За що я люблю Голосіїв
Гід районом від кінорежисера Мирослава Слабошпицького
У рубриці "За що я люблю свій район" жителі київських районів розповідають, за що вони їх люблять і ненавидять, діляться історіями і радять цікаві місця
Герой
У цьому випуску — розповідь українського кінорежисера і сценариста Мирослава Слабошпицького про дитинство у "босяцькому районі", пригоди у cтудмістечку, а також місця, де відбувалися зйомки його фільму "Плем'я"
Про дитинство на "Сталінці"
Район наш називали "Сталінка", він входив до складу колишнього Сталінського району, що згодом став Московським районом, а потім — Голосіївським. Ці місця багато хто досі називає "Сталінкою". Однойменний роман Олеся Ульяненка "Сталінка" писався про трохи іншу частину, розташовану ближче до колишнього Червонозоряного проспекту та Московської площі.

Наш район — босяцький, із багатими босяцькими традиціями. Старші хлопці відсиділи, молодші — збиралися сісти. Тут було місце і для розборок "стінка на стінку". Мене іноді били, але я не був задротом-відмінником, і це рятувало.

Цей район будували полонені німці. Воно, звичайно, все зникає, але тут досі можна відчути, що це Київ і водночас не Київ. За кольором це навіть Нью-Йорк — така ж червона цегла, наприклад. Територія "нуара" — як у фільмах і книжках. Звичайно, не варто це називати "Готемом" — буде надто улесливо щодо цього району. Але водночас викликає якісь такі відчуття... Район фатальних красунь і неоднозначних героїв, які не ідеальні, але ми на їхньому боці, бо вони кращі за світ навколо.
Про будинок
Жив тут з 1982 по 1989 рік. У 1982 році я приїхав у Київ зі Львова, де жив у діда з бабою, бо у батьків не було квартири. Мені було вісім років.

Ми мали спершу заїхати в дім на колишній вулиці Чкалова, в письменницький будинок. Але потім усе переграли: у квартиру на Чкалова заїхав академік Жулинський, а ми — в колишню квартиру академіка Жулинського на Ломоносова.

Будинок цей — "чешка", він цікавий тим, що в нього з різних боків різна кількість поверхів. З боку вулиці — це перший поверх, а з боку двору — напівпідвальний поверх, тому що дім вписаний у рельєф. Будинок вважався будинком Академії наук. До речі, тут жив Максим Мельничук, який став головою Київської ОДА. Ми вчилися з ним в одній школі. Тепер у нашій школі кажуть, що я — не найбільш знаменитий їхній випускник.
Наша трикімнатна квартира — це було дуже круто для родини з трьох осіб. В той час письменникам радянська влада давала додаткову кімнату під власний кабінет. У нашій квартирі перебувала вся українська література — вони пили, сиділи, говорили, зачинялися п'яними в туалеті.

Коли я був маленький, один із письменників "під газом" порадив мені записувати те, що тут відбувається, бо це був би добрий матеріал для спогадів. Тоді я знехтував цією порадою, і не даремно — сьогодні більшість цих людей абсолютно забуті.

У цьому будинку також є бібліотека. Я в ній не був жодного разу, тому що вдома була власна добра бібліотека, а ще я просто не люблю бібліотеки як явище. З вулиці — вхід, крізь вікна видно стелажі з книжками. Не розумію, як вона вижила. Сам я виявив, що вона досі існує, коли приїхав знімати "Плем'я".
Про інститут і гаражі
На території Інституту захисту рослин, яка була через паркан від нашого двору, проходило наше дитяче життя. У нашому дворі теж був дитячий майданчик, а на асфальті, звичайно, був розкреслений "квадрат" для гри з м'ячем. Але біля інституту було цікавіше — на їхній території у смітті можна було знайти, наприклад, скляні трубки, щоб плюватися паперовими кульками.

Взимку ми там грали у війну на тлі чудових декорацій — котельні, дерева, "пересеченная местность". А ще там був фонтан, плід спільної фантазії керівництва та слюсарів. Ми в ньому купалися, хоча не уявляю, що там за вода була і чи було це безпечно.

У цьому районі, коли я тут жив, було чимало голуб'ятень. У нашому дворі один такий досі зберігся. Хоча я не впевнений, чи в час мого дитинства там ще були голуби.
Частиною життя двору були смітники — за них можна було піти покурити. У дворі ми також тусили біля "хатинок", які були частиною дитячого майданчика. Це було схоже на декорації дитячого садка, де молодь зазвичай курить і п'є — можливо, ті майданчики тільки для цього і пристосовані.

