Район наш називали "Сталінка", він входив до складу колишнього Сталінського району, що згодом став Московським районом, а потім — Голосіївським. Ці місця багато хто досі називає "Сталінкою". Однойменний роман Олеся Ульяненка "Сталінка" писався про трохи іншу частину, розташовану ближче до колишнього Червонозоряного проспекту та Московської площі.

Наш район — босяцький, із багатими босяцькими традиціями. Старші хлопці відсиділи, молодші — збиралися сісти. Тут було місце і для розборок "стінка на стінку". Мене іноді били, але я не був задротом-відмінником, і це рятувало.

Цей район будували полонені німці. Воно, звичайно, все зникає, але тут досі можна відчути, що це Київ і водночас не Київ. За кольором це навіть Нью-Йорк — така ж червона цегла, наприклад. Територія "нуара" — як у фільмах і книжках. Звичайно, не варто це називати "Готемом" — буде надто улесливо щодо цього району. Але водночас викликає якісь такі відчуття... Район фатальних красунь і неоднозначних героїв, які не ідеальні, але ми на їхньому боці, бо вони кращі за світ навколо.

На території Інституту захисту рослин, яка була через паркан від нашого двору, проходило наше дитяче життя. У нашому дворі теж був дитячий майданчик, а на асфальті, звичайно, був розкреслений "квадрат" для гри з м'ячем. Але біля інституту було цікавіше — на їхній території у смітті можна було знайти, наприклад, скляні трубки, щоб плюватися паперовими кульками.

Взимку ми там грали у війну на тлі чудових декорацій — котельні, дерева, "пересеченная местность". А ще там був фонтан, плід спільної фантазії керівництва та слюсарів. Ми в ньому купалися, хоча не уявляю, що там за вода була і чи було це безпечно.

У цьому районі, коли я тут жив, було чимало голуб'ятень. У нашому дворі один такий досі зберігся. Хоча я не впевнений, чи в час мого дитинства там ще були голуби.

Частиною життя двору були смітники — за них можна було піти покурити. У дворі ми також тусили біля "хатинок", які були частиною дитячого майданчика. Це було схоже на декорації дитячого садка, де молодь зазвичай курить і п'є — можливо, ті майданчики тільки для цього і пристосовані.

Гаражі біля нашого дому вздовж вулиці були завжди. Сьогодні в цих гаражах приймають пляшки та макулатуру. Раніше такого не було, для вторсировини існували магазини "Стимул", куди навіть письменники не гидували приносити пляшки. Взагалі це фішка району — тут багато гаражів і погребів, ось тут видно, як із землі стирчать труби, видно підняті кришки.

Недалеко від дому знаходиться онколікарня, ми в дитинстві називали її "ракушка". Смітник на її території був невичерпним джерелом трубочок від крапельниць, з яких тоді плели всякі штуки — брелоки, браслети, чортиків і рибок. Сам я не плів, бо був рукожопий, але теж збирав ті трубочки. Якщо пройти трохи далі, там буде туберкульозний диспансер, де найбільш відчайдушні збирали недопалки. Не дивно, що вони не боялися, бо всі діти — безсмертні.

"Ракушку" прикрашає дуже гарна мозаїка. Вона раніше мені не подобалася, бо була частиною "совка", як і транспаранти та радянські гасла. Сьогодні відбувається естетизація, мозаїки вивчають, мені вони теж цікаві, шкода, що їх знищують. Про цю мозаїку сьогодні сказали б, що вона наркоманська — ніби хтось має свій наркотичний "тріп".

Я часто ходив повз гаражі у бік студентського містечка, біля якого жили друзі — його називали "квартали" чи "спід-городок". Ми там часто гуляли. На тій території жили іноземці, тому біля гуртожитків легко можна було знайти кришечки від "пепсі" та інших закордонних напоїв. Може, такою собі валютою вони і не були, але предметом колекціонування були точно, як і фантики від жуйок. Також там можна було підібрати пачку "Мальборо" — теж велику рідкість.

