На власному досвіді:
Як я жив на Антарктиді
Антарктида – одне з найзагадковіших місць на Землі. Україна має там свою науково-дослідницьку станцію імені Вернадського. Колись вона належала британцям, а в 1996 українці виграли її в тендері.

Маркіян Прохасько, письменник та журналіст зі Львова, вирішив поїхати на край Землі і написати про свою подорож книгу. Він знайшов спонсорів, які допомогли купити квитки в Аргентину і назад, дійти на станцію через протоку Дрейка та зібрати все необхідне у поїздку. На Антарктиді Маркіян прожив два місяці.

На прохання БЖ Оксана Семенік поговорила з Маркіяном про бар на станції, туристів та стереотипи.
Про підготовку
Я завжди хотів побачити світ і цікавився Антарктидою, тому наважився написати Євгенові Дикому, керівникові Національного антарктичного наукового центру (НАНЦ). Подзвонив йому і почав говорити, що розумію, що це не передбачено і немає такої посади, але якби я сам знайшов видавництво і гроші на поїздку, чи можна було б мені жити на станції? Він погодився, а мені вдалось знайти спонсорів.

До поїздки у мене лишалось 4 місяці на підготовку. Я взагалі про спорядження і одяг думав в останній момент, бо не був певен, що поїздка взагалі вдасться. Його мені надали спонсори - виробники туристичного спорядження в Україні. Взяв з собою теплий одяг, максимально намагався взяти речей на себе, бо є обмеження через багаж в літаку. Взяв комп'ютер, диктофон, фотоапарат, привіз чай і каву. Усі продукти та необхідні речі там є, а от кава, шоколад, фрукти належать до того переліку, що дуже цінується.
Стереотипів про Антарктиду у мене не було. Навіть про холод. Я ще зі школи пам'ятав, що у західній Антарктиді тепліше, тим більше, у антарктичне літо. Навіть крига трохи тане влітку, бо температура коливається від -10 до +5. Деколи навіть ходив без шапки. Але там висока вологість, тому, коли немає сонця і мінусова температура, пробирає до кісток.
Про будні та дозвілля на станції
Звичайний день на станції у кожного відрізняється. Хтось мусить постійно моніторити показники за комп'ютерами. Лікар постійно на станції. Кухар весь час готує і тільки в неділю має вихідний. Розпорядок дня на станції залежить від прогнозу погоди. Якщо хороша погода, то науковці їдуть по островах збирати зразки, робити дослідження. Головне – повернутись до вечора. Погана погода – це час для написання статей, досліджень. Кожен планує свій час сам.

На станції є відомий бар Фарадей, створений ще британцями, коли станція належала їм. Там дуже затишна атмосфера. Пам'ятаю як я тільки приїхав на станцію. Два тижні не був в душі, звик до холоду, весь час бачив лише айсберги, а вночі темноту, адже світла ніде нема, а світила часто були за хмарами. А потім припливли до острова - там все світиться, всередині люди в футболках, сорочках, у барі музика грає, адже вихідний. Ніби в цивілізацію повертаєшся. Цей момент "відчуття цивілізації" там дуже важливий.
На станції є більярд, шахи, святкують дні народження, є записані фільми. Там досить багато книжок навколоантарктичної тематики і просто художня література, яку привозили з собою люди. Щось залишилось з британських часів, наприклад я любив переглядати фотоальбоми. Інколи там можна побути самому, почитати, записати думки. Але вдавалося це не надто часто.

Книга, яку я планую написати і яку видасть ВСЛ, розповідатиме не тільки про мою подорож, але й про наукові дослідження, які роблять на станції "Академік Вернадський". Вченим допомога не потрібна, але я робив те, що і всі. Наприклад, був помічником чергового по станції. А от де працював – то це на туристичній яхті, на якій туди плив. На яхті всі були залучені до роботи. Якщо одні стоять за стерном або куховарять, то інші "на підхваті" – допомагають з вітрилами або якорем. Нас було десятеро на яхті і ми чергували по двоє по 8 годин.
Найближча станція за 70 км по воді, тому в гості ніхто не приходить. Але якби українська станція була на Кінгс Джорджі, то у нас було би багато сусідів. Чилійців, наприклад чи поляків.