Гаражі біля нашого дому вздовж вулиці були завжди. Сьогодні в цих гаражах приймають пляшки та макулатуру. Раніше такого не було, для вторсировини існували магазини "Стимул", куди навіть письменники не гидували приносити пляшки. Взагалі це фішка району — тут багато гаражів і погребів, ось тут видно, як із землі стирчать труби, видно підняті кришки.
Про "ракушку"
Недалеко від дому знаходиться онколікарня, ми в дитинстві називали її "ракушка". Смітник на її території був невичерпним джерелом трубочок від крапельниць, з яких тоді плели всякі штуки — брелоки, браслети, чортиків і рибок. Сам я не плів, бо був рукожопий, але теж збирав ті трубочки. Якщо пройти трохи далі, там буде туберкульозний диспансер, де найбільш відчайдушні збирали недопалки. Не дивно, що вони не боялися, бо всі діти — безсмертні.

"Ракушку" прикрашає дуже гарна мозаїка. Вона раніше мені не подобалася, бо була частиною "совка", як і транспаранти та радянські гасла. Сьогодні відбувається естетизація, мозаїки вивчають, мені вони теж цікаві, шкода, що їх знищують. Про цю мозаїку сьогодні сказали б, що вона наркоманська — ніби хтось має свій наркотичний "тріп".
Про студмістечко
Я часто ходив повз гаражі у бік студентського містечка, біля якого жили друзі — його називали "квартали" чи "спід-городок". Ми там часто гуляли. На тій території жили іноземці, тому біля гуртожитків легко можна було знайти кришечки від "пепсі" та інших закордонних напоїв. Може, такою собі валютою вони і не були, але предметом колекціонування були точно, як і фантики від жуйок. Також там можна було підібрати пачку "Мальборо" — теж велику рідкість.

Сьогодні вся та територія огороджена парканом і закрита, але тоді там можна було вільно гуляти. У студмістечку були кафе, центри тяжіння цілого району. Найвідоміше кафе було прикрашене графіті в туалеті — він весь був обмальований написами, віршами, картинами непристойного змісту. Той легендарний туалет було присвячено або темі сексу, або расистським висловлюванням, тому що в університеті навчалися іноземні студенти, котрі жили в тих гуртожитках. Назву того кафе я забув, а між собою всі те кафе називали "Бухенвальд". Походження назви мені з'ясувати не вдалося.
Про рідну школу та "Плем'я"
Ось ми ідемо дорогою, якою я щоранку ходив до школи №186. На півдорозі до школи — садочок. Він зовсім невиразний, тому свого часу я відмовився від ідеї використати його як натуру для фільму. Тут не збереглося те, що було цікаве. Тут тусили та курили "на погребах" малолітки, бо старші не ховалися і курили біля школи.
Десь 80-90% фільму "Плем'я" знято саме на цьому невеликому "п'ятачку" мого району, особливо біля школи та в школі.

У сарай біля школи ми складали макулатуру. Було дуже весело працювати всередині та допомагати збирати макулатуру, тому що у стосах журналів можна було знайти круті артефакти — книжки, журнали. Найцікавішим для мене було знайти "Советский экран", це було круто.

У цьому крилі — колишня трудова майстерня, у фільмі всі сцени в майстерні ми знімали в ній. Сьогодні тут уже пластикові кольорові вікна, але ми встигли зняти оригінальний фасад і приміщення. Охоронець каже, що тепер тут приватний садочок
На четвертому поверсі ми все перекрили та збудували там локацію спальні. А саме цими сходами над пожежним входом герой піднімається в кінці, коли розбиває всім голови.

Працювати над фільмом саме в моїй школі було дуже легко, тому що я все тут знаю. Коли мого героя у стрічці б'ють на третьому поверсі, то дія відбувається саме там, де в мій час відбувалися такі розбірки та бійки. Мені не доводилося придумувати, де і які сцени шкільного життя мали б розгортатися.
Про стадіон
На стадіоні бачимо місцеве загальнокиївське ноу-хау — вкопані шини. Тепер є тир, але в часи мого навчання його тут ще не було. У глибині стадіону видно столи для пінг-понгу, вони бетонні, до речі — як у жартах про суворе дитинство та дерев'яні іграшки. Тепер вони поросли мохом.

Поруч стоїть страшна механічна штука, на ній була перекладина, поперечна планка, котрою користувалися як снарядом — вона нагадувала гойдалки. Ти спочатку піднімав товариша, а потім — себе. Якщо хтось відпускав свій край, то він падав на голову товаришу. Розбита голова, струс мозку... і регулярно приїздила "швидка". Тепер цей снаряд зламали, думаю, що адміністрація школи зітхнула з полегкістю.
Про кінотеатри та відеосалони
Відеосалон — це не великий екран, а телевізор із відеомагнітофоном. Пам'ятаю, відеосалони вважалися комсомольським бізнесом.

Перший відеосалон, який відкрився в нашому районі, був у кафе "Русский чай" на Виставці [ВДНГ. — БЖ]. Другий і найдорожчий відеосалон з'явився в готелі "Золотий колос" — у ньому я подивився найбільше фільмів. Сьогодні готелю вже не існує, в тому приміщенні знаходиться якесь безпекове відомство. Тоді там показували по п'ять фільмів на день.

