Все життя я працював інженером, викладачем і займався спортивним туризмом. Моє оточення одягалось просто. Нашими улюбленими магазинами були спорттовари. В радянські часи одяг був одноманітний, а шити щось на замовлення було дорого. Та моя тітка багато років працювала на швейній фабриці "Україна". Вона очолювала цех експериментальної моди і у неї завжди були тематичні журнали. Тому вдома мама і бабуся шили та вишили речі власноруч.

В 90-ті в Києві люди могли придбати одяг в універмагах, які розташовувались у кожному районі. А ще продавали речі в центральних крамницях. Такого поняття як "секонд-хенди" ще не було, а лише де-не-де з'являлись барахолки, які спершу здавались чимось екзотичним.

Перші блошині ринки розташовувались на Почайній та біля Куренівського ринку. Там продавали одяг, різні дрібниці.

Адже там продавці спілкувались одне з одним. Зараз на Почайній працює великий критий книжковий ринок, а в 90-ті на місці протікав струмок. На траві та глині біля нього й викладали свої речі підприємці (зараз барахолка «переїхала» далі – до вулиці Новокостянтинівської – і суттєво розрослася – БЖ).

Тоді ж стало більш поширеним робити спортивний одяг власноруч. Люди незалежної свідомості створювали речі на продаж. Я працював на одну з таких фірм. Пам'ятаю, що керівництво організувало закупівлю старих парашутів в армії, з яких ми виготовляли і продавали куртки.

В той час жінки мали власних перукарів та манікюрників. В салонах краси послуги коштували дешево. Згадую, що якось у 80-ті мене занесло на педікюр. На мене тоді так дивились всі з подивом, що чоловік прийшов на таку процедуру. А за спиною обговорювали, що наче мене сюди прислала мама.

Коли я навчався в університеті в 70-их, то студенти не могли дозволити собі ходити в ресторани. Але тоді ж вважалось солідним знати перелік усіх цих закладів.

Та з початком незалежності ситуація стала кращою. Відкривались заклади в центрі, і навіть на периферіях.

Популярним гастромісцем була локація за готелем "Дніпро". Там розташовувався елітний ресторан "Столичний", а поруч – ще декілька кафе. В ресторані я був двічі – коли одружувався та на зустрічі з однокласниками. А ось сусідні кондитерські відвідував частіше.

Здебільшого харчувались в столових при університеті чи роботі. В деяких молочних магазинах продавали гаряче молоко і випічку. Але вибір був маленьким – якась булочка чи бублик з маком. Влітку ж обов'язково куштували морозиво із гарних вазочок в кафе. Улюблені заклади із цими десертами були на Володимирській гірці та біля входу у Пасаж.

Багато кафе розташовувались у центрі. Навпроти КМДА працювали заклади "Чай Кава" та "Меридіан", в якому наче колись бував Віктор Некрасов. Праворуч старого кварталу наприкінці Хрещатика відвідували "Вареничну".

Були хороші кафе на Львівській площі, на розі Ярославого валу та на Контрактовій поруч із "Самсоном". А ще я любив заходити у привокзальні заклади, щоб відчути вокзальний гамір.

У багатьох в квартирах вже були старі меблі, але й дещо купували у магазинах або "комісійках". Найбільш характерним елементом декору для цього періоду стали килими. Їх вішали на стіни для двох цілей: вважали, що це покращує звукоізоляцію та виглядає гарно.

В 90-ті кияни почали оновлювати електроніку. Зокрема, змінювали чорно-білі телевізори на кольорові. Елітарним девайсом був відеомагнітофон. Добути ж касети для нього із законними та незаконними фільмами було складно.

Комп'ютери вдома теж були рідкістю, здебільшого вони використовувались для наукових та інженерних цілей. Перші домашні комп'ютери складались із великої клавіатури, яку приєднували до телевізора та магнітофона. Таким чином запускали відеоігри, але знову ж таки, програми потрібно було ще десь дістати.

В Будинку архітектора є гарні зали, там за невеликі гроші в дев'яності проводили цікаві лекції, до прикладу про архітектуру країн світу, київські будівлі та знаменитих архітекторів Києва.

Я любив відвідувати театри та концерти. Найбільш авторитетними на той час були театр ім. І.Франка, театр російської драми ім. Л. Українки, національна опера та театр оперети.

Там проводили різні концерти під відкритим небом.

А ще пам'ятаю, як всі говорили про фестиваль "Червона рута". Тоді там виступали різні музиканти: аматори та вже професіонали. Він був доступний широкому загалу завдяки телебаченню. Та навіть, якщо ти не дивився цей фестиваль, то чув про нього від своїх знайомих.

В інженерно-технічному середовищі вважали, що якщо хочеш гарно і інтенсивно працювати, то треба підтримувати фізичну форму. Популярним був спортивний туризм, який давав можливість відірватись та розширити світогляд. Найкрутіші фізики та математики займались альпінізмом, бо це такий собі "небесний" вид спорту, але водночас демократичний.

Просто лежати на пляжі і пити алкоголь вважалось непристойним. Тому навіть біля води займались якимось інтенсивом, до прикладу катались на човнах. Наше життя проходило в усіляких тусовках: там ми дружили, закохувались, сварились і мирились. Але все це було бурхливо.

Під час політичних змін в країні я працював в одній фірмі. Після проголошення незалежності наш директор Ігор Синіцин організував експедицію на найвищу точку Кавказу. Ми мали підняти український прапор на Ельбрус. Під вивіскою "Науково-експедиційний центр Києва" вирушили в гори.

Коли ми вже збирались на сходження, то зустріли російських телевізійників, які мали зняти росіян, що підніматимуть на тій же вершині триколор. Але журналісти з Москви не були підготовлені до підйому, тому наші альпіністи взяли їх під опіку: дали взуття, спорядження та одяг. Вони ж обіцяли, що покажуть у своїх новинах наш прапор. Двоє членів нашої команди таки поставили на вершині прапор незалежної України, але звісно по російському телебаченню цього не показали.