Досвід Львова: Як молоді архітектори реконструюють старі будівлі та під'їзди
Архітектурне бюро replus design bureau вже 6 років займається збереженням історичної архітектури – вони відновлюють приміщення і під'їзди у старих будівлях, зберігаючи невеличкі деталі їхнього первісного вигляду.

Серед найцікавіших об'єктів, над якими працювали архітектори – ревіталізація австрійської вежі на території заводу Ензим, Львівський муніципальний мистецький центр (про цей проєкт писало архітектурне видання Arch daily), їдальня найстарішої школи Льова.

Ми поговорили зі співзасновницею бюро Христиною Бадзян про їхні роботи, дискусії з власниками старих будівель і те, як зберігають історичну архітектуру в Європі.
Про команду та ідею
Ми заснували архітектурне бюро з моїм чоловіком Дмитром Сорокевичем у 2014. Згодом до нас почали долучатися інші архітектори, і команда виросла до 10 людей. Ми також працюємо з реставраторами, які допомагають порадами, та підрядниками – вони відновлюють старі меблі під керівництвом перших.
Ми займаємося здебільшого реконструкцією, тобто не беремо новобудови або проєкти з нуля. Приділяємо велику увагу історії приміщення і намагається зберегти автентичні деталі та атмосферу місця. Також працюємо із повністю сучасними дизайнами у старих приміщеннях та інтер'єрами із збереженням історичних деталей.

Префікс re – про reconstruction, renovation, recycle та інші ре-речі.
Коли приїжджають колеги з Києва, то завжди захоплюються тим, який у нас "красивый маленький город". От на прикладі "маленького города" я хочу показати, чому так важливо зберігати історію.

Львів люблять не тому, що у нас класні дороги чи через інфраструктуру. Львів люблять за його вигляд та стару історію. Усі вулички із незрозумілими подекуди залишками історії, правильними фасадами та дизайнами всередині і роблять Львів таким красивим.
Про проєкти: ревіталізація заводу та сучасна галерея
Один із успішно завершених нами проєктів – Львівський муніципальний мистецький центр. З проєктом до нас звернулося місто. Наша задача – зробити сучасний дизайн, куди б хотіли ходити молодь та творчі особи.

Це перший багатоквартирний будинок у Львові, зведений у середині 70-х років XIX століття. У різні часи тут розміщувалися редакції газет, приміщення товариств, майстерень, а також книгарня закладу Оссолінських з читальнею. Проте від цього всього, на жаль, мало що залишилося.Останні 20 років приміщення стояло пусте – не було вікон, протікала каналізація, там вкрали труби і батареї. Навіть австрійську плитку відбили і розікрали. Ми починали працювати із дуже розбитим приміщенням.
У вимогах до проєкту прописали віддати 30% простору галерейній території і зробити її у дизайні white cube, тобто коли усі поверхні білі та рівні і ніщо не відволікає відвідувача від виставки. Проте саме у цьому просторі знаходилися залишки автентичної стелі. От ми переконували усю наглядову раду, що тут варто зробити виняток.

Нам вдалося зберегти стелю. Ми також відновили репліки вікон, поставили автентичні ручки і грати на вікнах.
В одному з останніх приміщень знайшли на куті спеціальні керамічні плитки. Такі зустрічаються в усіх проєктах Івана Левинського, відомого львівського архітектора кінця 19 – початку 20 століть. Це його почерк – плитки з його фабрики. Ми їх відновили, почистили і постійно слідкували, щоб їх ніхто не зачепив або заштукатурив.

У стінах поза простором галереї ми просто зняли старе покриття, знайшли розписи, так і залишили. Тепер переконуємо усіх, що якщо приміщення було збудоване до 1930х, то з імовірністю 98% там можна знайти розписи.
Протягом усього часу на наші наради приходили чиновники, дивилися переляканими очима на обдерті стіни та питали, чи так має бути.

Найбільше вони боялися реакції міського голови і постійно залякували, що тут будуть проблеми. Проте все вийшло чудово, міський голова усе зрозумів і постійно водить тепер сюди людей.
Ще один наш цікавий проект – ревіталізація будівлі заводу "Ензим". Ми реконструювали австрійську вежу 1870-х років, а також добудували офісні приміщення.

Всередині облаштували дворівневий конференц-зал, зберігши автентичні склепіння, оглядові металеві балкони та фрагменти металевих несучих конструкцій понад 150-річної давності. Крім інтер'єрів та фасадів будівлі, ми працювали над громадським простором навколо – оновили вхід з парковками та зупинками громадського транспорту.

Зараз ми працюємо над безкоштовним проєктом – інтер'єром шкільної їдальні № 8. Нас покликала його зробити Мальтійська служба допомоги, що працює з соціальними проєктами для вразливих груп населення.

Поки ми ходили по приміщенню, директор розповідав, що то найстаріша школа міста, побудована ще в середині 19 століття. Він жалівся на те, що школа досі перебуває на пічному опаленні: у кожному класі стоїть газова пічка, загалом їх 46 чи 47. Вони дуже хотіли перейти на електричне опалення. А нам подобались і історія школи, і її пічки. Те, що він вважав недоліками, у нас викликало лише захват.

