"Жителі Києва": Хто і навіщо створює проект історій про киян
Фотографка Христина Кулаковська знімає киян на плівковий фотоапарат "Київ 88" і записує їхні історії. Проект "Жителі Києва" стартував у 2016 році, це короткі історії з людьми різного віку і професій, що живуть у столиці. Приблизно через півроку проект довелося поставити на паузу. А у травні 2019 Христина його перезапустила, змінивши концепцію, візуальний стиль і підхід до вибору героїв.
Героїня
Христина Кулаковська народилася у Маріуполі, а у віці 15 років разом з сім'єю переїхала до Києва. Знайомство зі столицею розпочалося з Харківського масиву, потім родина переїхала на Севастопольську площу, а згодом – у центр, на Полтавську. Якийсь час дівчина жила на Богдана Хмельницького і рік на Подолі, а зараз переїхала на Іподром. Після Інституту журналістики Христина працювала менеджером соціальних мереж і копірайтером у діджитал агентстві ISD Group. Була співавтором проекту TheNorDar "Помішані" – знімала портрети та записувала історії українців з різним корінням. Серед героїв – Джамала, Катро Заубер, Sophie Villy. Також Христина закінчила фотошколу Віктора Марущенка і навчалася на курсі "Художній портрет" Сергія Сараханова, займалася соціальними проектами.
Про ідею "Жителів"
Коли я працювала у діджиталі, мені не вистачало живого контакту з людьми, не завжди відчувала користь від своєї роботи. Під час революції Гідності у мене відбувся внутрішній конфлікт з собою, все навколо змінювалося, і я зрозуміла, що реклама — це класно, але треба йти далі. Всі свої вихідні постійно присвячувала фотографії, тому вона поступово перетягнула мене на свій бік.

У 2016 я запустила сторінку "Жителі Києва". Надихалася проектом Humans of New York, де автор розмовляє з незнайомцями на вулиці. У мене вже був досвід портретної зйомки і соціальних проектів, і я подумала: хочу робити такі історії про киян.

Першими героями стали мої знайомі, які здавалися мені типажними особистостями, з цікавим досвідом життя, яким було, чим поділитися.
Я не розраховувала, що проект буде популярним, але за перший день на сторінку у Facebook підписалася тисяча людей. Я вела проект майже без перерв півроку, опублікувала 22 історії. Але тоді було багато комерційної роботи, і я не змогла приділяти "Жителям" багато часу. Я переключилась на благодійний проект про пенсіонерів для фонду Starenki, який тоді готувався до виставки-інсталяції і забрав на себе всю увагу.
До того ж, я почала відчувати, що повторююсь. У проекті "Помішані" я робила чорно-білі і вертикальні фото, у "Жителях Києва" – кольорові і горизонтальні, там – зйомка у приміщенні, тут – у місті. Мені цього було мало. Я почала шукати новий інструмент, стиль, підхід, щоб можна було вийти з зони комфорту.
Про перезапуск
Перезапустити проект я хотіла весь останній рік – ходила, маялася, купила плівкову камеру, постійно її тестила. Не вистачало часу, можливостей комбінувати комерцію з творчістю. Зараз я більш-менш налаштувала своє життя так, що можу дозволити собі частково переключитися на творчий проект.

Я перезапустила проект з розумінням, що я хочу розповідати про свідомих і активних жителів міста, які не просто є споживачами, вони створюють і стають джерелом змін. Диваки, "космонавти" і люди з цікавим досвідом життя теж лишаються, але акцент змістився на інших.
Для мене не має значення, корінний киянин переді мною, чи ні, скільки років він тут живе. Найкраще киян і Київ описав мій останній герой Костя Почтар: "Останні 5 років це одне з тих місць, де пишеться історія. Відчуваю, що знаходжусь в центрі важливих подій, я є їх частиною і учасником. Це місто дії". Тут дуже багато активних, амбітних людей, які переїхали через навчання або роботу і лишилися. Корінні, приїжджі, ми всі поспішаємо жити, хочемо робити свої проекти, бізнеси, нести зміни. Нещодавно я спілкувалась з одеситкою, і вона теж зауважила київський темп життя, порівнявши зі своїм містом. Одесити живуть в курортному місті і нікуди не поспішають.

