Коли я була малою, мені було дико некомфортно в Україні. Тоді гроші були основним мірилом. Люди намагалися вдягатися дорого, хоча в результаті більшість ходила в "абібасах" і "шаналях". Всі хотіли по-багатому. Це зараз у нас бомж-стайл, а тоді лейби мали на всю грудь висіти.

Жити на Троєщині було зашкварно. Тоді якась частина людей, може, і жила десь на Пушкінський, всі ж інші — лише вдавали це, а ночами поверталися у свої прекрасні спальники.

Ти спиш на Троєщині, а решта твого життя проходить десь в іншому місці. Робити тут, в принципі, нічого.

Так уже влаштоване наше місто — все у центрі. Це офігенно незручно. Сучасні міста часто будуються так, що студентський квартал буде на одних висілках, а бізнес-квартал — на інших. Ще є історичний центр, де можна гуляти і ходити у парк. Тобто сама інфраструктура спонукає людей їздити в різні частини міста.

В Києві ж все сконцентровано плюс-мінус на Хрещатику. Уявляю собі ту лавину людей, котра з 7 ранку починає стікатися в центр. Приливи і відливи людинопотоків та міграція з Лівого на Правий берег.

На Троєщині свій мікроклімат, своє відчуття часу. Це такий собі вулик, не до кінця самодостатній і відрізаний від венозної системи метро. Ніби й Київ, а ніби й ні — місто в місті.

Майже всі, хто значився у моїх друзях, звідси з'їхали. А ось люди, яких я лише спостерігала, лишилися. І десь між 20 та 25 роками, коли ще виглядаєш на 15, але ж "я тут на роботу ходжу і бухати вмію", ти зустрічаєш цих знайомих, а вони вже з двома дітьми. Думаєш, що хтось із вас щось зробив не так.

Ніколи не розуміла, чому у Троєщини така репутація. Може, колись тут і було трошки небезпечно, десь у 90-ті. Але в ті часи так було усюди. Я тут завжди почувалася безпечно. А про "Життя дало трєщіну" — думаю, вся справа в потенціальній римованості.

Якби мене попросили показати лише одне місце на Троєщині, яке б уособлювало весь район, я б показала свою вулицю Милославську з її кінцем координат [недалеко від будинку Марисі починаються пустирі, це межа Києва. – БЖ].

Тут важко заблукати, бо є лише три головні вулиці та все, що їх розділяє. Троєщина, в принципі, складається з вулиць Закревського, Маяковського і Бальзака.

Зазвичай на Троєщині двори не ремонтують. Всі їздять по них, наче тут усюди "лежачі поліцейські". Тому таксі не люблять під'їжджати до під'їзду.

Щоранку, коли мені треба було їхати прекрасною вулицею Закревського, я себе питала: "Якого хріну вона така вузька?". Але через багато років ти вже починаєш вважати, що ось така непродуманість — це просто фішечка цього місця. Затори кожного ранку і вечора — це такий стиль.

Через те, що тут немає метро, є певне відчуття відрізаності. Бо якщо хтось по-дурацьки проїхав і тормознув один міст, другий міст — то хрін ти з цієї Троєщини взагалі виїдеш. Звідси треба вибиратися або о сьомій ранку, або вже об одинадцятій — так більше шансів уникнути заторів.

Біля кінотеатру "Флоренція" колись хотіли спорудити театр — ходили такі чутки. Я тоді ще була театральним критиком і вважала, що це таке "вау!". Але так і не побудували той театр. Казали, що люди, які жили поряд, були проти.

Зараз усе крутиться довкола великих ТРЦ, а раніше все купкувалося довкола гастрономів. Бо тут же тобі й наливайка, тут же тобі й усе. От на вулиці Цвєтаєвої основна пам'ятка — невеличкий гастроном і все, що довкола нього виросло. І ще базарчик, де всі скуповуються.

В школі, де я навчалась в початкових класах, є басейн — а це величезна перевага. Ще там, як водиться, працює автошкола і відбуваються вибори.