Сьогодні вся та територія огороджена парканом і закрита, але тоді там можна було вільно гуляти. У студмістечку були кафе, центри тяжіння цілого району. Найвідоміше кафе було прикрашене графіті в туалеті — він весь був обмальований написами, віршами, картинами непристойного змісту. Той легендарний туалет було присвячено або темі сексу, або расистським висловлюванням, тому що в університеті навчалися іноземні студенти, котрі жили в тих гуртожитках. Назву того кафе я забув, а між собою всі те кафе називали "Бухенвальд". Походження назви мені з'ясувати не вдалося.

Ось ми ідемо дорогою, якою я щоранку ходив до школи №186. На півдорозі до школи — садочок. Він зовсім невиразний, тому свого часу я відмовився від ідеї використати його як натуру для фільму. Тут не збереглося те, що було цікаве. Тут тусили та курили "на погребах" малолітки, бо старші не ховалися і курили біля школи.

Десь 80-90% фільму "Плем'я" знято саме на цьому невеликому "п'ятачку" мого району, особливо біля школи та в школі.

У сарай біля школи ми складали макулатуру. Було дуже весело працювати всередині та допомагати збирати макулатуру, тому що у стосах журналів можна було знайти круті артефакти — книжки, журнали. Найцікавішим для мене було знайти "Советский экран", це було круто.

У цьому крилі — колишня трудова майстерня, у фільмі всі сцени в майстерні ми знімали в ній. Сьогодні тут уже пластикові кольорові вікна, але ми встигли зняти оригінальний фасад і приміщення. Охоронець каже, що тепер тут приватний садочок

На четвертому поверсі ми все перекрили та збудували там локацію спальні. А саме цими сходами над пожежним входом герой піднімається в кінці, коли розбиває всім голови.

Працювати над фільмом саме в моїй школі було дуже легко, тому що я все тут знаю. Коли мого героя у стрічці б'ють на третьому поверсі, то дія відбувається саме там, де в мій час відбувалися такі розбірки та бійки. Мені не доводилося придумувати, де і які сцени шкільного життя мали б розгортатися.

На стадіоні бачимо місцеве загальнокиївське ноу-хау — вкопані шини. Тепер є тир, але в часи мого навчання його тут ще не було. У глибині стадіону видно столи для пінг-понгу, вони бетонні, до речі — як у жартах про суворе дитинство та дерев'яні іграшки. Тепер вони поросли мохом.

Поруч стоїть страшна механічна штука, на ній була перекладина, поперечна планка, котрою користувалися як снарядом — вона нагадувала гойдалки. Ти спочатку піднімав товариша, а потім — себе. Якщо хтось відпускав свій край, то він падав на голову товаришу. Розбита голова, струс мозку... і регулярно приїздила "швидка". Тепер цей снаряд зламали, думаю, що адміністрація школи зітхнула з полегкістю.

Відеосалон — це не великий екран, а телевізор із відеомагнітофоном. Пам'ятаю, відеосалони вважалися комсомольським бізнесом.

Перший відеосалон, який відкрився в нашому районі, був у кафе "Русский чай" на Виставці [ВДНГ. — БЖ]. Другий і найдорожчий відеосалон з'явився в готелі "Золотий колос" — у ньому я подивився найбільше фільмів. Сьогодні готелю вже не існує, в тому приміщенні знаходиться якесь безпекове відомство. Тоді там показували по п'ять фільмів на день.

Коли мені було 13-14 років, у студмістечку відкривалися відеосалони в кожному гуртожитку. Фільм коштував один карбованець чи півтора. Оскільки інтернету не було, то мій маршрут був таким: я ішов у квартали, обходив усі гуртожитки, дивився, що показують, і обирав фільм і сеанс. Ми дивилися кіно, і це була фантастична частина мого життя.

