Спільно з Київстар ми розповідаємо про героїв, які провели своє дитинство в інших, далеких містах. Про зв'язок з мiстом дитинства i про те, як пiдтримувати зв'язок з близькими на вiдстанi.  

Всі матеріали з рубрики I/am/from можна почитати за посиланням.

Сьогодні герой рубрики – Аніс Еттаєб, співак та стоматолог, екс-соліст гурту "Скрябін" розповідає про дитинство у Тунісі, радянський культурний центр, традицію пити каву у спекотні ночі і медитативну гру на дарбуці.

Про дім у Тунісі

Я народився в 1988 в році в столиці Тунісу, місті з такою ж назвою. Мій тато з Тунісу, а мама зі Львова. Вони разом вчилися у медуніверситеті у Львові, вирішили одружитися і пожити спочатку в Україні. Першого сина мама наполягла назвати по-українськи Назаром. Через два роки вони переїхали у Туніс, де вже народився я - мені дали незвичайне для України ім’я Аніс.

Тато був депутатом у  раді Тунісу, але йому швидко це набридло. У місті батьки мають свою клініку і для них було дуже логічно, щоб я продовжив цю справу, тому коли я став співаком і все менше займався стоматологією, вони пережили шок.

Ми жили недалеко від центру міста у двоповерховому приватному будинку. Усюди можна було дістатися пішки, або за кілька хвилин машиною.

У нашому домі спілкувалися кількома мовами: мама з татом російською, я з мамою - суржиком російської, української і арабської, тато зі мною говорив французькою чи арабською. Батьки зрозуміли, що щось пішло не так, тільки коли я пішов у школу. Мене ніхто не розумів: я розмовляв мішаною мовою, яку в дома всі розуміли, а поза домом люди думали, що я придурююся.

Я вчився у французькій школі. Звісно, здебільшого там були араби чи французи, але дуже багато учнів мали походження таке ж  як і у мене: тато з Тунісу, а мама з України чи Росії. Це пов'язано з тим, що чимало чоловіків з Тунісу їхали в Україну здобувати медичну освіту, молодими закохувалися і одружувалися. Такої тенденції більше нема, зараз з Тунісу більше їдуть вчитися, до прикладу, у Румунію.

Про російський культурний центр

Пригадую, що в Тунісі був культурний центр Радянського Союзу, там ми всі зустрічалися: діти з Білорусі, України, Росії, Казахстану… Після розпаду СРСР цей центр став російським. Якось до нас приїхав Філіп Кіркоров. Я не міг зрозуміти, чому такий ажіотаж, особливо у жінок. Високий чоловік з пишним волоссям заспівав кілька пісень і пішов, найбільше запам’ятав його блискучий костюм. Мені потім намагалися пояснити, що це російська зірка.

Ми часто ходили у центр на типові радянські свята, особливо на Новий рік та 1 травня. Перед Новим роком у гарячому Тунісі завжди було кілька свят з тепло вдягненими Снігурочкою та Дідом Морозом.

Якось до нас приїхав Філіп Кіркоров. Я не міг зрозуміти, чому такий ажіотаж, найбільше запам’ятав його блискучий костюм

Моя мама завжди готувала святкову вечерю на християнські свята, бо була дуже консервативною галичанкою і не уявляла без цього життя. А ще вона хотіла, щоб ми принципово відвідувала культурний дім у вишиванках.

Вдома мамі вдалося зробити так, щоб ми гармонійно поєднували мусульманство та християнство. Кожного року ми дотримувалися посту протягом місяця Рамадану: мама готувала багато кус-кусу, макаронів, супів, найбільше запам'яталося, що ми мали багато туніських страв з помідорами, вони нагадують італійську кухню.

Ми мали також  святкові вечері з молитвою на Різдво та Великдень. Нам з братом було весело складати пасхальний кошик, класти туди яйця та паску і йти до церкви. Тато завжди йшов з нами.

Про улюблені ігри

У нас у шкільному дворі було популярно грати у марблс. Кожен хлопець мав набір скляних кульок, якими пишався. Вони були дуже гарні, різнокольорові, в середині міг бути малюнок. Ми змагалися, хто більше виб’є кульок. В мене виходило непогано і я мав одну з кращих колекцій.

Ми годинами могли грати у карти, це була окрема церемонія з суперечками, іноді навіть скандалами. Але найбільше мені бракує традиції пити каву до ночі і просто говорити. У Тунісі – кожен день влітку закінчувався довгими посиденьками на дивані з кавою з турки. Звичайно, у Львові теж п’ють багато кави, але не в той час і не такими порціями як я звик. Ми сиділи у спеку +45 і продовжували тамувати спрагу кавою, в Україні ж люди зазвичай у гарячу пору п’ють квас чи пиво.

Ми годинами могли грати у карти, це була окрема церемонія з суперечками, іноді навіть скандалам

У дитинстві на мене справив враження фільм "Форест Гамп". Бігати після нього я не почав, але віра у те, що можна досягнути будь-якої цілі залишилися назавжди. Подібний слід у мені залишила книжка "Граф Монте-Крісто" Александра Дюма, яку прочитав у 13 років, це про пристрасть до того, чого ти прагнеш. А якщо чесно, то не скажу, що читав багато літератури, тато приносив політичні журнали і мені здається, що я виріс саме на цьому.

