.

Зіткнення світів було помітним. Я бачив, що ті вчорашні селяни страшенно закомплексовані та з усіх сил хотіли стати "городськими". Після переїзду до міст вони намагалися позбутися всього, що нагадувало про вчорашнє рабство — це слово я тут вживаю тут без "лапок". Зокрема через це вони переходили на російську. Це стало одним із зламів в культурному складі України, бо українська мова була маркером не просто другорядності, а рабства.

Також в наш район це принесло певні сліди селянського побуту. Погребів або городів не було, але були квіти в палісадниках. А ще — накриті на весь двір столи, і на весілля, і на поминки. Небіжчиків ховали з духовим оркестром і несли через весь двір.
Двори
Скверу, який ми тут бачимо, раніше не існувало. Тут був просто пустир. А ще гірка, ми по ній з'їжджали на санчатах.

Поруч знаходиться телефонна станція. Вона будувалася при нас і стоїть ще з часів аналогового зв'язку. Пам'ятаю, як сюди привозили якісь величезні шафи з дротами. До речі, нашими дитячими іграшками та "фенічками" були саме кольорові дроти та шматки кабелю, вони просто тут валялися.
В той час не було інформації про безпеку чи небезпеку, тому в публічній думці не існувало педофілів або інших ризиків, про які всі знають сьогодні. Тому батьки відпускали дітей гуляти на весь день. Годинників також ні в кого з дітей не було, тому скільки гуляєш — гуляй. Захочеш їсти — прибіжиш додому. Малишня тусила та бігала, куди завгодно. Ми гралися в доволі типові ігри, типу "наших и немцев". Але з моєї подачі іноді грали і в "мушкетерів". Хоча сам я не був особливо спортивним.

Нашим "двором" була вся ця величезна територія. Я би не сказав, що з іншими дворами в нас були ворожі стосунки, ми точно не билися "стінка на стінку".
Але було інше: біля метро "Дарниця" розташовулося "соцмістечко", де старіші будинки. Там жили люди з серйозніших заводів. Відповідно, як я розумію, і доросле населення, і діти там були більш структурованими в певні ієрархії. Не можу сказати, що то були банди. Але там, якщо ти просто проходив повз групу з 10-15 хлопців, тобі кричали: "Иди сюда! Дай 10 копеек!". Приводів не треба було шукати.

Якщо ти давав ті 10 копійок — то робив гірший вибір, бо тебе все одно поб'ють. Я, начитавшись "Трьох мушкетерів", із ними не бився, а давав ляпаса. У відповідь мене тупо били, аби принизити. Це було травматично.

Тому під час навчання в університеті я пішов на карате, потім це секція переросла в кунг-фу, стиль тигра. Згодом ми перейшли до іншого майстра — в'єтнамця. Так поволі в мене зник внутрішній страх — і до мене припинили чіплятися.
Школа
Будівля школи типова, таких у Києві багато. Вважалося, що такий план — це прорив, якщо порівнювати зі сталінськими школами. Виглядало справді модерно, та і було доволі зручним у використанні.

Мої однокласники були переважно дітьми з інтелігентних родин, серед них була порівняно велика частка євреїв. В ті часи сказати слово "єврей" було вже соромно. Не було ясно, чому соромно, але було соромно.

Вчителі були непогані. Все, що я вмію робити по дому, я вмію від мого діда та завдяки урокам праці. В нас стояли різноманітні верстати, якими ми користувалися. Тому тепер я не маю вигадувати велосипед.

У той час вчителі не вважалися лузерами, тому було більше шансів натрапити на нормального вчителя. Звичайно, були і скалічені системою. Мені трапилося двоє непересічних вчителів. Один із них — вчитель фізики Григорій Моїсейович Біндер, який сьогодні живе в Німеччині. До нього ми на вихідних також ходили додому слухати музику. Він був меломан-аматор, мав величезну колекцію платівок, сам також ходив на концерти. Він так заохочував своїх учнів до музики. Мене заохочувати було не потрібно, бо мама була співачкою, тому класичної музики вдома вистачало.
Архітектура
Засклені балкони почали з'являтися вже після 1991 року, коли це почали менше контролювати представники влади.

