Фотографією займаюсь стільки, скільки себе пам'ятаю. У дитинстві брав у батьків плівковий фотоапарат з 36 кадрами і знімав все, що цікавить. Звісно потім на мене сварились, тому що світлини можна було робити лише на свята. Коли я вчився у сьомому класі, родина придбала цифрову камеру, тому в мене з'явилась можливість фотографувати значно більше. В той час дівчата переймалися аватарками у соцмережах. Спершу робив фотосесії для своєї двоюрідної сестри, далі для її подруг. А уже у восьмому класі заробив свої перші 35 грн за зйомку дівчини в лісі із книжкою.

В певний момент я зрозумів, що інша робота мені не потрібна. Я став заробляти більше, ніж моя мама, яка працювала вчителькою у початковій школі. У 17 років у мене з'явився власний фотоапарат і я почав займатись цим професійно. За зйомку отримував по 500-750 грн. Десять років тому це були серйозні гроші. На той час я вчився в коледжі на інженера автомобільного транспорту і отримував 600 грн стипендії в місяць. Мої одногрупники мріяли купити собі жигуль чи мотоцикл, а я – чим більше професійної техніки. Вони дивувались, навіщо я витрачаю стільки коштів на це.

Довгий час батьки не сприймали моє заняття фотографією як професію. Тато має аграрний бізнес, тому він дуже хотів, щоб я продовжив його справу. Саме тому довелось вчитись в коледжі, а потім закінчувати бакалаврат та магістратуру за спеціальністю інженера. Я досі не забрав всі дипломи з тих закладів. Батьки до останнього не могли змиритись з ідеєю, що я працюватиму фотографом. Але зараз вони бачать, чого я досягнув, і більше не повертаються до цієї теми. У нас тепер ідеальні стосунки.

Світлинами передаю те, що бачать мої очі. Це інструмент, за допомогою якого я можу показати красу іншим людям. Мій друг-фотограф колись написав гарні слова: "Бачити, а не дивитись". Мене вони дійсно вразили. Одна справа дивитись навколо, а інша річ – бачити прекрасне. Знайомі говорять, що я бачу світ по-особливому.

Яскравий приклад цього – остання поїздка в Грузію. Ми поїхали великою компанією блогерів та фотографів. Прийшли на локацію, відзняли її, повернулись додому та почали викладати сторіс. Раптом всі прибігли до мене, питаючи, якою камерою та з якого ракурсу я зробив певний кадр. Проте я був в таких же умовах та місці, що й інші. Просто зміг побачити те, що решті не вдалось.

Я проводив багато зйомок за кордоном. У мене були весільні фотосесії на Балі, в Італії та просто зйомка у Німеччині. Зазвичай мені, крім роботи, оплачують проїзд та проживання. В інших країнах цікавіше знімати, бо більше невідомого.

Я вперше побував закордоном 6 років тому, коли мені було 20. Разом із двоюрідною сестрою вирішили поїхати по програмі Work and Travel у США. Батьки допомогли фінансово, тож ми вирушили за океан. Дорогою у нас була пересадка в Лондоні, де ми пробули один день. Тобто перша країна, в якій я побував, була Велика Британія. Я був у захваті від побаченого, все виглядало так, як у фільмах. Ми бігали по місту щасливі і намагались побачити якомога більше, зупиняючись максимум на 15 хвилин. Тоді ми не знали, чи випаде в майбутньому ще одна можливість відвідати Англію.

Після ми прилеліти в Г'юстон, що знаходиться в штаті Техас. Нас відвезли на роботу в маленьке містечко Галвестон, яке розташоване на узбережжі Мексиканського заливу. Це курортний регіон, відомий серфінгом та купою молоді. Нас по програмі поїхало шестеро, тому ми домовились, що перші три місяці будемо багато працювати задля того, аби відкласти на машину. Так і сталось – ми придбали авто і цілий місяць подорожували по штатам. Нам вдалось відвідати Каліфорнію, Сан-Франциско, Нью-Йорк, Чикаго, Маямі, Вашингтон, Великий каньйон, Ніагарський водоспад.

Ми були молодими авантюристами, яких нічого не лякало: у нас ламалась машина, потрапляли у дтп, отримували штрафи. А ще ми подорожували економно, тому спали в авто, купались в озерах та чистили зуби на заправках. Проте за цей час нам вдалось побачити те, що іншим не вдається за усе життя. Це був справжній розрив шаблонів. Здавалось, що після Америки мене вже нічим не здивуєш. Та я помилявся.

В мене є друзі, які організовують авторські тури. Вони роблять їх в місцях, від яких зносять дах. Перша мандрівка з ними до сих пір закарбувалась у моїй пам'яті. Восени ми поїхали у подорож Балканами та Альпами. Ніколи не думав, що мене можуть так сильно вразити краєвиди. За цей період я два рази плакав від щастя. Доломітові Альпи – це розрив серця. Велику роль відіграла і компанія, бо всі були дуже класні. Хотілось, щоб подорож не закінчувалась.

Також дуже сподобалась Шрі-Ланка. На відпочинок поїхав з родиною. Водій, який часто возив нас на екскурсії, подружився з моїм татом. Він запросив усю мою родину в гості на вечерю. Його дружина подарувала сестрі традиційний одяг. Для нас накрили стіл з місцевими делікатесами. Вони їдять без виделок і ложок, тому ми теж куштували все руками. Їхня родина розповіла нам про свій спосіб життя. Виявилось, що вони прокидаються о 4 ранку, а повертаються додому вночі. Країна дуже бідна, але люди в ній щасливі. У них все по-іншому: на похоронах вони не плачуть, а радіють та святкують.