Про менталітет

Життя в Тунсі дуже розмірене і неспішне, сам туніський народ дуже шанує усіх гостей, тому ставлення до нас завжди було позитивне.

Для мене туніський народ дуже відкритий. Я справді не можу згадати, щоб хтось дивувався, що в нас дома поєднані такі різні традиції. А от в Україні мене часто перепитують, чи не було у нас з цього приводу сварок.

Справді, тато ніколи не змушував маму прийняти мусульманство, а нас виховували як християн і мусульман одночасно. Так виходить не в усіх сім’ях, це, звісно, залежить від характеру чоловіка та жінки. Я взагалі думаю, що характер - це важливіше за приналежність до релігії. До слова, сам я тепер ідентифікую атеїстом.

Тато ніколи не змушував маму прийняти мусульманство, а нас виховували як християн і мусульман одночасно

У Тунісі дуже органічно виглядає людина, яка задумалася і годинами вибиває ритм на дарбуці. Це типовий для нас музичний інструмент, який нагадує невеликий барабан. Для цього не треба вчитися, ми з дитинства маємо дарбуку вдома, можемо вибивати ритм і співати або просто мовчати і продовжувати бити по барабану. Це роблять як чоловіки і жінки, коли весело і коли сумно.

А ще мені здається, що є такі речі, які ми в Тунісі не можемо робити так відверто, як це роблять в Україні.

Про Україну

Кожного року влітку мама нас відправляла до бабусі в Україну. Вона жила у місті Винники, біля Львова. В часи Радянського Союзу ми летіли до бабусі через Рим-Москву-Львів, це займало інколи два дні. Коли Україна стала незалежною, ми літали через Братиславу чи Варшаву. Останні п’ять років я літаю через Стамбул або Франкфурт і мрію про те, щоб відкрили прямий рейс, бо у Тунісі і Львові живу дуже близько до аеропорту.

Інколи мені було складно у Львові, бо щоб я не робив, мене завжди сприймали як іноземця. Хоча сам я так не вважав

У бабусі я навчився косити. Бабуся мала одну козу і ми були змушені її пасти. Я не був від цього в захваті.

Інколи мені було складно у Львові, бо щоб я не робив, мене завжди сприймали як іноземця. Хоча сам я так не вважав. Думаю, причина була у тому, що у мене незвичайне ім’я, а ще я маю смішний акцент, мене часто перепитували, чи я не з Польщі.

Бабуся все намагалася мене навчити готувати собі їжу. Окремо ми вчилися ліпити вареники з сиром, картоплею, капустою. Борщ я так і не навчився робити, на щастя це вміє моя дружина. Я не освоїв також кус-кус, тому моя мама мусить їздити час від часу до Львова, щоб мені готувати.

В Україну я переїхав у 19 років, вступивши до магістратури Львівського медуніверу. Після закінчення залишився тут жити. 

Про найкращого друга

Мого найкращого друга дитинства звати Назар. Його історія дуже схожа на мою: батько вчився у медичному і закохався в дівчину з України. Ми товаришували сім’ями, батьки ходили один до одного в гості, відзначали усі свята разом. Зараз Назар працює гінекологом у Тунісі, сім років вчився у Львові.

Ми з Назаром часто їздили разом в Україну. У 2001 році ми летіли з Туніса до Львова через Варшаву. Тоді багато хлопців хотіли виглядати як учасники гурту Linkin park, Назар зробив собі кольоровий ірокез, а я зачіску "мокрий їжачок". У аеропорту подумали, що ми поляки і попросили дати паспорти на перевірці, де була менша черга. Ми обоє світлошкірі, ніхто не здогадувалися, що ми з Тунісу. Це було за кілька днів після терактів у США 11 вересня, коли підірвали вежі-близнюки, тому до пасажирів з арабських країн було особливе ставлення.

Поляк побачив наші паспорти і змінився на обличчі, одразу засипав питаннями. Я чесно сказав, що нічого не розумію, а Назар вирішив, що польська і українська дуже схожі, тому почав відповідати на всі питання голосно, але українською. Все закінчилося тим, що нас на вісім годин закрили у відділі боротьби з тероризмом з окремим наглядачем.

Про зв’язок з рідними

Інколи я сумую за місцями свого дитинства.

Найбільше мені бракує Середземного моря. Щороку я вертаюся додому і три тижні мушу безперервно провести біля води. Мені це нагадує "підзарядку батареї", я вірю, що від води отримую багато енергії, тому мушу до неї повертатися.

У школі ми майже щодня їздили на море, брали машину у батьків, збиралися великими компаніями і грали пляжний футбол або пили пиво.

Найбільше мені бракує Середземного моря. Щороку я вертаюся додому і три тижні мушу безперервно провести біля води

У Тунісі залишилися мої батьки та рідний брат Назар. Я розмовляю з ними дуже часто, зі Скайпом та Вайбером це дуже легко. Три - чотири рази на тиждень ми обовязково зідзвонюємося і довго розказуємо один одному про останні події.

Будьте ближче, незважаючи на кордони. Спiлкуйтесь з друзями та рiдними по всьому свiту з вигiдними тарифами вiд Київстар.

Фото: Юлій Кудланик, Bernard, Christopher Rose, Panegyrics of Granovetter, Citizen59. Фотоколаж - Мітя Недобой