Варто пам'ятати, що в радянський час квартири мешканцям не належали — то була державна власність. І, якщо хтось собі дозволяв вольність на кшталт балкону, то в квартиру приходили з міліцією та відновлювали порядок.
Тут бачимо стик трьох дуже коротких, але значущих періодів радянської історії. Праворуч — "сталінки", що мають пишний декор. Це повоєнні будинки, їх архітектори бавилися в елементи українського бароко. А ближче до метро "Лісова" є цілий квартал двоповерхових будиночків, де цього декору ще більше. Напевне, люди, повернувшись і Європи, де вони опинилися під час війни — хто з Червоною армією, хто в полоні — побачили, як мають жити нормальні люди. Можливо, вони вирішили спробувати і собі щось таке створити.

Потім з'явилася забудова перехідного періоду, коли щойно почали думати про масове будівництво. За плануванням і метражем це вже хрущовки, але вони виглядають інакше. До речі, слово "хрущовки" не дуже справедливе, бо відповідну постанову про масову забудову прийняли ще за Сталіна. А вже Хрущов поставив завдання. До речі, найпершу "хрущовку" збудували не в Москві, а в Києві на нинішньому Голосіївському проспекті, вона досі стоїть.
Думаю, що всі анекдоти про "хрущовки" — це наслідок рабської психології. Наприклад, був жарт про те, що Хрущов встиг об'єднати ванну з туалетом, але не встиг об'єднати підлогу зі стелею. Але ці жарти жартували ті, хто до того ніколи раніше не мали власної ванни. В туалет вони ходили на вулицю, а митися — в лазню. Уяви, в тебе першого з усіх предків вдома з крану тече вода, а тобі це не подобається.

Третій період — це те, що навколо нас. Збірний залізобетон. Це будувалося, коли ми вже переїхали на Дарницю 1962 року, тобто буквально росло на моїх очах.
Кінотеатр "Ленінград"
Цей кінотеатр біля Ленінградської площі колись закономірно називався "Ленінград". Це значуща локація. Саме тут я вперше побачив фільм "Три мушкетери" — ті, французькі "Три мушкетери". Мені було 7 років.

Ми не пам'ятаємо цього фільму, але він був епохальним для СРСР, як і "Чудова сімка". На початку 1960-х показали два чи три закордонних фільми, що визначили бажання радянських людей бути не такими радянськими.

В тих фільмах було інше життя, внутрішня свобода. Сьогодні згадують радянських "Мушкетерів", але там усі образи концептуально взято з французького фільму. Навіть сам Боярський зовні в тому фільмі схожий на Жерара Баре.

Сенс цієї історії в контрасті між суворою реальністю Дарниці та недосяжним нереальним, але переконливим світом кіно, де вчинок — це вчинок. Після фільму я прочитав книжку, а далі я існував у двох світах — світі етикету та шарму та світі оцього всього, що навколо нас.
Дозвілля місцевих
Звички заробляти та відкладати гроші не було. Вважалося непристойним десь підпрацьовувати. А якщо ти шиєш вдома чи на замовлення лагодиш апаратуру, то це грозило неприємностями. До тебе могли прийти зі звинуваченням у тому, що ти займаєшся приватним підприємництвом і не платиш податки.

Тож, виходить, в людей після роботи було багато вільного часу. Місць дозвілля чи відпочинку майже не було. Радянські люди сиділи на своїх шести сотках, тобто на дачі. Або сиділи по кухнях — курили і бухали. Думаю, це був єдиний спосіб соціального життя, який існував впродовж половини мого свідомого життя.

Також ходили на пляж. Не на Русанівку, але їздили на Центральний пляж — на Труханів острів. Це був доволі типовий вид дозвілля, туди їздили і старі, і нові кияни.

Дніпро використовували також для риболовлі — це було дуже типове дозвілля. Також у людей були моторні човни. Вони коштували менше, ніж автомобілі, тому були достатньо масовими. Наприклад, у моєї першої дівчини був човен "Крим" з двіжком "Москва", це була реальна частина нашого життя.

Читайте гіди іншими районами
Made on
Tilda