Булочний комбінат розміщувався у сусідньому з гімназією будинку. Хто бував у цьому районі у ті роки, має пам’ятати неповторний запах свіжоспеченого хліба, який звідти доносився на декілька найближчих кварталів.

Гімназію з комбінатом з’єднував підземний перехід, де ми постійно купували неймовірні найсвіжіші булочки та тістечка. Буфет також був у підвальному приміщенні, і на перервах ми просто об’їдалися пиріжками, ромовими бабками, тістечками “Дружба”, вони були просто неймовірної якості.

А часи тоді були голодними, тому батьки іноді давали мені гроші, щоб я приніс додому побільше булочок чи тістечок, а коштували вони самі копійки. Й досі, коли я чую запах свіжого хліба, одразу пригадується школа і ця особлива атмосфера. А ще нас з юних літ привчали з повагою ставитися до праці робітниць комбінату. На цю тему нам читали цілі лекції, що виховало в нас дбайливе ставлення до їжі загалом і до хліба зокрема. Може, й через те, що ми знали жінок, які пекли ці смаколики, особисто.

Це найближче місце, де ми прогулювали уроки у гімназії. До того ж робили це не самі, а разом з однолітками з Ліцею № 38 на вулиці Гоголівській, їм взагалі до скверу – перейти дорогу.

Я належав до тієї категорії учнів, які не любили перших два уроки. Зранку я погано щось усвідомлюю, у мене розумовий процес починається не раніше десятої.

‍Після навчання у посольській школі у Сирії я приїхав сюди більш вільним та розкутішим, мабуть, і більш незалежним. Приміром, аж ніяк не брав участі у громадському житті чи активностях, коли справа стосувалася суботників та прибирань території я автоматично від цього себе “звільняв”.

А оскільки був гуманітарієм, то такі предмети як алгебра та геометрія я просто перестав відвідувати, і атмосфера Павлівського саду якнайкраще сприяла цим “позакласним” прогулянкам.

Часи тоді були неформальні, і молодь відповідно була такою – ми годинами могли тут сидіти, балакати про життя, ділитися враженнями від нових прочитаних книжок та побачених фільмів. Часто класом ходили на цікаві кінопокази, а ще до театру.

Коли приїжджав Роман Віктюк з виставою “Служанки” я, мабуть, разів п’ять ходив на неї у Жовтневий Палац.

Цей фактурний будинок з’являється у деяких фільмах, які знімалися у Києві у 90-х. Знімали тут кіно і пізніше, а ще тут мешкає відомий український кінорежисер Роман Балаян. Був початок 2000-х, і мені зателефонував син Балаяна Сурен, який був тоді вже відомим кінопродюсером, і запропонував роль у серіалі “Слід перевертня”. Його знімав режисер Володимир Попков, а Роман Гургенович був продюсером.

Це була моя перша зустріч з кіно, на той час у мене не було жодного акторського досвіду, але мені було дуже цікаво спробувати. Зараз мені трохи соромно за цю роботу, я міг би зіграти набагато краще. Але ніколи не забуду приємні дні, проведені у цікавій компанії метра Балаяна, купу історій про Параджанова та багатьох інших прославлених митців. Ну, і насичені знімальні дні, які, серед іншого, відбувалися у цьому будинку.

До цього закладу, який був відомий як училище Глієра, я потрапив, ледь не випадково.

Мене вмовила це зробити Ірина Білик, з якою я дружив. Вона так само, як і я, жила на Оболоні, ми навчалися у одній музичній школі. На той момент вона була вже студенткою четвертого курсу, і дуже рекомендувала мені педагога Ліну Прохорову, яка згодом стала моєю викладачкою.

Я активно готувався до вступу, звісно, хвилювався, але ніби досить непогано заспівав на вступних іспитах. Разом зі мною вступали Руслан Квінта, нині відомий композитор, який серед іншого писав пісні для Софії Ротару, та мій друг Роман Соколов.