Коли ж ми почали братися за стіни, то запропонували пошукати старі розписи, а потім вже вирішувати, чи малювати усе наново. Тут одразу виник конфлікт: директор запевняв, що ніяких розписів немає, вони тут роблять ремонт щорічно і вже б їх знайшли.
Про квартири та під'їзди в старих будинках
Із приватних проєктів нас часто кличуть робити інтер'єр квартир. Ми ж просимо людей, у яких реконструювали квартири, також профінансувати відновлення під'їздів, адже всі будинки будувалися у контексті.

У львівських історичних будинках під'їзди мали килими, великі вазонки, картини, адже то була частина житла. Проте Радянський Союз зробив так, що усі під'їзди у дуже занедбаному стані, а люди стали вважати, що хтось інший, а саме влада, має зробити під'їзд і фасад. Проте насправді це власність і відповідальність кожного мешканця будинку.
Ми у проєктах намагаємося просто почистити під'їзд та врівноважити кольори, бо ЖЕК любить намалювати зелений низ, а зверху ще додати якийсь колір. У нас уже таких пять-шість приміщень.

У під'їзді на вулиці був Устияновича трошки більший бюджет, тому ми відновлювали пісковик, стелю, зняли шари фарб, щоб дістатися до первісної, замінили поручні на нові дерев'яні та змонтували калитки, які було так модно ставити у 90х на другому поверсі.
Як працювати з історією
Нам пропонують проєкти на реконструкцію і місто, і приватні замовники. Інколи місто має змогу заплатити лише підрядникам, а на архітектурний проєкт у них грошей немає. Тоді до роботи приступаємо ми – створюємо проєкт за свій рахунок. На соціальні, безкоштовні проєкти для міста виділяємо 10% прибутку. Нам часто важливіша ідейна мотивація, а не фінансова.
Ми самі обираємо, до чого братися, досліджуємо, чи це наша концепція, чи відповідає вона нашому духу, чи замовник поділяє наші цінності. Коли проєкт близький, то робимо його на одному подиху. Проте коли дають щось таке, що ти не розумієш або з цим не погоджуєшся, то це вже не робота.

Після того, як ми взялися за ідею, то досліджуємо історію будівлі. Це один з найважливіших етапів. Ми намагаємося зрозуміти дух місця, дізнатися, під що об'єкт будували, яка була атмосфера, які люди там жили, що вони робили.
Ми одразу попереджаємо, що з нами не легко. Коли власник купує приміщення, то не думає про історію. У нього є власне уявлення про концепцію і свої вподобання. Важко пояснити, що його ідею треба змінити лише тому, що ось так ми знайшли в архіві, що так правильно.

Треба змінюватися психологічно і починати розуміти, що твоя оселя не означає, що ти можеш робити у ній що завгодно. Люди, на жаль, до такого не завжди готові.
Ми одразу попереджаємо, що з нами не легко. Коли власник купує приміщення, то не думає про історію. У нього є власне уявлення про концепцію і свої вподобання. Важко пояснити, що його ідею треба змінити лише тому, що ось так ми знайшли в архіві, що так правильно.

Треба змінюватися психологічно і починати розуміти, що твоя оселя не означає, що ти можеш робити у ній що завгодно. Люди, на жаль, до такого не завжди готові.

Старі речі також дуже делікатні та вибагливі. Що старіше, то більше уваги вони потребують. Ми проводимо дискусію із власниками будівель, що вікна можуть протікати, коли дуже сильні зливи, але вони того варті. Так підбиваємо людей на автентику, та в кінці незадоволення немає.

Інколи сваримося із підрядниками, бо на міських проєктах вони не дуже якісно працюють. Тоді підходжу до них і питаю: "Скажіть, будь ласка, ви зі Львова? Ви хотіли би, щоб у Львові з'явилося щось класне? Хотіли б. От уявіть собі, прийдуть поляки, німці і скажуть, що українці навіть розетки ставити рівно не вміють". Я так ходила до кожного, і їх це зачіпало, вони перероблювали усе так, як треба.
Про європейський досвід
У Європі до таких речей ставляться інакше. У цих країнах законодавчо закріпили правила поводження зі старими будинками, це не потрібно популяризувати чи відстоювати. У нас же квартирний фонд не контролюється – ми робимо, що заманеться і не турбуємося про історію. Саме це ми і намагаємося змінити.

Я відчуваю відставання у розвитку нашого суспільства на років 20-30. Ті проблеми, що є у нас зараз, також були у Європі раніше. Наприклад, у Німеччині вирішували транспортний колапс і пересаджували всіх на громадський транспорт ще у 90х. Їх фасади будинків також були такі собі десятки років тому.
Насправді люди всюди однакові, і доки в Німеччині не ввели штрафи, то й вони нічого не робили. А потім вже почали приділяти належну увагу історії. Сьогодні вони вже не бояться не штрафів – увага до квартири та тим, що відбувається поза нею, просто стало їх буденністю. Тепер це їх гордість, що вони так дбають про старі будинки.

Вірю, що і у нас таке буде.


Share