Ландшафтний архітектор Максим Коцюба. Народився і виріс у містечку Млинів, Рівненської області. У Київ переїхав 17 років тому.

"Я відчуваю належність не до конкретної точки, а до країни. Київ – моє місто. Запоріжжя – моє місто. Львів – моє місто. Мені доводиться часто їздити по роботі у різні міста України. І кожне з них – моє. Я українець, тому відчуваю себе усюди як вдома. Звісно, я ще не все побачив, але моя домівка дуже велика", – каже Максим.

Я з невеличкого містечка Млинів Рівненської області. Це дуже мальовниче місце. Поряд є велике водосховище. Колись я його виміряв: якщо взяти відстань від Поштової площі до Труханова, то водосховище буде таким же, а іноді навіть ширшим.

Млинів – це про дитинство, про батьків, про природу, про ландшафти. Там все зрозуміло та знайомо.

Я переїхав до Києва у 2002 році, коли вступив до інституту. З майбутньою професією визначився ще у 9 класі. Тоді я займався у художній школі і мені подобалася біологія. Я дізнався про ландшафтну архітектуру і зрозумів, що це моє. На підготовку було два роки, а у Києві саме відкривали перший в Україні факультет "Садово-паркового будівництва та ландшафтної архітектури" в Національному аграрному університеті (тепер НУБіП).

Головною проблемою була українська мова. У ті роки її в Києві сприймали як мову села. Багато друзів переходили на російську, більшість людей теж спілкувалися нею. Але, на щастя, зараз цього немає.

Перший рік я жив у гуртожитку. Мені там не сподобалося, хоча умови були хороші. Гуртожиток знаходився у Голосіївському лісі.

Потім жив зі своєю старшою сестрою. Вона винаймала з друзями житло, а я приєднався до їхньої компанії. Це було дуже весело. Хата взагалі була цікава: колись її частина згоріла, її відремонтувалиі здали в оренду. Було прикольно: ти в приватному будинку, в лісі, але все ще в місті. Я жив у багатьох районах Києва, але зараз повернувся у Голосіїв. Живу у новобудові поруч з моїм університетом.

У Києві я люблю різноманітність, гуляючи містом можна побачити абсолютно контрастні локації. Наприклад, на Подолі: йдеш старовинними вуличками, виходиш на місця, де багато пагорбів, спускаєшся до води та на Труханів острів, а потім підіймаєшся наверх у центр. Різні приємні місця тут знаходяться у пішій доступності.

Звісно, Києву потрібні зміни. Але почати потрібно з тих локацій, де не закриті базові потреб і якими людині необхідно користуватися. Це шлях від дому до роботи, школи чи інституту. Важливо усе, що вона проходить: станції метро, зупинки, площі.

Наприклад, на "нових" станціях метро, як ВДНГ і Голосіївська, немає виходу до експоцентру та парку. Люди мусять йти через парковки та переходи. Жахливо, коли до метро не прокладені доріжки і доводиться йти натоптаними болотами.

На щастя, зараз на потреби людей почали реагувати.

З третього курсу я пішов працювати ландшафтним архітектором у КП з утримання зелених насаджень Солом'янського району. Я був там єдиним ландшафтним архітектором. Правила були жорсткими, особливо для першої роботи. Спочатку я займався озелененням. Але в якийсь момент у Солом'янському районі з'явилося багато проєктів з реконструкції парків. Я там працював два роки, за цей час взяв участь у трьох великих проєктах.

Першим був парк КПІ, на початку 2006 там були лише хащі. Ми працювали підрядниками з озеленення, виконували роботу та вносили правки на місці. Пам'ятаю, як багато доводилося спілкуватися зі старенькими працівниками КПІ. Вони піднімали плани, шукали, яким парк був раніше. Я відчував себе у грі "Форт Байяр", де ці люди були "хранителями ключів".

Потім був парк Островського поблизу Солом'янської площі. Тут було легше, бо крім мене працювало ще два ландшафтних архітектори, а наша компанія була генеральним підрядником з реалізації робіт. Це дало мені змогу зрозуміти, як все працює. Далі – парк Відрадний і кілька скверів.

Згодом я вирішив піти і знайшов роботу в "Парковому центрі", який займався суто ландшафтним дизайном приватних садиб. Пропрацював там півтора року та зрозумів, що не можу вести тільки їх.

У приватних проєктах можна втілити більше фантазії, адже у таких клієнтів більше грошей. Але був один великий мінус – цим користуватимуться максимум дві-три людини. Я хотів мати змогу прийти туди, прогулятися, відчути. Мені приємно розуміти, що велика кількість людей щодня користуються тим, що я створив. Круто знати, що твоя робота приносить радість людям.

У 2009 році ми разом з моєю майбутньою дружиною створили студію ландшафтної архітектури KOTSIUBA. Спершу займалися приватними садибами, але через кілька років поступово перейшли на проектування виключно громадських просторів.

Ландшафтна архітектура громадського та міського простору – це складна задача. А я обожнюю їх вирішувати. У місті багато всього нашаровано. Такі проєкти впливають на життя великої кількості людей.

Це дуже довга історія, яка триває з 2012 року, коли був проведений воркшоп CANactions спільно з Фондом імені Гайнріха Бьолля, потім в 2015-му конкурс, де переміг проєкт "Київська вітальня". Далі все затихло на два роки. Оскільки ми працювали з авторами "вітальні" на інших проєктах, нас запросили долучитися до подальших етапів. Так першим нашим завданням став сквер №3 як перший крок до реконструкції усієї території Контрактової.

Мені здається, що основною проблемою інших нереалізованих проєктів на цю ділянку було те, що вони пропонували новий дизайн. Ми ж вирішили зберегти структуру скверу такою, якою її проєктували раніше та висадити дерева замість МАФів. Все буде виглядати інакше, коли перемістять колії та реалізується проєкт "Нова Контрактова". У ньому бере участь велика команда спеціалістів, включно з авторською командою, яка перемогла у конкурсі, та асоціацією велосипедистів, отже все продумано.

Наступний крок – реалізація проєкту самої Контрактової площі. Вона залишиться пішохідною, але сам простір і його використання буде переосмислено. Зараз, коли проводять заходи, все виглядає хаотично.

Зараз ми займаємося ландшафтною архітектурою у трьох напрямках: комерційному, міському та соціальному. Інноваційний парк UNIT.City – комерційний проєкт. З компанією UDP, яка його створює, ми познайомились під час роботи над Новопечерською школою у 2014 році.

Коли я вперше приїхав на цю територію, то побачив лише покинутий завод. Нашим завданням стало створити простір, який покаже нову якість території, де люди відчуватимуть себе вільно і розслаблено, він спонукатиме до спілкування. Студенти, які навчаються у школі ІТ мають вчитися разом, говорити з незнайомцями, ходити по газонах. Тут все має стимулювати до експериментів. Зараз реалізована лише перша черга. В реалізації ще дві.

Дуже багато киян живуть містом, а не просто живуть у ньому. Адже місто – це відображення людей. Головне – позитив від "користування" ним. Зараз ми на шляху формування ландшафтної архітектури Києва.