Ось ця довга алея, яка починається неподалік від торгового центру “ХарьОК”, скільки пам’ятаю, звалася і досі зветься “Бродвеєм”. Якщо ми пройдемо трохи далі, то там навіть є кафе “Бродвей”. У дев’яності це місце було вимощене плиткою, ми всі чекали, коли її розберуть та покладуть асфальт, але цього не сталося.

Це був такий собі “напівгетто”-райончик. Поруч було кілька баскетбольних майданчиків, я ходила на карате, багато хто з мого оточення теж займався цим видом спорту. У нас був культ карате, мій тренер, до речі, досі тут працює.

Карате – це свідомий вибір, ти ж живеш на Харківському у дев’яності! У моєму випадку це був кіокушинкай. Звісно, у нас тут були “бригади”: пацани у коротких сірих куртках з написами “Los Angeles” або “Chicago Bulls”.

У тебе мали бути широкі штани-”труби”. Якщо їх не було, ти - лох. Усі хлопці району, якщо у них не було інших перспектив, наприклад, якщо вони не вчилися грати на скрипці у музичній школі, з високою вірогідністю входили до якогось місцевого угрупування. Відлуння того часу донесло грізні, як тоді здавалося, імена “авторитетів”, якими лякали на районі – “Солоха”, “Рибка”, Авдишев, вони точно “дахували” частину місцевості. Я не чула щоб застосовувалася вогнепальна зброя, але поряд постійно були якісь “махачі”. Мені пощастило повз усе це більш менш спокійно пролетіти.

Логічним продовженням цього “двіжу” були “качалки”, і саме тут, на “Бродвеї” я якось зустріла братів Кличків. Вони, певно, йшли з найвідомішого районного спортзалу, який знаходився у підвальному приміщенні кінотеатру “Факел”. Ще кілька “качалок” було на вулиці Тростянецькій.

Мабуть, немає дітей на Харківському масиві, яким батьки не обіцяли у ті роки, що за погану поведінку їх віддадуть до шкільного інтернату. Їх тут було два. Один знаходився поруч із моєю музичною школою (тепер це Спеціальна школа I-II ступенів №12), і одного разу після якогось вибрика мама каже: “Ну все, збирайся, підеш до інтернату”, я така: “Ну, і будь-ласка”. Почала збирати рюкзак, першим ділом улюблені книжки туди поклала. Сама думала про те, що нічого, поживу трохи за межами зони комфорту.

Багато часу проводила на озері Вирлиця, гуляючи з собакою. Там є ще одне озеро, і нам рекомендували у них не купатись. Розповідали, що можна натрапити на “стрьомних” чоловіків, які полюбляли розкривати верхній одяг і демонструвати те, що могло травмувати дитячу психіку.

У мої шкільні часи у підвальному приміщенні була та сама “качалка”, куди, ймовірно ходили займатися Клички.

Одного разу мене звідси вигнали просто з сеансу фільму “Коротке замикання” за те, що я прийшла туди з ножем. Він був невеличкий, зовсім малюсенький, тоді всі на районі ходили з ножами, нічого надзвичайного у цьому не було.

Якісь хлопці поряд дуже голосно шуміли, заважали дивитися, і одного з них я легенько стукнула, закритою частиною ножа, звичайно. Вони позвали вахтершу, був скандал, мене вигнали з кінотеатру.

Зараз я розумію, повз які речі ми проскочили у дев’яності і дивуюся, тому що багато різних моментів було “на межі”.

Мені дуже пощастило з оточенням у ліцеї. Це був кінець дев’яностих, і усі тоді горіли українською ідеєю, тому що школам дали більше свободи. “Наукова зміна” дала мені дуже потужний український бекграунд, створений викладачами з любов’ю. Серед предметів у нас була історія українського мистецтва, до нас приходили з лекціями цікаві люди, приміром, головні редактори українських журналів, які розповідали про початок української журналістики.

Була дуже хороша бібліотека.

Кожної суботи у мене був гурток естетичного виховання, який діяв на базі школи, нас возили по всіх київських музеях, батьки давали гроші на кафе та проїзд. Я так розумію, вони “запаковували” нас додатковими заняттями, аби трохи розвантажитись.