Відеосалони в нашому районі були всюди, в будь-яких приміщеннях. Перші фільми, які я подивився у відеосалонах — це "Кобра" з Сільвестром Сталлоне та "Командо" зі Шварценеггером. Потім репертуар почав рости, він являв собою мікс різних жанрів. Можна було натрапити і на який-небудь фільм жахів Маріо Бави, італійську класику, і на "Термінатор", і на "Еммануель", і на "Джеймса Бонда". Показували також фільми у жанрі "еротична комедія" — таких зараз не роблять. Наприклад, "Мальчишник" або ізраїльську "Горящую жевательную резинку", що мала американський рімейк "Останній цнотливець Америки".

Ще один відеосалон, куди я ходив, знаходився у ЖЕКу навпроти басейну "Дельфін". Там я побачив фільм, який мене вразив — трилер "Когда звонит незнакомец". Бачив його новіший американський рімейк, але в ньому сюжет уже не працює. Страшно було в часи стаціонарних телефонів, коли в будинку могла бути одна телефонна лінія. Зараз, коли вже винайдено мобільні телефони, така історія страшною не виглядає.

Я жодного разу не дивився кіно в кінотеатрі "Загреб". Це кінотеатр із сумною долею — його збудували напередодні розвалу СРСР, коли розсипалася систему прокату. Здається, в цьому кінотеатрі так ніколи і не почали нормальний прокат. Ми між собою називали його "Погріб".

У басейн "Дельфін" я ходив у дитинстві, тут мене вчили плавати. А потім ми поїхали на море, де один із відпочивальників, дядько-вірменин, навчив мене плавати в морі. Востаннє я тут був наприкінці 1990-х.

Як видно, тут уже починають ремонт — навезли мішків з будматеріалами. Можливо, ми взагалі останні, хто бачить і фотографує автентичну вивіску, вікна та загалом фасад.

Біля басейну знаходиться школа №179, вона вважалася більш престижною, бо була школою з російською мовою навчання. Ми прийшли сюди, щоб зайти у двір і подивитися на епохальне графіті — напис "Сталінка". Всі ці двори я обійшов, коли шукав натуру для зйомок "Племені" — саме так і знайшов це графіті. Цікаво, чи воно збереглося.

Це місце — "Голосуха" — мало велике значення в житті району, тут гуляли, пили. Але район я покинув у "непікніковому" віці, тому вперше напився не тут, а на гаражах — ми з двома друзями випили півлітрову пляшку самогону, а потім я пішов у студмістечко дивитися кіно "П'ятниця, 13". Поки я дивився кіно, в очах почало двоїтися та троїтися, і всю дорогу додому я блював. До речі, про кіно — саме в Голосіївському парку знімали фільм про Чикатила — Evelenko Девіда Греко з Малькольмом Макдауелом у головній ролі. Там є гарні кадри з тим, як маніяк тягне лісом дівчину. Це знімали тут.

Треба пам'ятати, що я тут гуляв до 13 чи 14 років, тому все найцікавіше — секс і алкоголь — припало на життя на Теремках. У дитинстві в Голосіївський парк ми ходили кататися на санках і на атракціонах. Пам'ятаю, у когось із наших тут на атракціоні "Сюрприз" працював якийсь родич, і так ми отримали вільний доступ. Покаталися по три рази, а потім довго стояли та блювали. Все ж таки "Сюрприз" — то була центрифуга. Парком ми лазили, але не пригадую особливо цікавих історій.

Будівля біля парку — це знамените кафе "Гай". Саме тут чимало людей купували пиво перед тим як піти на Дідорівку і там втопитися. В кафе "Гай" також знімали фільм, називався він "Обвиняется свадьба". Спершу це було пролетарське місце, але потім його перетворили на ресторан "Мишкольц", де сиділи люди в малинових піджаках. Не знаю, чи належав ресторан якомусь кримінальному угрупованню, але в кримінальних хроніках я його бачив. Туди я не ходив, хоча в мене були знайомі однокласники-бандити. Думаю, в 90-х у всіх були такі знайомі. До того ж я тут не жив, тому просто проїжджав це місце на автобусі.

Сьогодні видно, що тут зробили ремонт, а в склі видно дірку, ніби від кулі. Може, не тільки ми прийшли сюди ностальгувати?