Коли мені було 13-14 років, у студмістечку відкривалися відеосалони в кожному гуртожитку. Фільм коштував один карбованець чи півтора. Оскільки інтернету не було, то мій маршрут був таким: я ішов у квартали, обходив усі гуртожитки, дивився, що показують, і обирав фільм і сеанс. Ми дивилися кіно, і це була фантастична частина мого життя.
Відеосалони в нашому районі були всюди, в будь-яких приміщеннях. Перші фільми, які я подивився у відеосалонах — це "Кобра" з Сільвестром Сталлоне та "Командо" зі Шварценеггером. Потім репертуар почав рости, він являв собою мікс різних жанрів. Можна було натрапити і на який-небудь фільм жахів Маріо Бави, італійську класику, і на "Термінатор", і на "Еммануель", і на "Джеймса Бонда". Показували також фільми у жанрі "еротична комедія" — таких зараз не роблять. Наприклад, "Мальчишник" або ізраїльську "Горящую жевательную резинку", що мала американський рімейк "Останній цнотливець Америки".

Ще один відеосалон, куди я ходив, знаходився у ЖЕКу навпроти басейну "Дельфін". Там я побачив фільм, який мене вразив — трилер "Когда звонит незнакомец". Бачив його новіший американський рімейк, але в ньому сюжет уже не працює. Страшно було в часи стаціонарних телефонів, коли в будинку могла бути одна телефонна лінія. Зараз, коли вже винайдено мобільні телефони, така історія страшною не виглядає.

Я жодного разу не дивився кіно в кінотеатрі "Загреб". Це кінотеатр із сумною долею — його збудували напередодні розвалу СРСР, коли розсипалася систему прокату. Здається, в цьому кінотеатрі так ніколи і не почали нормальний прокат. Ми між собою називали його "Погріб".
Про "Дельфін"
У басейн "Дельфін" я ходив у дитинстві, тут мене вчили плавати. А потім ми поїхали на море, де один із відпочивальників, дядько-вірменин, навчив мене плавати в морі. Востаннє я тут був наприкінці 1990-х.

Як видно, тут уже починають ремонт — навезли мішків з будматеріалами. Можливо, ми взагалі останні, хто бачить і фотографує автентичну вивіску, вікна та загалом фасад.

Біля басейну знаходиться школа №179, вона вважалася більш престижною, бо була школою з російською мовою навчання. Ми прийшли сюди, щоб зайти у двір і подивитися на епохальне графіті — напис "Сталінка". Всі ці двори я обійшов, коли шукав натуру для зйомок "Племені" — саме так і знайшов це графіті. Цікаво, чи воно збереглося.
Про Голосіївський парк і кафе "Гай"
Це місце — "Голосуха" — мало велике значення в житті району, тут гуляли, пили. Але район я покинув у "непікніковому" віці, тому вперше напився не тут, а на гаражах — ми з двома друзями випили півлітрову пляшку самогону, а потім я пішов у студмістечко дивитися кіно "П'ятниця, 13". Поки я дивився кіно, в очах почало двоїтися та троїтися, і всю дорогу додому я блював. До речі, про кіно — саме в Голосіївському парку знімали фільм про Чикатила — Evelenko Девіда Греко з Малькольмом Макдауелом у головній ролі. Там є гарні кадри з тим, як маніяк тягне лісом дівчину. Це знімали тут.

Треба пам'ятати, що я тут гуляв до 13 чи 14 років, тому все найцікавіше — секс і алкоголь — припало на життя на Теремках. У дитинстві в Голосіївський парк ми ходили кататися на санках і на атракціонах. Пам'ятаю, у когось із наших тут на атракціоні "Сюрприз" працював якийсь родич, і так ми отримали вільний доступ. Покаталися по три рази, а потім довго стояли та блювали. Все ж таки "Сюрприз" — то була центрифуга. Парком ми лазили, але не пригадую особливо цікавих історій.
Будівля біля парку — це знамените кафе "Гай". Саме тут чимало людей купували пиво перед тим як піти на Дідорівку і там втопитися. В кафе "Гай" також знімали фільм, називався він "Обвиняется свадьба". Спершу це було пролетарське місце, але потім його перетворили на ресторан "Мишкольц", де сиділи люди в малинових піджаках. Не знаю, чи належав ресторан якомусь кримінальному угрупованню, але в кримінальних хроніках я його бачив. Туди я не ходив, хоча в мене були знайомі однокласники-бандити. Думаю, в 90-х у всіх були такі знайомі. До того ж я тут не жив, тому просто проїжджав це місце на автобусі.

Сьогодні видно, що тут зробили ремонт, а в склі видно дірку, ніби від кулі. Може, не тільки ми прийшли сюди ностальгувати?
Читайте також:
Made on
Tilda