Японця Тадао Андо називають starchitect — зіркою серед архітекторів. Його роботи порівнюють із дзен-буддизмом та хайку, а критики дивуються, як колишній боксер без архітектурної освіти може створювати подібні будівлі. Дар’я Нагорна розповідає, чому Андо для цього знадобилося лише дві складові — порожнеча та сонячне світло.
Тадао Андо народився в Осаці 1941 року — незадовго до того, як американська авіація перетворила значну частину японських будівель на попіл. Коли Андо був підлітком, він спостерігав, як тесля, що відновлював будинок, із ентузіазмом і кропіткою працею перфекціоніста щодня брався за своє ремесло. «Я подумав: “Він справді пристрасно ставиться до роботи. Це вражає". Якби мені довелося точно визначити момент, коли я усвідомив, що таке архітектура, то це був би він», — згадує Андо.
Жоден текст про Тадао Андо не обходиться без згадки про те, що він архітектор-самоук без профільної освіти. До проєктування будівель він професійно займався боксом: провів близько 12 боїв, але пішов зі спорту, бо вважав себе недостатньо вправним. Вже подумуючи над завершенням кар’єри, Андо знайшов нове захоплення — він побачив у книжковому магазині книгу корифея архітектурного модернізму Ле Корбюзьє (за його спогадами, він місяць накопичував гроші, аби її придбати).
Андо часто запитують, чи потрібна архітекторові освіта, якщо можна було вчинити, як він. У 24 роки японець вирушив до Владивостока та Москви Транссибірською магістраллю, а далі — містами Європи та США. У інтерв’ю Vanity Fair Андо розповідав, що вирішальним моментом подорожі стало відвідування собору Нотр-Дам-дю-О в Роншані, який створив Ле Корбюзьє. Він побачив, як світло пробивається крізь прорізи в бетонній залі і м’яко ллється на спини парафіян.
Через майже 60 років, відповідаючи на питання, чи все ж таки потрібна профільна освіта, він скаже: «Архітектуру слід вивчати через концепти та її фізичне сприйняття». Андо ухиляється від прямої відповіді, але, судячи з усього, він вважає, що ні.
Порожнеча як будівельний матеріал
Після чотирирічної подорожі японець повернувся додому, де відкрив архітектурне бюро Tadao Ando Architects & Associates. Першим замовленням Андо, як виявиться, стало проєктування його ж власного офісу. Спершу будинок призначався для молодої родини, але, дізнавшись, що вони очікують двійнят, та відмовилася від проєкту через брак метражу. Але Андо продовжив будівництво і переніс туди офіс. Екстер’єр бюро — геометрична простота оголеного бетону, інтер’єр — складна тривимірна структура, утворена сходами і підвісними переходами, крізь які переливається світло, чия гра поглиблює простір.
Перше реалізоване замовлення Андо — ключ до його подальших робіт. У своїй практиці японець уникає декоративного оздоблення та надто складних текстур. Його головний інструмент — це бетон. Другий матеріал — це порожнеча. Порожнеча в архітектурі Андо стає полотном для динамічної гри світла, яка постійно трансформує простір.
Одна з найвідоміших будівель Андо розташована на острові Наосіма. Будинок Бенессе, пристосований для потреб музею сучасного мистецтва, має комплексну структуру. Сам музей розташований над землею, а готель на шість номерів, що прилягає до нього, знаходиться під землею і своєю конструкцією повторює овал. У центрі готелю — резервуар з водою, а зовні й над ним — ділянка з густою рослинністю, що звисає з краю.
Заглиблені під землю будівлі (Андо повторив цей прийом під час створення музею мистецтва Чічу в 2004 році), холодний бетон, мінімальна кількість вікон та пуристський мінімалізм, здавалося б, мали робити проєкти японця осередком дискомфорту. Але Андо конструює будівлі-парадокси: в його просторах хочеться не тільки бути, а й жити і мислити.
Вони можуть нагадувати келію — кімнату, в якій майже нічого немає саме тому, що її мешканцю всього достатньо. Тому роботи архитектора порівнюють з хайку чи станом дзену — тріумфами простоти та скромності, в яких ховається глибина. Сам Андо кілька разів посилався на японську концепцію «ма» (間 — яп. «ніщо») — наповнену порожнечу, яку заповняє не предмети інтер’єру чи різноманіття форм, а світло та людські рефлексії. «Житло має бути санктуарієм. Воно має бути місцем, де ви розмірковуєте над життям», — казав він.
Нірвана посеред гори
Мабуть, найкращою вправою з екологічного будівництва для Андо стало замовлення житлового комплексу в 1980 році. Завдання звучало так: побудувати комплекс квартир на горі Рокко, ніяк не трансформуючи ландшафт. Складність полягала в тому, що гора мала нахил у 60 градусів.
