Мені 57 років, я консультую телефоном, онлайн та очно вже вісім років. Навчалася у Криворізькому педагогічному університеті, звідки родом.

У 48 років я приїхала до Києва і спочатку працювала у правобережному центрі для ВІЛ-позитивних дітей та молоді – була фахівцем із соціальної роботи. Там я отримала перший досвід консультування людей у кризовому стані. Діти, підлітки, їхні батьки, коли дізнаються про ВІЛ-позитивний статус, інколи думають про суїцид.

У цьому центрі були дуже складні випадки, коли люди відмовлялися від лікування, помирали, діти залишалися сиротами. От із цього все почалося.

Коли я бачила занедбаних дітей, в яких батьки або померли, або були асоціальні, здавалося, що ця дитина сама може померти, вони були такими хворими, кволими. А потім після наданої допомоги вони ставали спортсменами, займали перші місця, отримували нагороди, ставали танцюристами, активістами.

Пізніше я почала консультувати з питань попередження домашнього насильства, гендерної дискримінації та торгівлі людьми у міжнародній організації "Ла-Страда Україна" та на Національній гарячій лінії з питань туберкульозу та ВІЛ-СНІДу. Весь час я навчалася, розширювала свій досвід, отримувала сертифікати. Я почула, що відкривається лінія психологічної підтримки із попередження суїцидів серед військових та ветеранів АТО. Тоді подала своє резюме, пройшла співбесіду і почала працювати у Lifeline Ukraine.

Ми відкрилися 14 жовтня 2019 року – на День захисника України. За 17 місяців роботи отримали 9,5 тисяч звернень. Всі вони у певній мірі стосувалися суїциду: це були люди, які думали про самогубство або вже чинили спроби. Телефонували родичі, які розуміють, що з їхньою близькою людиною відбуваються незвичні речі, і вони підозрюють, що можуть бути суїцидальні наміри.

Наша лінія була створена для ветеранів, військових та членів їхніх родин. Але виявилося, що іншої такої цілодобової лінії із превенції суїциду в Україні немає. Почалися дзвінки звідусіль – з усієї України, з-за кордону. До нас почали звертатися цивільні люди, діти, підлітки, які не могли зателефонувати на Національну гарячу дитячу лінію, бо вона не працює у вихідні і після восьмої вечора.

Ми почали розширювати кваліфікацію. Також дізналися від своїх абонентів, що наш номер телефону – 7333 – дає швидка допомога, коли приїжджає рятувати людей від самогубства. Ці люди телефонують до нас, і ми виводимо їх з кризового стану, контролюємо, як вони себе почувають, говоримо з ними, виявляємо причини – працюємо за протоколом. Крім того, наша лінія конфіденційна.

Бувають випадки, коли ми пропонуємо людям сказати свою адресу, просимо дозволу викликати поліцію, швидку допомогу. Якщо абоненти погоджуються – ми це робимо. Нам би хотілося більш тісної співпраці (з органами влади – БЖ), тому що є представники поліції або працівники швидкої допомоги, які ставляться до наших звернень дуже конкретно, включаються. А є ті, які кажуть: "Хто ви такі? Ви нам не керівництво. Ми не зобов'язані реагувати. Що у вас за організація?".

Ми передаємо інформацію до відповідних органів, але тут є людський фактор: хтось реагує, а хтось – ні.

Від держави допомоги немає. Ми були створені за сприяння Посольства Великобританії в Україні, спочатку вони нас фінансували. Як каже наш директор Пол Найланд: "Вони цей корабль створили". А потім підхопили IREX (глобальна організація з розвитку та освіти). Нам потрібне подальше фінансування. Ми шукаємо структури, організації, людей, які змогли б забезпечити нашу роботу, адже вирішити це питання не так просто.

На лінії працюють професіонали – це психологи, кризові консультанти. Серед нас багато ветеранів та ветеранок, які раніше не консультували, але пройшли навчання, і в них дуже гарно виходить допомогти, особливо, коли звертаються їхні побратими.

Причина, з якої людина вирішила скоїти суїцид, може бути різна: домашнє насильство, хвороба, фізичний біль, зрада, втрата близької людини чи роботи, якісь конфлікти, фінансові негаразди, жебракування. Може декілька причин одночасно. Щоб консультувати треба розумітися на тих темах, з якими звертаються. Ми нікому не відмовляємо. Це можуть бути навіть не суїцидальні дзвінки, а із запитом на психологічну підтримку. Але коли ми надаємо такі консультації дуже часто під кінець розмови виявляється, що думки про самогубство у людини все ж таки є.