Своїм проектом я хочу лишати слід про наш час. Як візуальне оповідання про дійсність і події, які відбуваються у місті. Я живу у прекрасні часи. Потім хтось читатиме ці історії і скаже: у них був прикольний час, вони впливали на розвиток своєї країни.
Про героїв
Майбутні герої
З самого початку моїми героями переважно були люди, яких мені хтось рекомендував, або яких я знала. Якось я вийшла на вулицю, як автор Humans of New York, у пошуках випадкових героїв. Це був дивний досвід. Я дуже хотіла відзняти шахістів, які збираються у парку Шевченка. Але вони мене відшили, не хотіли світитися. Я засмутилася, подумала, що не всі наші люди готові до публічності і діалогу. Але в той самий день зустріла стареньку іноземну пару, які стали героями "Жителів".

Я поки що відмовилася від ідеї знімати незнайомців. Знайти цікаву історію на вулиці складніше і займає більше часу. Це лотерея. Люди можуть не хотіти фотографуватися не тому, що не подобаються собі на фото, скоріше, не готові до публічності.
Я не розділяю киян за тим, в якому районі вони живуть. Для мене це як ділити за кольором шкіри чи за віросповіданням. Не можу сказати, що жителі Борщагівки чи Виноградаря менш активні, ніж ті, що живуть у центрі. До речі, скоро у "Жителях" буде історія героя з Виноградаря.

З більшістю героїв я підтримую зв'язок, можливо, перезніму їхні портрети, бо змінилася візуальна стилістика.
Про камеру
Спочатку я знімала на цифрову камеру, а після перезапуску перейшла на плівкову середньоформатну фотокамеру "Київ 88". Ця модель скопійована радянськими інженерами зі шведського Hasselblad, її виробляв завод "Арсенал". Я її купила на ОЛХ за 4 тисячі гривень у чоловіка, який досі працює на заводі.

Камера дуже капризна, вже один раз я носила її в ремонт, бо у мене не перемотувалась плівка. На "Арсеналі" досі є прибудова з магазином, в якому можна віддати в ремонт старі фотоапарати.
Мені подобається вінтажність. Навколо так багато айфонного, цифрового. Я сама багато знімаю на цифру по роботі, а потім передивляюсь тисячі фото, обираю – сотні, редагую кольори, поправляю дефекти. А тут я не змінюю нічого, хіба що кадрування, це первісний відбиток. Загалом світ втрачає щось первісне, мені хочеться його зберегти.

Коли знімаєш на цифру, у тебе є необмежена кількість спроб, ти ловиш емоцію людини і відчуваєш себе вільним як фотограф. На плівці я роблю всього три кадри, це більша відповідальність і концентрація на моменті. У цій фотографії є чесність і натуральність. А також – момент очікування, магії. Ніколи не знаєш, що вийшло, поки не проявиш плівку.
Про плани
Я планую випускати дві історії на тиждень. Наступні мої герої – пенсіонери, які танцюють у Гідропарку, їх мені порадили у Життєлюбі. Ще буде розмова з засновником фотошколи Віктором Марущенком.

Про гранти чи монетизацію поки не думала. Можливо, варто подумати про спонсорство, але спочатку треба зробити проект, щоб я мала що показати. Не люблю продавати повітря. Тим паче, що спонсорство може стати досить небезпечним — хтось захоче мати вплив на розвиток "Жителів". Я на це не погоджусь.

Хочу ще окремо запустити серію плівкових фото архітектури міста – короткі інформаційні пости про конкретні будинки або вулиці. Можливо, підключу людину, яка розбирається в архітектурі Києва і допоможе мені.