Письменниця Світлана Тараторіна. Народилася і виросла в містечку Роздольне, у Криму. До столиці переїхала 17 років тому. Світлана пише фантастичні оповідання, а свій перший роман вона присвятила саме Києву. Книга «Лазарус» вийшла 2018 року тиражем у 2000 примірників.

«Книга «Лазарус» — це велика історія зізнання в любові до Києва. Вона складається із шести справ і п'яти міських локацій: Труханів острів, Київська міська дума, Липки, Києво-Печерська Лавра, Кирилівські пагорби», — каже Світлана.

Я народилася в невеликому містечку Роздольне у степовому Криму, приблизно в шести кілометрах від моря. Для мешканців материкової України Крим — «вийшов, впав і одразу на морі». Роздольне не зовсім підходить для цього, бо навкруги цілковитий степ.

У школі нам розповідали, що ця місцина найрівніша в Україні. Дійсно, якщо сидіти в будинках вищих за одноповерхові, бачиш вогні сусідніх селищ, що за 10 кілометрів від нас. Якщо ввечері заблукати біля моря, можна зовсім втратити орієнтири, адже з обох боків лише нескінченне темне море та степ.

Востаннє я була вдома в серпні 2014. Через день після мого повернення до Києва скасували залізничне сполучення з Кримом. Коли сталася анексія, з'явилися російські прапори та прикордонники, підготували лінії оборони з обох боків перешийка.

Дивно, що люди, з якими я росла, змінилися всього за одне літо. Особливо шокували діти, які швидко стали адептами Росії: тільки в травні вони закінчили українську школу, а в серпні вже готуються до нової російської.

Морально важко приїжджати в Крим, який не асоціюється з домом дитинства.

Мені пощастило виграти грант на навчання від благодійного фонду «Україна XXI століття». Тому у 2002 році я переїхала до Києва, вступила до Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова на факультет української філології. Я жила в гуртожитку, тому не відчувала себе чужою, усі були такими. Перші роки тут були насичені екскурсіями та дослідженнями міста. Хотілося зрозуміти його та наблизити до себе.

Перше, що я помітила в Києві — швидкий темп життя, постійний шум. Це місто ніколи не спить. На відміну від мого містечка, Київ розташований на пагорбах, тому усюди заворожують вогні та лава від течії автомобільних фар. А ще мене вразили зими. Я не думала, що тут буде так холодно.

Писати я почала ще коли жила в Криму. Він завжди був російськомовним, тому вся література, яка утворилася там, також була російськомовною. Мені, людині, яка виросла в такому середовищі, було важко вивчити й писати українською. Та все ж почала після переїзду до Києва.

Проблеми зростання в невеликому містечку — обмежений доступ до літератури. Десь у 90-ті почався розгул вільного перекладу з англійської: книги дописували, змінювали, але однаково видавали під прізвищем автора. Проте мені пощастило мати зразки класичної фантастичної та фентезійної літератури, які значно вплинули на моє світосприйняття та стиль: Урсула Ле Ґуїн, Енн Маккефрі, Роджер Желязни, Майкл Муркок, Андре Нортон.

«Лазарус» про дивний Київ 1913 року. Поряд із людьми містом ходить нечисть. Влада у Межі та її столиці — Києві, як і у всій Імперії, належить людям. Нечисть має коритися, дотримуватись законів, придуманих панівним видом. Упирі мають отримувати ліцензії на придбання крові, вовкулаки триматися в межах своїх районів, решта — робити те, що приписує їхня природа й дозволяють люди. Потай нечисть чекає на легендарного Змія-визволителя. Люди сповідують таємну віру та бояться, що нечисть знову спробує відвоювати Київ і Межу, хоча і знають, що без Змія нелюди не об'єднаються.

«Лазарус» писався десь з 2016 року, і став пошуком відповіді на багато питань. Насамперед, чи можливо прийняти іншого? І хто є цим іншим — той, хто вірить не так, як ти, має іншу зовнішність, уподобання, політичні погляди? Де та межа, що розділяє одних та інших? Наскільки вона реальна, а скільки в ній від нашої уяви чи нав'язаної позиції? Чи завжди зіткнення з «іншим» призводить до «війни»? І як зрештою цього іншого можна зрозуміти. Я пропоную своє рішення. Болісне, фантастичне, але не далеке від реальності.

Звісно, я могла писати книгу в Криму, який має безліч своїх легенд. Але це сталося саме тут, у Києві. По-перше, я шалено люблю це місто і живу тут вже стільки ж, скільки прожила у рідному містечку. Я колекціоную книжки про Київ, і його історія є моїм щирим захопленням. У цьому плані всі історичні посилання з «Лазаруса» є достовірними й тисячу разів перевіреними.

Крім того, ця книга підсумувала мої пошуки себе у Києві. Перед кожним «понаєхавшим» завжди постає питання — як вписати себе у нове місто, особливо у такий швидкий мегаполіс як Київ. Чи можливо це взагалі? Як полюбити Київ, і як отримати взаємність? Саме про це «Лазарус».

Київ велике місто з різноманітним населенням, тому здебільшого міські легенди та міфи затираються й не актуалізуються, як, наприклад, у Львові. Але це дуже містичне місто, у якому й досі проводять екскурсії магічними та містичними локаціями.

Моя улюблена легенда про Змія, який спить у Кирилівських пагорбах. Під час реконструкції Кирилівської церкви наприкінці ХІХ століття під нею знайшли величезні печери, а в них — кістки. Кажуть, у цих печерах і досі живе величезний Змій. У газетах сторічної давнини навіть згадуються історії про зміїне нашестя в Києві, яке нібито було викликане монстром у пагорбах.

Дуже темним місцем також вважають Майдан Незалежності. Раніше на його місці розміщувалася болотиста місцевість, яку називали Козлине Болото. Локацію вважають гиблою, там завжди помирала худоба й досі відбуваються революції. Поряд із Майданом — Жовтневий палац. Під час становлення радянської влади там засідали чекісти, відбувалися розстріли в підвалах. Кажуть, туди краще не вибиратися вночі, бо можна зустріти привидів.

Андріївський узвіз теж обріс своїми легендами. Там є Замок Річарда, який практично ніколи не був заселений. Кожен, хто хотів там жити, чув дивне завивання в трубах.

Коли я приїхала, мені страшенно подобався Поділ. Це дуже туристичне місце, та саме тут можна відчути справжній дух міста. Мій улюблений район — Печерські Липки, тут кожна садиба має свою історію. Старі райони Києва нагадують те, яким місто було сто років тому.

Але дуже хочеться зупинити неконтрольоване будівництво, ненормальну ситуацію з паркуванням і корупцією. На Липках все забудовують з неймовірною швидкістю, кожні сто метрів парку — потенційна новобудова.

Київ — місто, де відчуваю абсолютну духовну рівновагу. Тому хочеться, аби воно розвивалося й рухалося вперед.