Спершу треба вирізнити два аспекти: правовий та естетичний. Я вважаю, що ця будівля має стати пам'яткою архітектури і отримати охоронний статус. В цьому контексті важливо, що саме стане об'єктом охорони: що стосується модернізму, бруталізму чи постмодернізму, то важливо зберігати весь об'єм споруди зі всією структурою.

У нас є шпаринка в законодавстві – під час реконструкції можна зберігати тільки зовнішню стіну. Забудовник може повністю змінити інтер'єри та автентику. Бачила, як таке відбувається із будівлями із мозаїкою – першу стінку із мозаїками залишають, а все інше знищують. Це наче вбити людину, але залишити її сережки.

В цивілізовану світі так робити не можна. Архітектура – це не лише стінка чи фасад, а увесь комплекс будівлі. Тим паче, що бруталізм має цікаву ідею інфраструктурних об'єктів зі зв'язками всередині.

Реконструкція повинна бути узгоджена із Миколою Левчуком.

Йому краще відомо, що може бути змінено в будівлі. Рембрандт малював на своїх картинах один шар, а потім зверху наносив інший – ми можемо казати, що перший був кращим, проте художнику видніше.

Якби я ж була архітекторкою цієї реконструкції чи будь-яким чином дотична до неї, то залишала б все як було. Змінила б лише те, що зіпсувалось із часом. Наприклад, можуть бути проблеми із алюмінієвими радянськими вікнами – їх робили жахливо. Несуттєві деталі, які зробили у поганій якості або які не витримали виклику часу, краще змінювати.

Як на мене, то це дуже погана архітектурна робота. Скляний фасад хвилею виглядає не стильно і не модно, таке робили десь в 2000-их. "Квіти України" мають чудову терасованість, що створює об'єм будівлі, а на рендері цих терас немає.

Велика проблема сучасної реконструкції – використання дешевих навісних фасадів. Це жах і сором архітектурної професії. Уявіть, що у вас є вишукана шовкова сукня, а ви перешиваєте її з поліестеру.

Забудовник навіть не робить цю реконструкцію задля збільшення висотності, як це зазвичай буває. Тоді навіщо взагалі робити цю споруду зі скла? Я б радила йому звернутись до "хіпстерських" архітекторів, які зможуть зберегти існуючі матеріали та інтер'єр.


Окрім цього, модернізм всіляко промотують в медіа. Зберегти "Квіти України" – це ще й можливість підхопити хайпову тему, яка вже розрекламована.

Я дуже люблю творчість Авраама Мілецького. Цей архітектор – зірка і робив неймовірні речі. Гадаю, що більшість вже чули про його крематорій на Байковому кладовищі та готель "Салют". Ще є чудовий приклад раннього постмодернізму – поліклініка Спілки письменників на Рейтарській 15. Це найкращий об'єкт цього стилю в Україні. Але будівля теж має приватного власника і поки не відомо, що він з нею зробить в майбутньому.

Чимало санаторіїв під Києвом зроблені у такому ж стилі, але оскільки вони за містом, то з ними там відбуваються дивні речі: їх штукатурять, змінюють фасади тощо.

Обожнюю Інститут фізкультури національного педагогічного університету ім. Драгоманова на Тургенівській, а ще подобаються об'єкти Київського політехнічного інституту, які спроектував Володимир Лиховодов.

З власного досвіду спілкування з іноземцями знаю, що в Україну їдуть, щоб побачити будівлі в стилі модернізму та конструктивізму. Нам навіть не потрібно це рекламувати, бо це і є вже "туристичним магнітом". Для кожного архітектора чи дослідника ці об'єкти – "must see".

Зараз став модним бруталізм. Всім подобається порівнювати радянські зразки бруталізму із лондонськими. Тому мені дуже прикро, що такі будівлі руйнують.

Перш за все, потрібно змінювати законодавство. Зараз закони працюють на користь забудовників і лобіюють їхні інтереси. Вони роблять нашу спадщину вразливою. Останні декілька років реформи були спрямовані на те, щоб дати великому бізнесу ще більше можливостей і влади. Але в сфері охорони пам'яток необхідні обмеження та жорсткіші норми.