Здивувала мене й Індонезія, зокрема Балі. Коли я проїжджав на мопеді у віддалених районах острову, то за мною бігла дитина. Вона була дуже здивована, бо раніше не бачила білої людини. У таких місцях немає світла та електрики. Коли зупинявся там в апартаментах, то бачив, як жінка милась у річці, а потім прала речі за допомогою каміння. Спостерігати за цим було досить незвично.

Дивина, але я, тревел-блогер, – взагалі не орієнтуюсь у місцевості. Пам'ятаю лише візуальну картинку. Можу думати, що поїхав у Словенію, а насправді знаходжусь в Австрії. Мені треба пройти сто разів, щоб згадати місце, у якому я вже бував. Тому з навігатором ми – нерозлийвода. Проте критичних випадків, коли б загубився, не було. Траплялись інші моменти – пропускав літак чи не встигав на потяг та пересадки.

Існує два боки Павла: той, якому щастить і невдаха. Якось летів на зйомки в Італію і пропустив літак. Не розраховував витрачати зайві €150. Довелось шукати авіакомпанію, яка відправлялась би з Варшави у потрібний час. Пам'ятаю, як біг стрімголов із сумками по автобусах, метро та таксі. Увесь мокрий залетів на реєстрацію і таки встиг на літак до Мілану. Не міг повірити своєму щастю, що просто зможу поспати і не треба нікуди поспішати.

Також був випадок, коли невдало забронював житло у Швейцарії. Приїхав до апартаментів, а власник не виходив на зв'язок. Згадую, як стояв у центрі міста вночі із валізою, пішов дощ і хотілось плакати. Це був наче кадр з якогось фільму. Став під навіс і тут під'їхала пара на мопеді. Вони підбігли до мене, щоб теж сховатись від дощу. Ми розговорились і виявилось, що вони з України, але довгий час живуть тут. Запросили переночувати до себе у заміський будинок. Їхній дім знаходився на пагорбі, з якого видно все місто. Дівчина приготувала смачні страви. Я вже і не знав, як їм віддячити. А вони на наступний день ще й запропонували дати швейцарських франків. У такі моменти думаю, що все-таки мені щастить.

Я завжди знаходжусь у гонитві за гарним світлом і ракурсом, та не боюсь екстремальних ситуацій. Коли був на найпопулярнішому пляжі Балі, то захотів сфотографувати це місце по-особливому. Побачив дерево, з якого відкривався гарний краєвид. Але на ньому сиділа мавпа. Та мене це не злякало. Довелось виборювати дерево у мавпи, щоб залізти на верхівку. Вийшов класний кадр – мої ноги наче звисали над усім пляжем. Ще одного разу я заліз на схил вулкану. Тоді друг тримав мене за одну руку, а іншою я фотографував. Все це роблю задля емоцій та світлин. Ситуацій на межі життя та смерті ніколи не було.

На острові Ява є унікальне місце зі згаслим вулканом. Якщо приїхати до нього на світанку, то можна побачити як всередині горить синій вогонь. Щоб туди потрапити, мені довелось не спати, їхати чотири години на мопеді по болоту. На вулиці було дуже холодно, а теплих речей я з собою не брав. Дорогою переді мною проповзла змія, сильно налякавши мене. Як наслідок я втратив керування, впав і розрізав руку. Проте мені вдалось таки доїхати до пункту призначення і видовище було неймовірним. Якби знав, що все відбудеться саме так, то повторив би цю поїздку.

Колись моя бабуся нагадала, що я все життя проведу у дорозі. Так і сталось. Орендую квартиру в Києві, але в ній буваю максимум чотири дні на місяць. Якщо не катаюсь по Україні, то їду десь за кордон. Мій темп життя швидший, ніж можливість його сприймати. Якщо не зйомки, то подорожі. Іноді не вистачає часу, щоб похворіти чи нормально поїсти.

Бувало таке, що не встигав прати речі і на ходу купував нові. Брудні ж залишав у друзів або відправляв до батьків. А ще зібрав величезну колекцію шкарпеток – тепер у мене для них виділено аж три шухляди.

Під час перших мандрівок економив, а зараз про це шкодую. Думаю, що варто витрачати кошти на хорошу місцеву їжу та враження. Я не з тих людей, які жадають розкоші. За добу на віллі не заплачу $1000, якщо є альтернатива за $150. А от, щоб поїхати на якусь круту локацію, можу витратити купу грошей.

Цього року на подорожі пішло до $8 тисяч. Я їздив до Албанії, Туреччини, Чорногорії, Єгипту, Грузії на 8-10 днів. Але бувають і безкоштовні мандрівки, коли я їду в якості блогера чи фотографа.

В мандрівках мене захоплює природа: гори, водоспади, дюни, океани. Мегаполіси так сильно не приваблюють.

У мене є записник із місцями, в які прагну потрапити. Мрію відвідати Фарерські острови. А ще треба найближчим часом поїхати в Ісландію, адже там тануть льодовики і я боюсь, що не зможу побачити всієї краси.