Засновник проекту "Радянський Поділ" про постмодернізм, автомобілі та майбутнє району
Ініціатива "Радянський Поділ" зовсім нова – їй ще не виповнилося навіть року. Проте на екскурсії та лекції, організовані її засновниками, цієї весни сходили вже сотні людей, зокрема з інших країн.

Мета "Радянського Подолу" – позбутися упередженості щодо радянської, заводської та "хрущовської" історії Подолу. На прохання БЖ Лев Шевченко зустрівся із засновником ініціативи Олександром Анісімовим та розпитав його про майбутнє району.
З чого почалася історія проекту? Що тебе надихнуло на його створення?

Ця історія пов'язана з постмодерними кварталами між "Жовтнем" та метро "Тараса Шевченка". У певний момент мені стало зрозуміло, що окрім класичних прикладів "Житнього" та "Харчовика" (будівля на вул. Межигірській, 2) є дуже багато інших історій, які пов'язані з радянським періодом. Тема з постмодерними кварталами захопила мене, і я відчув, що там є велике поле для дослідження.

У Подола є конкретні просторові рамки, є і певна контрадикторність. Здається, що він нерадянський, та якщо порахувати площу забудови, виявляється, що найбільше в ньому радянського. Значна частина будинків кінця XIX століття та початку XX були перебудовані у радянські часи.

Але ж Поділ – це не тільки забудова.

Так, друга тема, яка прийшла до мене у процесі роботи з архітектурою, – це ємансипація радянської історії. Вона пов'язана з тим, що ця історія у 90-х набула певного негативного забарвлення. Та ми не маємо забувати, що образ Подолу, яким його бачили архітектори у своїх проектах, вартий пам'яті.

Потрібно знати, якою могла стати ця територія, хто про неї думав та якою її уявляв. Виходячи за рамки архітектури, виникає тема людей, які живуть та жили на Подолі. І ця тема обрізана. У Верхньому місті є радянський центр – Хрещатик. Але яка ж ідентичність радянських людей на Подолі?
Яка ж?

Тут дуже крута історія з заводами – більшість радянських будинків побудовані їх робітниками. До розвалу індустрії ці люди мали безпосередній зв'язок з заводами, власну маленьку ідентичність. Вона зникає, як пам'ять про ці заводи та як цінність того, що вони існували. Це маргіналізована тема, яка стосується маргіналізованого радянського періоду. Є сенс поборотися за цю пам'ять. Визнати, що ці люди тут жили та у щось вірили, вони сформували це середовище.

Що являє собою "Радянський Поділ" на практиці?

Ми стартували з першого блоку, який стосувався конкретно архітектури – лекцій та екскурсій по сталінському, модерністському та постмодерністському Подолу. Також плануємо блок на неархітектурні теми, наприклад, про антропологію радянського Подолу, про соціальну історію. Я сподіваюся, що влітку ми його запустимо.

Зараз є план повторити розмови про архітектуру та зробити блок про промислову архітектуру Подолу.
Тут дуже крута історія з заводами – більшість радянських будинків побудовані їх робітниками.
Я знаю, що ти випускав брошури. Це нетипово для тих архітектурно-просвітницьких проектів, у яких я брав участь. Для чого вони потрібні?

Брошури – це спосіб класифікувати інформацію, розібрати її за періодами, надати значення, глибше її проаналізувати. Без таких базовий речей складно робити дослідження. Одна з наших задач – створити базу даних про радянський Поділ, враховуючи, що він швидко зникає.
Лекції та екскурсії вже відвідали багато людей. Який від них фідбек?

Людям цікаво почути про процес перетворення територій.

Аудіторія "Радянського Подолу" – хто вони?

Це молодь, яка не бачила радянське місто. Молодим людям зараз цікавіше цим займатися, бо вони віддалені від радянської у часі. вони цікавляться тим, чого не бачили, поки старші покоління цікавить сталінський ампір. Мене ж цікавить тема радянського мистецтва на Подолі. Чи було воно, зокрема єврейським мистецтвом? Це виклик – знайти, як звести ці інтереси докупи.