Я не дуже любила ходити до музичної школи, в мене були явні проблеми з концентрацією та дисципліною. Але в нас були надзвичайно цікаві уроки музичної літератури, також мені подобалось співати у хорі.

Ідея завантажувати дітей різноманітними заняттями по повній програмі мені все ще подобається. Пам’ятаю, згодом, через багато років, я була у справах у цьому районі, зазирнула всередину школи, і раптом впізнала жінку, яка колись, коли я вчилась, видавала ключі від кабінетів. Це було дуже неочікувано і тепло.

По-справжньому музика мені стала бути цікавою десь у років 15-16. У мене був касетний плеєр, ми переписували та обмінювалися касетами з різними новинками.

Доступ до Інтернету був у американському культурному центрі на Лук’янівці, навпроти Парку Котляревського, туди ми їздили роздруковувати тексти пісень улюблених груп.

Щонеділі ми їздили на Петрівку, щоб купувати польські та американські журнали, а потім видирати звідти постери, з Бйорк, наприклад. Це був справжній “хантинг” – знайти одяг, у якому не ходять на районі, знайти новий альбом Pearl Jam, переписати собі на касету і потім ходити зі смутним обличчям по району. Тому до “інязу” я вже поступила підготовленим “суїцидальним підлітком”.Ще була тусовка навколо молодіжної газети “П’ятниця”, туди усі писали листи на кшталт: “Я дівчинка Саша, мені 14 років, шукаю друзів, які теж слухають такі гурти…”.

Ми приїжджали на Майдан, у кожного була касета зі своїми піснями, це був такий аналоговий Spotify того часу.

‍Так я познайомилася з хлопцем, з яким ми досі спілкуємось, він працює охоронцем. А у знаменитій “Трубі” (тусовка навколо кав’ярні у підземному переході на Майдані Незалежності – БЖ) я декілька разів побилася, і більше туди не ходила, це було не моє середовище.

Сюди ми приходили кататися на великах, таких красивих магнолій, які зараз тоді ще не було, усі дерева були ще маленькими. Вечорами тут постійно сиділи компанії дорослих, і у цій частині парку краще було не ходити. Тут раніше була кругла естрада, зараз тут катаються скейтери.

Для мене алкоголь розпочався у 14 років, а у 19 вже закінчився. Ми пішли до ліцею, дівчатам хотілося виглядати крутими, усі курили, почали купувати вино. Але це швидко закінчилося, і на другому курсі інституту алкоголь мені вже був нецікавий.

У той час навколо було багато наркотиків, у 1999 році у Києві був розповсюджений героїн, якісь морфінові штуки.

Коштували вони досить дешево, і після першого курсу деякі студенти вже не повернулися на заняття, особливо зловживали на англійському факультеті (я вчилася на французькому). Зазвичай це були студенти, які навчалися на комерційних контрактах, і у яких були гроші на “драгз”.

Я тоді зрозуміла, що наркотики – означають те, що ти починаєш спілкуватися з дуже неприємними людьми, а я була дуже амбітною. У нас були репетиції п’ять разів на тиждень, я хотіла на “Червону Руту”, на інші фестивалі, а наркомани були непродуктивні, і з ним важко було спілкуватися.

Це було постійне місце відпочинку з батьками, ми тут влаштовували пікники, ходили на атракціони. Улюблені качелі-“човники”, стара “Ромашка” ще й досі працює. Щоправда зараз атракціони відчиняють лише у вихідні.

Далі є стежки здоров’я, побудували церкву. Парк достатньо засвоєний, і плавно перетікає у ліс, досить великий. Я там колись бігала зранку, та іноді зустрічала людей, які випасали кіз. Взагалі на Червоний Хутір можна було сходити і купити козячого молока, це була територія, яка примикала до міста, але все ще вважалась Києвом.

Місце, де зараз станція метро, вважалось околицею, кінець світу, далі тільки аеропорт.

Щодо назви парку, ми автоматично повторюємо це словосполучення, хоча з партизанами я ніколи його не асоціювала.