Спадщина – це наше суспільне благо. А забудовники забирають її у нас. Виходить так, що один стейкхолдер має все, а решта – нічого. Тому якщо вони купують чи орендують наше благо, то повинні робити це на наших умовах.

Щоб реформувати пам'яткоохоронну галузь, потрібно ознайомитись із західними стандартами в цій сфері і імплементувати їх до українського законодавства. Зі свого досвіду знаю, що ті об'єкти, що потрапили в номінацію або подаються вперше, не приймаються комісією ЮНЕСКО через те, що наші закони не відповідають західним нормам. Пам'яткам необхідно надавати якомога більше охоронних статусів, зокрема, і міжнародних.

Варто додати термін "автентичність" із визначеними критеріями до законодавства.

Актуальним є також питання зонування. В Празі чи в Брно є стандарти того, що можна робити в історичному центрі міста та інших районах. Наприклад, в першій зоні не можна будувати споруди десь вище 5 поверхів та певної кількості метражу, у другому колі вже можна зводити трішки вищі будинки і так далі. У нас же панує дикий капіталізм і дозволяють усе.

Складно у нас із процедурним питанням. Викреслити об'єкт значно легше, ніж внести його в реєстр пам'яток. Проєкт реконструкції легко узгоджується міськрадами, а міністерство культури та інформаційної політики робить вигляд, що не займається захистом таких об'єктів. Хоча саме це відомство повинно охороняти пам'ятки як представники центральної влади.

Об'єкти модернізму зберігають менше, ніж інші стилі. Все тому, що вони не мають охоронних статусів. Місто має виділити час і людей для реєстрації цих пам'яток.

Інспектори в державних органах повинні фіксувати порушення одразу, а не постфактум. У Харкові зробили надбудову на модерну споруду початку 20 століття і тільки через три роки суд постановив, що цю надбудову треба розібрати. Проте споруда вже зіпсована, а на її стінах тріщини.

Потрібно скласти список об'єктів в статусі "Під загрозою". Це потрібно, щоб зробити моніторинг будівель, які ми можемо втратити та зрозуміти масштаби катастрофи.

Не вистачає санкцій. В Україні немає жодного прецеденту, щоб порушника у сфері охорони пам'яток оштрафували на велику суму. Це сприяє відчуттю безкарності, бо штрафи за таке порушення досі невеликі або й їх немає.

Спадщина – це доказ і можливість людини поспілкуватись або вступити в якийсь зв'язок із минулим. Не можна знищити Стіну плачу в Ізраїлі і побудувати таку ж, бо це вже буде інша споруда. Люди мають право бачити і торкатись саме тієї оригінальної Стіни.

Будь-яка реставрація має принцип зворотності: треба зробити її так, щоб наступне покоління реставраторів із кращою технікою, матеріалами змогли повернути твої кроки і відновити все в найкращому вигляді.

Усі напівзруйновані будівлі можна відновити. Треба просто знайти архівні креслення і зробити так, як було раніше. Якщо будівля обшарпана і випав шматок штукатурки, то це не катастрофічна проблема.

Часто чула від девелоперів, що не можна відновити об'єкти, бо вони в аварійному стані. Але в Венеції чи Флоренції зберігають об'єкти, яким вже 600 років, в Греції до сих пір стоїть Парфенон, а в Єгипті – піраміди. Отже всі ці споруди можна зберегти, а от будівлю 60-их потрібно зносити. Для реставраторів немає задач, які не можна вирішити – все можна зробити, якби було бажання та законодавчі норми для цього.

Більше того, об'єкти модернізму в Києві рідко знаходяться в аварійному стані, бо вони ще молоді для цього. Якщо будівля колись функціонувала, там було опалення і дах, то будь-який будівельник зможе в ній зробити ремонт.

За кордоном пам'ятки модернізму зберігаються на рівні всіх інших стилів. Хоч зараз для нас якісь об'єкти виглядають не гарними, через 30 років людям може здатися по-іншому.

Архітектура – це матеріалізація історії. Вона потрібна для того, щоб наступні покоління змогли побачити зміни, які відбувались в країні. Тому ми зобов'язані зберігати споруди усіх епох, навіть болючих для нас. Наприклад, в Німеччині не можна руйнувати будівлі нацистського періоду.