Як змінився Поділ у порівнянні з радянськими планами?

Поділ планували як житлову територію ще з першого генплану 1936 року. Але там, на відміну від 1960-х років, залишали структуру вулиць. У 60-х ж на Подолі хотіли зробити чотири мікрорайони та забудувати їх типовим житлом. Та окремі будинки звести легче, ніж ансамбль. Тому сталінських і модернистських ансамблів на Подолі немає. У 1968 році, завдяки активістам, вдалося зберегти історичну забудову району.

А щодо ансамблю сучасного Подолу?

Ми свідомо не бачимо частину архітектури, тому що вона не викликає дисонансу. А та, що викликає, з'явилася у 1990-2000 роки. Тому радянський період на Подолі в архітектурі не дуже відчутний.
Як Поділ, з його традиціями, витримав постмодерну забудову?

Цей експеримент – унікальна ситуація, яка, насправді, не була можлива у СРСР. Архітекторам дали свободу запроектувати сім кварталів так, як вони хотіли. На те, яким він вийшов вплинули обмеження щодо збереження спадщини та якості будматеріалів. Але ідея та дизайн – це їхня реалізована концепція. Цей проект грає зі старим Подолом. І більш в інших містах такого немає.

Навіть в інших містах України та СРСР?

Постмодерн виражався як стиль у різних містах, але саме тут була гра з цілісними кварталми, поеднання ідей як з XVIII, так і з XXI століття. Я намагаюся з'ясувати, як відрізняються звички мешканців постмодерних кварталів від звичок мешканців типової забудови, стандартних дев'ятиповерхівок. Чи вплинуло на це середовище.

І що ж, вплинуло?

Практики спільного управління, які не були сформовані у пострадянський час, коли все потрапило до рук ЖЕКів, зруйнували будь-які хороші наміри архітекторів, забравши у людей мотив боротися за кращу якість, за спільні практики. А ЖЕК не давав свободу робити якісно. Ця проблема – спільна для всього житлового фонду.
Ми знаходимося біля Києво-Могилянської академії, яка займає корпуси одного з радянських навчальних закладів. Що пов'язує цю будівлю з радянським Подолом?

Так, Могилянка займає будівлі військово-морського політичного училища, вона поглинула усі ознаки, які були притаманні цьому закладу – "казарменность" та форму управління. Те, що усе це успішно використовується, я вважаю крутим прикладом. Якості радянського училища вистачило на те, аби там сьогодні знаходилася академія. Вона отримала аудиторії та місце – це достойного поваги.

Чим для тебе особисто є Поділ?

Мені він цікавий тим, що тут збережно принцип компактного європейського міста, але розірвано принцип закритості, притаманний центральній частині Києва. Тут майже немає закритих територій, окрім адміністративних чи навчальних закладів, і людина почуває себе вільною, проходячи через подвір'я або сквери. Мені здається, що це створює певну атмосферу свободи.

Який для тебе ідеальний Поділ сьогодення та майбутнього?

Для мене є одна історія, яка стосується двох аспектів. Перший: у радянський час не було необхідності боротися зі змінами клімату. Зараз для Подолу важливо мати більше озеленення та мощення, яке пропускатиме воду.

Другий аспект – це доступність для всіх користувачів району. Рівень благоустрою Подолу бажає кращого, і через це люди з обмеженою мобільністю рідко пересуваються цією місцевістю.

З точки зору непрактичних речей – дуже важливо проводити конкурс на забудову району. Я не вбачаю, що трансформації, які переживає Поділ, йдуть йому на краще і запам'ятаються через 50 років.
Якою була б набережна на ідеальному Подолі?

Щодо набережної, яка є спадком автомобілецентризму, то її треба переосмислити як об'єкт для відпочинку, рефлексії прогулянок, а не для швидких переміщень автомобілем, зменшити кількість інфраструктури. Потрібне мощення в один рівень, озеленння. Слід зберегти саме гранітну набережну, бо це – образ Подолу, потужне інфраструктурне рішення, яка дало поштовх району для розвитку та захистило його від води.