З рідними можна зв'язатись по різному. Наприклад, ти можеш написати електронний лист і його передає адміністратор системного зв'язку. Але цей лист не може бути дуже приватний, бо він йде через комп'ютер станції. Зовсім приватний час був раз на два дні одна година. Ти міг використовувати цей час як хочеш. Я комінкував з рідними, але поки підключиться зв'язок у тебе залишається менше часу.

Раніше інтернет був раз на тиждень. Цього року інтернет кращий, але з іншого боку якби людина була зовсім без зв'язку з мережею, то, можливо, це було б у певному сенсі і на краще. Боюсь, що якщо інтернет стане не лімітованим, то відчуття Антарктиди зміниться.
Про туристів на Антарктиді
Чилійська станція має свій аеропорт і вони займаються логістикою в Антарктиді. Туди можна перелетіти з Латинської Америки. Але більшість плаває туристичними лайнерами та яхтами. Це коштує по-різному: від 6-8 тисяч доларів, хоч відстань порівняно мала, але це море, тому подорож триває близько 3 тижнів. Туристи, які там мандрують, – це досить заможні люди, з багатих країн або багаті верстви населення з не дуже багатих країн. Наприклад, американці, японці і багаті індуси. Також переліт з Європи чи Азії в Америку теж досить дорогий, але ж ти маєш ще купити спорядження, одяг спеціальний.

Мені здається, що на яхту, яка не асоціюється з комфортом, їдуть люди, які відкриті до пригод і спілкування.
Про враження та відчуття
Морально мені не було складно, хіба що весь час відчуваєш відповідальність за роботу, яку маєш виконати. Часто на тобі лежить відповідальність за інших людей. Я сприймав це як суцільну пригоду: спілкування з людьми, природа, плавання на яхті. Фізично було важко через морську хворобу, але в масштабах поїздки це дрібниці.

До чогось більше звикаєш, до чогось менше. Але відчуття дивовижі, наприклад, зачудування, що біля тебе може проплисти кит, не зникало. От ти гуляєш по острову, розмовляєш з кимось, а поряд лежать морські котики, айсберги видніються, а відчуття ніби по парку гуляєш.
Я розумію тих людей, які їздять на станцію часто і відчувають себе як вдома. Вони їздять не рік за роком, але можуть поїхати кілька разів: раз, потім через рік життя в Україні – знову. Українець, який був там найчастіше, загалом провів у Антарктиді 8 років.

В Антарктиді є можливість побути з собою, що іноді навіть не звично. Тому що вдома, в Україні, твій час займають інформаційні потоки. З одного боку вони тебе збагачують, з іншого - позбавляють можливості рефлексувати над собою.
Змінилось уявлення, що можна по світу набагато легше мандрувати. Здається, що якщо ти вже у Антарктиді побував, то все інше – просто. З іншого боку, світ для мене став масштабніший, величніший, не теоретично з книжок, а в реальному житті.
Про повернення додому та плани
За кілька місяців я трохи відвик від вулиць, кількості людей, і що вони говорять по телефону. Дивними для мене були гроші в супермаркеті. Я відвик, що треба розраховуватися.

Тепер хочеться випасти так знову хоча б на місяць чи два. Мрію, наприклад, про Болівію. Раніше я хотів об'їхати кожну країну, а тепер розумію, що це неможливо і не логічно. Краще відчути різні культури, але глибше. Можливо, це трохи не прагматично в наш час, коли все має бути "на-гора".
Я сприймаю свою поїздку як один з етапів життя. Хоча розумію, що якоюсь мірою це є подарунок долі. Звісно, подорож не звалилась з неба, але так довго до цього йшло, що я почав сприймати це як елемент життя. Насправді, це не було так легко зробити, як тепер навіть мені інколи здається, тому треба ділитись своїм досвідом подорожі з іншими.