Інститут я прогулював переважно у парку Пушкіна. Однією з “мотивацій” для прогулювання пар було кафе, яке знаходилося неподалік місця, де зараз виставковий центр. Воно славилося тим, що у ньому завжди було свіже пляшкове пиво “Ячмінний колос”, а у тодішні часи дефіцитів та антиалкогольної кампанії це був справжній скарб.

Ще поруч була непогана більярдна з класними столами. Хоч я не є прихильником більярду, але прогулювати треба було з якоюсь користю.

З цим місцем, де виставковий центр, у мене теж є спогади – тут колись перші справжні дискотеки проводилися із першими диск-жокеями. А вже потім тут проходили “Сезони Моди”, які я теж часто відвідував і одного разу навіть виходив на подіум у якості моделі на показі знайомої дизайнерки.

Але найяскравіша подія тут відбувалася у 2017 році – це був міжнародний зліт байкерів, який організувала київська філія всесвітньо відомого угруповання байкерів Hells Angels. Її очолював мій друг Вова “Месер”, який потім загинув у Ірпені на початку російського вторгнення. А тоді це було небачене й широкомасштабне свято, які тривало протягом трьох днів: навколо все було огороджено, на весь парк лунала музика, шикарна фудзона, напої, на грилі смажили величезних телят.

Окремим пунктом була стрип-зона з показовими виступами кращих стриптизерок країни і просто феєричний калейдоскоп колоритних персонажів з усіх куточків світу.

Байкери – японці, ірландці, аргентинці, американці, багато хто з них – справжні зірки YouTube, а дехто взагалі знаходився у міжнародному розшуку. Я виступав на цьому заході із сайд-проєктом МРК, а в якості хедлайнерів хлопці запросили Ансамбль Вірського, і це було дуже яскраво. Але головними бенефіціарами цього свята стали київські таксисти, враховуючи те, що іноземці гуляли без байків, у них у ці три дні були врожайні заробітки.

Якщо чесно, то у медицині я був, що зветься, “зальотний”, і добре, що я це вчасно зрозумів. Протягом чотирьох років я провчився на двох курсах, після другого взяв академвідпустку і пішов працювати у Дорожню лікарню лаборантом, маючи на той час середню медичну освіту. І мені там так добре працювалося, що я забув вчасно подати документи на продовження навчання і пропрацював там ще один рік.

Диплом я так зрештою і не отримав. А ще пам’ятаю, як почалися шалені зміни – Перебудова, Гласність, я спалив свій комсомольський квиток просто перед входом до інституту.

Мої перші вокальні успіхи розпочалися саме під час роботи лаборантом: поруч з моєю лаборантською була дальня кімната, куди я приніс “вертушку”, касетний плеєр, усе це підключив до підсилювача і там займався.

Працював я за графіком доба через три, вільного часу було повно, і у тій кімнаті я “знімав” Duran Duran та Whitesnake.

Тут розміщувався перший київський рок-клуб, який почав функціонувати ще у 1986 році, але існував він недовго, через декілька років його діяльність “згорнули”.

У його торці, ближче до парку Пушкіна, колись було популярне тусовочне кафе “Міраж”, де на стипендію можна було придбати пару пачок Lucky Strike і декілька чашок кави.

Ми сюди ходили на перші концерти, часто у цьому залі виступали ВВ, моя улюблена тоді група “Едем”, яка грала у стилі треш-спід-метал. До речі, Дизель теж тут виступав ще до служби в армії у складі групи “Набат”.

Слід сказати, що наші з ним шляхи постійно перетинались, колись у нас була навіть одна репетиційна база у БК “Енергетик” неподалік тодішньої Ленінградської площі. Ми були сусідами через стінку, щоправда, грали у різних групах. Майже як Aerosmith та Run DMC у відомому кліпі.

А ще пам’ятаю, якось йду Проспектом від Шулявки у напрямку кафе “Міраж”, дивлюся – попереду крокує якийсь колоритний персонаж у блакитних джинсах та у ковбойських чоботах. Потім ми у цьому кафе і зустрілися: “Привіт, я щойно з армії повернувся, збираю групу, не бажаєш приєднатися?”, я кажу тоді “Ні, сорян, я вже співаю у групі”, а тоді я був вокалістом групи Monkeys Work. Так відбулася перша спроба мого “вербування”.