Коли ми проходили навчання у Ейпріл Натурале (одна з ведучих експерток у США з превенції суїциду – БЖ), вона розповіла, що використовує методику прямих запитань. Суїцид – це не те, про що можна запитувати завуальовано.

Якщо людина говорить, що їй все набридло, що вона вже не може, то ми не намагаємося добирати слова так, аби не назвати саму проблему. Ми кажемо прямо: "Чи можемо ми вам поставити одне запитання? Ви можете на нього не відповідати, а можете надати чесну і пряму відповідь. Через ваш стан, про який ви зараз говорили, чи думали ви про суїцид?".

Вона просто боялася сказати це слово, вона про це думала, але не називала речі своїми іменами. Це просто могли бути якісь інші вирази: "набридло жити", "я втомилася", "я нічого не хочу", "я хочу спокою". Але кожна консультація індивідуальна, немає єдиного шаблону. Найголовніше – це слухати людину, бути поруч з нею.

Це дуже відповідальна та виснажлива робота, тому що ми не завжди знаємо, чим закінчиться дзвінок. Іноді ми кладемо слухавку і розуміємо, що людині стало краще: вона заспокоїлася, пообіцяла телефонувати. Бувають такі випадки, коли людина приймає рішення, декілька разів телефонує, і відговорити її неможливо. Як правило, це буває через нестерпний фізичний біль.

Якщо дивитися статистику суїцидальних випадків на початку карантину і зараз, коли люди наче вже і звикли до всього, вона тільки зростає. Це говорить про те, що люди тільки виглядають спокійними – ніби вони прийняли обмеження, що треба менше пересуватися, постійно бути вдома. Здається, що ми вже не зовсім розуміємо, як впливає на нас ця епідемія. Але насправді ні. Суїцидальні вчинки, думки, говорять про те, що люди дуже збентежені.

Дзвонить дуже багато дітей. Це почалося зі старту карантину і не припиняється зараз. Діти телефонують, пишуть онлайн на нашу сторінку, бо не завжди є можливість вночі або ввечері говорити по телефону: поруч можуть бути батьки та опікуни. Таких звернень онлайн і в телефонному режимі дуже багато.

Головне, щоб ті, хто поряд з цією людиною, не зробили гірше. Найкраще – це мотивувати людину звернутися по фахову допомогу або зателефонувати на гарячу лінію. Бо є такі слова, що не можна говорити людині, яка думає про самогубство. Вони можуть погіршити стан.

Треба бути дуже уважним: якщо людина була у стані стресу, а потім стає легкою, безтурботною, веселою, починає роздавати свої речі, які для неї були важливі – вона ніби вже прощається, на це треба звернути увагу. Або коли говорить "все вже вирішилося". Це може означати, що вона все вирішила для себе, що піде з життя. Головне бути поруч з людиною і стежити за її станом.

Я не консультую щодня – це дуже складно, тому відпочиваю і роблю перерви. Я взяла собі за правило не приносити додому проблеми з роботи. В мене, правда, навіть котів немає, щоб я з ними це обговорювала, а діти живуть окремо.

На роботі у нас є інтервізія – коли після дзвінка всі, хто на зміні, менеджери, консультанти, обговорюють ситуацію. Наш директор Пол Найланд теж постійно поруч, в нього немає окремого кабінету, і стіл – поруч із нашими. Коли він чує окремі фрази і розуміє, що йде складна консультація, він прислухається, а потім дає зворотній зв'язок. Інтервізія проходить після кожного складного дзвінка.

Ще в нас є супервізор, і ми у невеликих групах проводимо зустрічі де обговорюємо випадки, які нас особливо зачепили. Це така психологічна підтримка один одного на професійному рівні, а не просто поговорити і поплескати по плечу.

Музика на мене також дуже добре впливає. Для того, щоб відсторонитися від переживань, які були під час консультацій, я завжди слухаю чилаут і лаунж. Це мені допомагає, надихає і відновлює.

В мене було дуже складне життя, всяке бувало. Я стала тим, ким є, опинилася у цьому місці тільки завдяки тому, що у мене з'явилися люди, які змогли мене мотивувати. Мені це відгукнулося. У 48 років я приїхала до Києва, не маючи ні коштів, ні знайомих, ні роботи, ні житла. Тепер все це є. Я знайшла своїх однодумців, знайшла близьких по духу людей, які мене змотивували. І я зрозуміла, що таке спілкування може бути і в консультації.

Слово має дуже велику силу. Ним можна змінити більше, ніж руками та якимось розпорядженнями. Від слова залежить дуже багато. Я вважаю, що мені допомогли, і я зобов'язана допомогти іншим.