До 24 лютого 2022 року я працював викладачем з йоги. І саме цього дня у мене мало відбутися заняття. Але зранку, коли я прокинувся від вибухів, стало зрозуміло, що його не буде.

Раніше, до початку повномасштабної війни, я мав справу лише з цивільною та мисливською зброєю. Військову зброю я отримав у ТРО "Азов Київ", яке потім перетворилося на ССО (сили спеціальних операцій) "Азов Київ", саме там я перебував до осені минулого року.

Найвразливіше, що зі мною сталося за цей час – це операція по форсуванню Дніпра з виходом на окупований берег, де ми вступили у прямий бій з росіянами. Це була цілком відчайдушна подія, але нам пощастило, і ми повернулися без серйозних втрат. У даний момент ми продовжуємо виконувати завдання на різних ділянках фронту.

Особисто мені війна дала ще більше бажання жити, кохати, відчувати життя навколо, бо дуже чітко стало зрозуміло, як легко цього всього можна позбутися.

Хочу наголосити: людям, які перебувають у тилу, необхідно розуміти і пам’ятати, що допомога фронту – це не бажання чи примха, а їхній обов’язок. Якщо, звісно, вони не хочуть жити під окупацією.

24 лютого 2022 року я займався тим, що весь день перевозив майже все, що у мене було вдома до підвалу будинку, заради зручності своєї сім’ї.

Перший день війни минув у суцільному хаосі, який я намагався впорядкувати. А вже ввечері я прийняв рішення йти до військкомату, про що повідомив дружині. Зранку пішов пішки з Вишгорода, де військкомат був зачинений, до Києва у пункт видачі зброї на базі ТРО. Та спроба вступити до тероборони була не дуже вдалою, тому спочатку повернувся додому, і зосередився на допомозі сусідам, евакуації цивільних, волонтерській допомозі військовим, написанням сценаріїв для агітаційних роликів.

Записався у списки місцевих ДФТГ (Добровольчі формування територіальних громад), і поки чекав на зброю, патрулював територію разом із сусідами, займався збором інформації про сили противника, спостереженням та корегуванням артилерії на Поліському напрямку. Через деякий час я оформився до сил територіальної оборони ЗСУ, і почав повноцінно служити в армії.

До цього зі зброєю я мав справу лише декілька разів, і те, лише у далекому минулому.

За рік війни було багато історій і людей, які вразили. Та й емоцій вистачало – від люті до щирої любові. Це розповідь на цілий серіал. Можливо, після нашої перемоги так і зроблю: зніму серіал про те, що відбувалось за весь цей час.

У даний момент я служу у Силах Територіальної Оборони ЗСУ. Основна дислокація – Київ, але виїжджаю у різні напрямки.

На мій погляд, війна продемонструвала, наскільки неважливим є все матеріальне. Зрізала значний пласт толерантності. Привчила жити у стані постійної небезпеки. Навчила цінувати тих, хто поруч, й тих, хто вимушено знаходиться дуже далеко. Видалила відчуття часу і бажання будувати довгострокові плани.

Тим, хто перебуває у тилу важливо пам’ятати, що війна триває, і вона, певно, не закінчиться ніколи. Навіть після нашої перемоги ми маємо готуватись до наступної та навчитись жити як у Ізраїлі. Тож треба буде навчатись не лише володіти зброєю, а й виживати, надавати медичну допомогу і чинити цивільний спротив. Усі громадяни країни мають знати, що їм робити, коли прийде час. А зараз дуже важливо усі свої ресурси направляти до наближення перемоги і не забувати про тих, хто її здобуває: з розумінням ставитись до воїнів, які виживуть, та пам’ятати тих, хто загинув.

До початку війни я офіційно працював художником у музеї. Також підробляв режисером і сценаристом на телебаченні та у різних мультимедійних проєктах.

24 лютого 2022 року попри "прильоти", як завжди поїхав на роботу, займався творчими справами: передивлявся робочий матеріал майбутнього документального фільму на тему археології. Та робота того дня не пішла, бо постійно відволікався на новини та сирени. Потім випив чарку коньяку, зателефонував друзям та попросив їх зайняти чергу у військкомат. Далі були тактичні навчання, патрулювання, робота на блокпостах, постійні переїзди.

Збирати та розбирати "Калашмат" нас вчили ще у школі на уроках допризовної підготовки. В університеті, де я вчився, також була військова кафедра, і у рамках навчань ми іноді їздили на стрільби, тож зі зброєю на той момент я був трохи знайомий.

У даний момент перебуваю на північному кордоні, ходимо з побратимами на бойові чергування та удосконалюємо фортифікацію.Через суттєвий стаж курця та перенесений Ковід іноді важко бігати у "бронику", часом не вистачає кисню, через що іноді переживаю, щоб не підвести побратимів.

Головний висновок року війни: ніколи не думав, що так довго зможу робити те, що мушу, а не те, що хочу і добре вмію.

Хочу, щоб люди у тилу знали: ми воюємо не для того, щоб відновити те, що було, а виборюємо можливість творити щось набагато краще.

До початку повномасштабної війни я професійно займався соціологією, був ведучим науковим співробітником Інституту соціології НАН України.

24 лютого прокинувся, як і усі о п’ятій ранку від вибухів, перше, що зробив – зателефонував батькам, сказав, щоб набрали води в усі можливі ємності, сам набрав води теж. Потім поїхав заправити автівку пальним, крізь черги на заправках це вдалося зробити. Далі почав телефонувати своїм друзям, щоб зкоординуватись та разом вирушати куди завгодно – тероборона, збройні сили, можливо, у поліцейські підрозділи.

До війни я мав справу зі зброєю, займався практичною стрільбою, використовував її виключно для занять спортом.

До тероборони ми намагалися записатися у різних районах – у Дарницькому, Деснянському, Шевченківському. Скрізь був хаос та вже був перебор по людях. Всюди були величезні черги, і нам ледь вдалося потрапити до ТРО Солом’янського району, і тільки через те, що ми прийшли туди із власною зброєю. Згодом нас відразу відправили до аеропорту "Жуляни", бо там очікувалась висадка російського десанту. Після патрулювання "Жулян" нас перекинули до кордонів з росією, у Харківську область, саме там і відбулися перші бойові зіткнення, у яких я брав участь. Після цього також перебував на білоруському кордоні.

Найбільше враження з того, що відбувалося зі мною за цей рік, крім побачених смертей та руйнувань, справили тварини. Уявіть картину: кози, які спокійно пасуться посеред повністю розбомбленого села, у якому не залишилося жодної вцілілої хати. Ходять і дивляться на тебе з виглядом "ти хто взагалі такий, ми тут господарі". І звісно, собаки, яких господарі залишили прив’язаними на цепах. Вони голосно лаяли, а допомогти їм не було можливості, бо, зайшовши у село, ми дуже швидко пробігали вздовж цих вулиць та дворів. Ця картина надзвичайна вразила.

У даним момент перебуваю у Києві, є офіцером штабу бригади, службу продовжую поки тут.