Зараз цей парк носить ім’я репресованого українського поета Миколи Зерова, а у часи мого дитинства це був парк Островського, названий ім’ям радянського письменника. До речі, у 2016 році знесли його погруддя, і на постаменті поки що порожнє місце.

У моєму дитинстві парк був дуже занедбаний, і батьки мене попереджали, що краще туди не ходити, бо там вбивають людей.

Я дослухався до цих застережень рівно до того моменту, коли тут зробили реконструкцію та з’явилося освітлення, і він став придатним до прогулянок.

До цього тут були справжні хащі, і посеред них, як апофеоз усього – закинутий і недобудований хмарочос апеляційного суду Києва. Будувався він точно понад двадцять років з перервами, і весь цей час довгобуд супроводжували різні моторошні історії. Починаючи з того, що його зводили на Солом’янському кладовищі (а це дійсно так, старовинне кладовище тут поруч), до легенд про те, що звідти під час будівництва часто падали робітники з верхніх поверхів.

Усі проблеми з негативною енергетикою були вирішені після реконструкції парку, коли на його території розмістили церкву.

Звичайно, тут ми з компаніями теж проводили багато часу. Але до масових прогулянок площа була придатна до того моменту, поки вона не отримала дещо урочисті обриси: тут зробили меморіал загиблим працівникам МВС з їхніми іменами на меморіальних плитах, після чого тусуватися тут було вже якось незручно. А до цього на площі постійно проходили концерти українських артистів.

Пам’ятаю, 1997 рік, пацани з двору кличуть: “Ти в курсі, що там на площі ВВ виступають безкоштовно?”, а я такий відповідаю: “Та нє, я в футбол пішов грати”.

Потім був розквіт щотижневих концертів, які кожних вихідних рекламували якийсь бренд. Вони зазвичай відбувалися або на Майдані або на Контрактовій площі, і раптом тут, на Солом’янській площі відбувся потужний концерт за участю Другої Ріки і Тартака, людей було тьма тьмуща, навіть на деревах навколо сиділи.

Пішки до школи мені було недалеко, навіть дорогу не треба було переходити, вибір тут був очевидний. Та мушу визнати, що я вчився не просто у російськомовній школі, яка знаходилася навпроти сумно відомого російського посольства, це був центральний заклад, куди дипломати різних країн, що працювали у Києві, відправляли вчитися своїх дітей. Їм чомусь здавалося, що дітям буде простіше вивчити російську, аніж будь-яку іншу. Та хочу віддати належне своїм вчителям, тому що у гімназії чудово викладали українську мову, і я це відчув, коли вже вступив до Університету Шевченка.

У моєму класі навчалося близько тридцяти учнів, і більшість з них були різних національностей – декілька білорусів, росіяни, казах, і навіть хлопець з Іраку, у якого було неймовірне почуття гумору. Через те, що батьки-дипломати постійно змінювали локації, у класі постійно відбувалася “плинність кадрів” – одні учні змінювали інших. З відомих постатей, які зі мною вчилися, можу назвати Маргариту Бурковську – це відома акторка, яка також нині активно займається волонтерством.

У старших класах на четвертому поверсі, поруч із вчительською кімнатою, нам виділили невеличку каморку, дали ключ, і ми там почали репетирувати. Ми її самостійно прибрали, винесли звідти непотрібний хлам, навіть парти якісь повиносили.

У 2001 році я з’їздив на фестиваль “Таврійські Ігри”, повернувся звідти дуже натхненний, зателефонував своєму другові і кажу: “Ти тепер барабанщик”. Він відповідає: “О, класно, тільки є один мінус – я ніколи у житті не тримав барабанних паличок”. Та будучи наполегливим, він дуже швидко навчився грати на барабанах. Але їх ще треба було десь придбати. Вчителька географії відправила нас на Либідську у Будинок музики, а коли ми туди прийшли, то зрозуміли, що наших коштів вистачить максимум на два піонерських барабани. Врешті-решт, ми таки купили повноцінну ударну установку у двох мутних типів, яких зустріли в тому ж Будинку музики, щоправда офіс їх був на Виноградарі. І нам, школярам, ці барабани коштували 500 гривень (а на той час це були просто космічні гроші).

Все закінчилося добре, і барабани до кінця шкільних років стояли в нашій репетиційній кімнаті і радували слух всіх, хто залишався у школі після уроків.

Заклад, більш відомий у народі як КІСІ, розташований просто через дорогу від мого будинку, і теоретично було б дуже зручно отримувати освіту поруч з домом. Або ж у “Поліцейській академії” – Національна академія внутрішніх справ знаходиться теж поруч, на Солом’янській площі. Але з часом я зрозумів, що точно не будівельник, і, очевидно, не поліцейський, тому заходив туди хіба що у актовий зал, де часом відбувалися рок-концерти.