І ось після іспитів ми приходимо разом дивитися списки тих, кого зачислено, я довго там шукаю своє прізвище і не знаходжу. А друзі, з якими я прийшов, свої прізвища знайшли та радіють. Не передати ніякими словами, що зі мною сталося. Я був у якомусь обморочному стані, потім у сльозах вибігаю з приміщення і біжу, сам не знаючи куди. І тут раптом чую за спиною гучний голос Руслана Квінти, який просто волав на все подвір’я: “Андрііііііій!!! Ти поступив!!!”. Я не зрозумів, що сталося, спочатку подумав, що друзі таким чином намагаються мене втішити, але повернувся всередину і побачив, що… мене зараховано одразу на другий курс.

Це надало мені неабиякої впевненості у власних силах, відчуття того, що я довів свою професійну спроможність і рухаюсь вірним шляхом.

Якось у коридорі училища неподалік туалетів мене піймала та сама викладачка Ліна Володимирівна і просто “наїхала” на мене: “Ми тебе сюди для чого приймали? Щоб ти ходив, як неохайний хіпі? Що це за зачіска, негайно приведи себе до ладу!”.

У мене дійсно тоді було довге волосся, і я, як завжди, побіг радитись до старшої подруги Іри Білик. Вона каже: “Що ж, будемо тебе стригти”. Поїхали до Володимира Тарасюка у салон і зробили з мене стильну людину. Це був ще один важливий для мене урок того, як важливо стежити за власним іміджем, удосконалювати його.

Мені ще не було 18 років, коли я виступив на сцені “Червоної Рути” у Севастополі, і тоді усі знання і навички, які я тут отримував, мені дуже знадобилися. Уявляєте, я, зовсім юний та “зелений”, виступаю перед багатотисячною площею Нахімова у 1995 році, а люди, розмахуючи державними прапорами, співають приспів пісні “Вогонь”.

Оскільки ботсад знаходиться поруч з училищем Глієра, то, звісно, ми тут проводили багато часу. Прогулювати вже не можна було, бо училище вимагало стовідсоткової присутності. Але іноді між ранковими та денними заняттями була багатогодинна перерва, а на Оболонь додому ж не поїдеш, тому купували пиріжки у буфеті, та прямували на лавочки ботсаду.

А ще тут зовсім поруч мешкає Олексій Ковжун – відома київська персона, меломан та справжній візіонер західної культури. У нього завжди була рідкісна та актуальна музика, книги, журнали.

‍У нього я записував касети, бо мені хотілося тоді знати про все у діапазоні від Майлза Дейвіса до групи Dead Can Dance. А зійшлися ми з ним на коміксах, я їх обожнював з дитинства, а він мав вражаючу на той час колекцію.

Щойно я вступив до училища, як у перші дні навчання компанія якихось невідомих людей постійно очікувала мене неподалік корпусу, пред’являли, ніби я блатний. Мовляв, мене зарахували на другий курс по знайомству, хоча всі знали, що це не так. Попервах мене трохи поштовхали, намагалися влаштовувати якісь розборки, тому іноді до метро “Університет” мене проводжали Юра Нікітін, який зустрічав Білик після занять, та Руслан Квінта.

Свого часу саме звідси у мене сформувався звичний маршрут, яким я слідував довгий час: разом з Ірою Білик ми сідали на трамвай № 5 на зупинці біля корпусу училища та їхали в інший корпус, який знаходився на вулиці Дашавського.

Там був також гуртожиток Глієра, а на його третьому поверсі – гуртожиток естрадно-циркового училища, де жив Андрій Данилко. Ми обходили усі поверхи, поки з усіми не привіталися, збиралися там на постійні застілля, святкування, щось обговорювали, постійно палали творчістю.

Я люблю цей район за подолання. За те, що я, хлопець з Оболоні із звичайної сім’ї: мама – лікар, тато –військовий, зумів у цій частині середмістя відчути себе справжнім киянином та людиною, яка впевнено почувається на своєму місці.

Якщо раніше мене іноді могли образити чи посміятися, то з часом саме тут я став почувати себе впевнено, навчився дивитися людям в очі та жити синхронно разом з містом та країною.