Два парки поруч мого навчального закладу – ідеальні локації для прогулювань. Зізнаюся, я не був особливим патріотом медінституту. І аби не мозолити очі нашим викладачам, ми багато часу проводили через дорогу, у парку КПІ. Тим більше, що у цьому закладі навчався барабанщик моєї першої групи “Фантом Лорд” і майбутній учасник Green Grey Слава Рево.

КПІ на той час у порівнянні з манірним медінститутом був досить прогресивним місцем, і велику кількість часу я проводив у популярній кав’ярні, яка була на території одного з корпусів.

‍На початку 90-х, коли соціалізм остаточно накрився мідним тазом, я нарешті пішов працювати. З моїм приятелем Пєтєю Цимбалом, який вчився в училищі ім. Глієра, ми почали продавати пиво на Привокзальній площі.

Там була “просунута” на той час торговельна точка, свіже пиво у той час у магазинах було рідкістю. Увечері ми вмикали на всю площу Red Hot Chili Peppers і весело проводили час. Там можна було зустріти найрізноманітніших людей з різних сфер. І дуже впливових теж.

Ми неодноразово з Green Grey виступали у цьому залі, і саме тут був фінальний концерт нашого першого великого Pepsi-туру, з піротехнікою та усіма ефектами.

А ще – це місце мого першого і єдиного “Євробачення”: у 2017 році ми брали участь у національному відбірковому турі, який запам’ятався знаменитою фразою Дизеля, яку він адресував Джамалі: “Одну секундочку!”. Вона тоді була у журі і “вімкнула” експертшу, а мій колега намагався тоді сперечатися. Я ж стримався, бо розумів, що це – прямий ефір, але подумки йому аплодував.

У шоу-бізнес я пішов, скажу честно, бо вже жерти хотілося. Співав тоді у групі Monkeys Work, але який може бути спів, коли нормально не поїси, тим більше треба було годувати сім’ю.

Тому спочатку пиво продавали, потім прийняв пропозицію Дизеля, коли вони шукали вокаліста, і продюсери вирішили вкладати гроші у Green Grey. Одразу ж змінилося й коло спілкування – я потрапив у таку собі “япі-тусовку”, хоча сам вважаю себе більш рок-н-рольно-хуліганським.

Почалися дискотеки, нічні клуби, так, не буду приховувати, і наркотичні речовини були, але через це пройшли всі. Хто буде заперечувати що цього з ними не було, просто не вірте їм. А нам повезло, що ми мали голову на плечах, і, як попереджає Мінздрав, вживали відповідально.

Саме тут у часи моєї студентської юності була та сама “просунута” кав’ярня, де ми проводили багато часу. Було зручно: з парку Пушкіна переходили до іншого парку. Іноді, дуже ризикуючи, перебігали навпростець просто через Проспект, тоді ще відбійників не було (в жодному разі не раджу нікому ніколи так робити!).

Зараз у цьому корпусі зробили прохідну, і вхід тут за перепустками, а раніше можна було потрапити, просто пройшовши будівлю корпусу. Це було популярне місце, всередині їдальні встановили кавовий апарат, і народ потягнувся. На вулиці тусувало багато людей з інструментами, багато важливих знайомств відбулося саме тут.

Мене часто запитують, наскільки змінилося моє життя після того, як ми стали популярними і чи шкодую я за чимось. У мене є екзістенційна відповідь: ми були непрактичними людьми – замість того, щоб купувати квартири та вкладати кудись гроші, ми вели розгульний образ життя, і про це я ніскільки не шкодую.

Що тільки у той час не лунало на нашу адресу.

Чого на ньому тільки не перевозили! Окремим хітом було перевезення величезної пральної машини Indesit з однієї моєї квартири на іншу. Вона, до речі, досі у робочому стані на одній з квартир.

Я народився у центрі, більшу частину життя живу на Чоколівці і дуже люблю цей район за зручність і зелені насадження навколо. Єдине, що іноді напрягають деякі персонажі з минулого, які переходять межу, коли впізнають, або ж просто поводять себе фамільярно. Треба ж тримати себе трохи в руках.

А улюблений мій “локейшен” – це Шулявка-КПІ, люблю пішки прогулятися цими місцями. Великих скупчень людей не люблю, мені їх по роботі вистачає, і взагалі, я, мабуть, інтроверт.