Коли йде дощ, футбольне поле біля цієї першої школи заливає водою. І коли пацани навесні або влітку в сонячному світлі бігають за м'ячем між калюжами, то на думку відразу спадає якась Бразилія. М'яч шльопається в брудну воду, розносить бризки калюжі, в яку заглядає довжелезна лупатоока панелька. Є фільм мого улюбленого мексиканського режисера Карлоса Рейгадаса "Після мороку світло", в якому теж є залите водою футбольне поле, тільки там не багатоповерхівки навколо, а гори й ліси.

На цьому спортивному майданчику я навчилась їздити на велосипеді, а потім ми з другом тут бігали, поки якісь чувачки сиділи й пили пиво.

Я любила спостерігати за людьми з дому навпроти і вигадувати про них якісь історії. Це було таке собі шоу без слів, але достатньо стереотипне. Тому Троєщина великим чином вплинула на моє літературне та фантазійне спрямування. І взагалі — так мені не хотілося тут бути, що доводилося придумувати, чому б мені цього хотілося. Це я й робила під час цієї великої хобітовської подорожі туди-назад, коли ти їдеш у центр чи з центру.

Колись мені снилося, що трамвай їздить в океані. А їздити в трамваях я дуже любила, особливо у той період, коли вони ще опалювалися. Ти повертаєшся пізно з тренування, у тебе ватяні ногі, вже темно, іде дощ, а ти їдеш у тому трамваї — і тобі так тепло! Всі, кому треба було доїхати з роботи додому, вже доїхали, і поруч лишаються лише якісь безнадюшки — милі, згорблені, втиснуті у напівтемряву, іноді п'яні люди.
.

Через те, що мені ніяк не вдавалося змиритися з Троєщиною, у мене було багато подібного творчого переосмислення чи відсторонення. Наприклад, будинки я уявляла великими горобцями. Коли взимку о шостій ранку ти йдеш на зупинку, бо треба їхати на айкідо, то чуєш звідусіль будильники. А темно ж, холодно, і ти уявляєш, що це навколо великі горобці так струшуються, прокидаючись. В сіріючому серпанку в гігантських силуетах панельок могло привидітися все, на що здатна твоя фантазія.

У якийсь момент мені довелося обзавестися цупкими шторами, бо сталася зі мною страшна фігня — я подивилася фільм, в якому за Мілою Йовович щоночі прилітали прибульці. Скільки я себе пам'ятаю, з настанням темряви з дому навпроти у моє вікно завжди починали світити два прожектори. Я так і не розібралася, що це було. Наче там у когось такі потужні лампи для допитів. А я ж розуміла, що якби я була інопланетянкою, то людей на органи я забирала б саме з Троєщини, де ніхто тебе не врятує. Тож штори мали рятувати від страху і софітів.

Я одягалася досить яскраво, бо кожен день був шансом на свято. От зараз ти вийдеш із дому, поїдеш звідси, і після кінцевої зупинки 151-ї маршрутки почнеться життя — і воно буде таким класним! Крім того, ми завжди тікаємо від того, чого нам не вистачає, а тут мені завжди не вистачало фарб. Хоча Київ — місто в принципі взагалі доволі сіре та хаотично забудоване.

Коли тут жила, не помічала багатьох речей. Тепер я вже не бачу нічого потворного в Троєщині. Є естетика, з якою цікаво працювати.

Троєщина, від якої я завжди хотіла втекти, раптом стала для мене дуже поетичною. Я бачу ритми балконів, бачу її чітку геометрію, і з цього хаосу вимальовуються кадри. Тут все прекрасно для того, щоб зняти кіно чи написати історію.

На районі є ТЕЦ. Здається, що вона дуже близько, але скільки б ти до неї не йшов, вона все одно далеко. Коли небо чисте, з її диму вимальовуються прикольні вітрила — можна розгледіти цілі сюжети.

Більше ніде не бачила, щоб так красиво виблискував мокрий від дощу асфальт, коли запалюються ліхтарі. Оскільки Троєщина геометрична, то ці ліхтарі йдуть цілою кавалькадою, доріжка з відблисків розмивається десь на горизонті і переходить в мерехтливий розфокус. Мабуть, це характерно саме для Милославської, бо всередині Троєщини будинки на будинках, а тут, у кінці координат, є люфт для безкрайості.