Під час проєктування Андо звернувся до принципів архітектури метаболізму, яку сформулювали його японські колеги ще наприкінці 50-х. Архитектори напряму пропонували будувати в Японії з її малою площею і складною гірською структурою квартири-блоки — як LEGO. У разі потреби, нові блоки «нанизують» на статичне ядро з ліфтами, сходами і комунікаціями. Якщо необхідно збільшити площу, то на ядро монтують нові блоки. За таким принципом створювали знамениту і вже знесену вежу Накагін у Токіо.
Андо звернувся до подібної логіки: житловий комплекс повторює форму гори, а апартаменти розташовані один над одним каскадом — дах однієї квартири слугує терасою для наступної. Архітектура метаболізму виявилася не тільки утилітарною, а й витривалою: її антимонолітність допомгає будівлям вистоювати під час стихійних лих — комплекс Рокко продемонстрував це у 1995 році під час землетрусу потужністю 7,3 бала.
Землетрус перенесла ще одна будівля Андо — буддійський Храм Води на острові Авадзі. Стежка веде до великого ставка, який за формою нагадує квітку лотоса — символ буддизму. Зазвичай у сакральній архітектурі важлива концепція піднесення, тому шлях до храму йде вгору. Але Андо знову звертається до улюбленого прийому і розташовує священну залу внизу, під водою, а сходи до неї проходять через середину ставка. Це одна з небагатьох робіт японця, коли він поступається принципами не використовувати яскраві кольори та декоративні елементи. Зовні храм білий, внизу, в священній залі, усе наповнене теплим червоним і безліччю дерев’яних ґраток — як у класичних буддійських храмах.
Андо ніколи не причисляв себе до японських дзен-буддистів, але виніс із філософії важливий урок: «Під час створення простору для людського життя, — каже він, — понад усе, я надаю перевагу створенню місця, де відбуватиметься діалог із природою. Це фундаментальна позиція моєї архітектури».
Там, де встає Сонце
«Суть архітектури в тому, щоб залишити щось наступному поколінню. Є будівлі, які вчать цінності життя через архітектуру і будівництво. Ось таку будівлю я хотів би залишити після себе. Я не кажу, що досяг мети, але я намагаюся», — казав Андо два роки тому.
Утім, на думку критиків, японець уже досяг цього.
Magnum opus Андо вважають не Музей сучасного мистецтва в американському Форт-Верті, де наче з води виростають п’ять масивних павільйонів, чи футуристичний, прорізаний круглими отворами, як швейцарський сир, театр Poly Grand у Шанхаї.
Найвпізнаваніший твір Андо — найпростіший. Християнський Храм Світла в містечку Ібаракі неподалік Осаки будувався наприкінці 1990-х за умов вкрай обмеженого бюджету. На думку самого архітектора, саме тому він вийшов вражаючим.
У невеликому приміщенні Андо вирізав у бетонній стіні хрестоподібну щілину, через яку пробивається світло. Фасад із хрестом виходить на південний схід, де встає сонце — саме у той час, коли починаються служіння. Промені світла проходять через щілину і проєктують сяючий хрест у темному храмі, повністю позбавленому вікон.
«Світло, одночасно дивовижне й інтенсивне, лилося на спини людей в молитві. В цей момент я зрозумів, що це те саме місце, яке я шукав. Можна створювати архітектуру, просто переслідуючи світло» — це слова Андо, але не про Храм Світла. Так він описував свій досвід, коли 60 років тому побачив Нотр-Дам-дю-О авторства Ле Корбюзье.
Ці слова добре описали б і його головну роботу.
Допоки не пролунає гонг
Тадао Андо 84 роки. За останні десятиліття він переніс три операції та втратив п'ять органів. Щоранку він виходить на прогулянку, працює чотири-п'ять годин, відвідує спортзал і читає перед сном. Так він робить щодня протягом останніх років. Сам Андо зізнається, що працює вдвічі менше, ніж звик.
Андо часто проводив паралелі між архітектором і боксером: обидві професії наповнені постійними битвами, в першому випадку — це ринг, а в другому — стіл із кресленнями. «Бокс потребує від боксера повної самовіддачі й самодисципліни, — казав японець. — Виснажливі тренування, виснаження тіла до межі, повна самовіддача на рингу — лише за таких екстремальних умов прокидається сила. В архітектурі те саме».
Наразі Андо працює над проєктуванням Національного музею в Ташкенті. У його бюро висять боксерські рукавички, підписані багаторазовим чемпіоном Евандером Холіфілдом. Андо не збирається йти з рингу.