Запам’ятав таку історію: коли я вчився у сьомому класі, ми з мамою їхали у тролейбусі біля Червоного корпусу університету Шевченка, і я їй тоді заявив, що точно буду тут навчатися тут, вказуючи на університет, хоча насправді це нічим не було обґрунтовано. Потім у дев’ятому чи десятому класі вона мені це пригадала. Я був вихований так, що за слова треба відповідати, тому почав готуватись до вступу, обирати те, що мені підійшло би краще.

Зрештою, це став Інститут журналістики КНУ. Ми вчилися у другу зміну (вранці там навчалися студенти Інституту міжнародних відносин), пари у нас починалися о 14.10, та серед нас був популярний жарт, що на першу пару завжди складно прокинутися, тому зазвичай ми приходили на другу – на 15.50.

Я завжди знав, що буду музикантом, або буду займатися артистичною діяльністю. А якщо ти хочеш стати професійним музикантом, то зазвичай вступаєш до училища Глієра, або йдеш вчитися до консерваторії. Але академічна музика мене не вабила.

Коли мені було сім років, мене відправили вчитися грати на скрипці до музичної школи імені Шамо на Чоколівському бульварі. Це для мене було справжнє пекло: аби хоч трохи вийти на якийсь рівень необхідно було займатися щодня по 3-4 години, але всередині був суцільний спротив, і кинути я теж не міг. Виходжу іноді у рідний двір – в одній руці тримаю скрипку, в іншій – сітку з футбольним м’ячем, бо потім вирушав на тренування на ЦСКА. Пацани дивилися та думали, що у мене “біполярочка” мабуть.

Усі хлопці району, яких я знаю, мріяли стати футболістами. У нас було декілька варіантів втілити цю мрію: найпростіший – найближча спортивна секція на стадіоні ЦСКА, більш складний – раз на півроку, або на рік пробувати потрапити у “Динамо”.

Якось ми з татом поїхали на один з таких динамівських переглядів, я досить відповідально поставився до гри і вельми непогано виглядав на полі. Та після гри помітив, що тато виглядає якось засмучено, потім каже мені: “Уявляєш, вони хочуть 500 доларів на місяць за відвідування школи”. Це був орієнтовно 2000-й рік, і це були достатньо великі гроші. Зараз важко сказати, чи це була загальна тенденція у тій сфері, чи ми просто натрапили на тих, хто на тодішній хвилі успіху “Динамо” вирішив заробити грошей, але, звісно, ми не могли продовжувати з ними співпрацю на таких умовах.

Зараз я реалізовую свої футбольні амбіції у зірковій команді артистів, ми досить часто граємо матчі, і благодійні теж. Не лише у Києві, а й у інших містах. Це така можливість здійснитися дитячій мрії. Відбуваються флешбеки з дитинства – справжнє футбольне поле, форма з номером та твоїм прізвищем, справжня публіка на трибунах.

Тепер це вулиця чеського письменника Чапека, а колись була – теж чеського письменника Фучика, і призначати зустрічі “на Фучика” стало у певний момент традицією.

Для нас це було своєрідне місце сили. Куди б нас не заносило, у яких інших районах ми б не знаходилися, усі зустрічі ми призначали “на Фучика”. Не обов’язково у якомусь конкретному місці, а, скажімо, десь у двориках поблизу школи.

У нас був певний периметр, межа, яку бажано було не перетинати: наприклад, далі Індустріального мосту рекомендували не їхати, бо звідти важко було повертатися. Чи, скажімо, пересуватися не далі Охматдиту.

Ще одна мітка куди ми не заходили – це були Караваєві Дачі, зокрема Радіоринок. Коли б я там не з’являвся, мені завжди чомусь там було не дуже комфортно. Якби існувала гра “Монополія”, присвячена Солом’янському району, то це місце було б “тюрмою”.

Поруч також знаходиться Палац школярів Солом’янського району, це був центр творчості поза межами школи. До речі, там ми з нашою шкільною групою непогано виступили у відборі на фестиваль “Червона Рута”.

Пісню про пса Патрона я створив як мем. Це мав бути черговий прикол, який протримався би декілька днів. Я навіть не планував її підписувати під брендом KARTA SVITU. З іншого боку – те, скільки всього принесла нам ця пісня за трохи більше ніж рік: нових знайомств, відкриттів, цікавої публіки на концертах… Дехто саме через цю пісню відкрив для себе наші інші, більш серйозні пісні.

До нас приходить різна публіка – підлітки та студенти йдуть повідриватися під “Патрона”, а у результаті отримують інші сенси. Наприклад, коли ми говоримо про війну між піснями, і я бачу, що молодь сприймає наш репертуар правильно, рівно так, як я хотів би.

Район мені подобається тим, що звідси усюди близько у будь-якому напрямку, і до центру теж не так далеко.

Солом’янка – це ніби і центр, і ніби знаходиться десь збоку, щоб нікому не заважати. Я вдячний цьому місцю, тому що тут були написані перші пісні, знімалися перші відоси, які гріють душу. І, безумовно, це місце сили, яке має свою магію. І нехай наступні творці, які тут народжуються, тримають не лише район, а його марку та обличчя.

Текст: Сергій Гулюк. Фото: Дмитро Ларін