Селяни з різних районів України масово сідали на поїзди та тікали до Києва, щоб врятуватися від голоду і насильства, що чинила радянська влада. Перше, що вони бачили у місті був Київський залізничний вокзал, спорудження якого завершили у 1932 році.

Люди, прибуваючи до міста, залишалися без житла і жили прямо на вокзалі. Ті, хто були надто ослаблені голодом, помирали. Щодня зранку та ввечері з Привокзальної площі вивозили сотні трупів. Щоб заборонити міграцію до міст, 27 грудня 1932 року було прийнято постанову, згідно з якою селяни не отримували паспортів (особам без паспорту та прописки у місті заборонялось в'їжджати до Києва та інших великих міст України).

Так влада "очищала міста від куркульських, кримінальних та інших антигромадських елементів, що переховуються", але насправді позбавляла українців шансу на порятунок.

У 1933 році Київ накрили епідемії, викликані хронічною нестачею їжі, її поганою якістю та антисанітарією. Висипний і черевний тиф, малярія, дизентерія швидко поширювалися містом через наплив селян і перенаселення міста. Попри ряд протиепідемічних заходів (наприклад, "очищення" вулиць від бездомних, безкоштовні квитки до лазень для киян) ситуація не поліпшувалася.

14-та міська лікарня імені Жовтневої революції (зараз – Олександрівська лікарня) була центральною та єдиною, яка приймала хворих на "супутні голоду хвороби". Туди ж звозили на тимчасове зберігання зібрані на вулицях міста тіла померлих. Під час Голодомору усі морги та підвали лікарні були переповнені. Опісля тіла відвозили на кладовища, де хоронили безособово, у масових похованнях, не встановлюючи жодних пам'ятних знаків. Таких поховань у Києві є щонайменше два десятки.