За що я люблю Караваєві Дачі
Гід районом від художниці Світлани Фесенко
У рубриці "За що я люблю свій район" кияни розповідають, за що вони їх люблять і ненавидять, діляться історіями та радять цікаві місця
Героїня
У цьому випуску — розповідь художниці Світлани Фесенко, яка з дитинства живе у приватному секторі на Караваєвих Дачах
Доктор Караваєв
Караваєві дачі — один із найбільш питомих київських районів. Напевно, не найстарший, але, кажуть, люди тут жили з 13 століття. А як район приватної забудови Кардачі сформувалися на початку 20 століття.

З кінця 19 століття тут було обійстя відомого київського лікаря Володимира Караваєва. Він працював хірургом-офтальмологом, деканом факультету хірургії Київського університету святого Володимира. А цю ділянку придбав у 1890-х роках за півтори тисячі тодішніх рублів.

Лікар був дуже відомий, кияни його поважали. Наприклад, площа Льва Толстого та вулиця Льва Толстого називалися раніше Караваєвськими.

Тут були його землі, на яких стояли будиночки тих, хто працював на нього. Де саме стояла його дача — не дуже зрозуміло. Нащадки Караваєва вирішили, що не мають потреби у такій великій ділянці, тому розділили її на частини та почали продавати під забудову.

Зараз ми на "старих Кардачах", цей квартал доволі компактний. А взагалі Караваєві дачі — це те, що йде отам за гаражами і тягнеться майже до Жулян. Це так звані "нові Кардачі". Там є забудова 1930-1960-х років. Район величезний, гуляти — не перегуляти.
Приватний сектор
Найстаріших будинків часів забудови 1902-1908 років вже немає. Їх знесли в 1960-70-х роках. Ті будинки були дуже гарні, але тепер на їхньому місці виросли багатоповерхівки. Наприклад, гуртожитки Інституту цивільної авіації.

Приватні будинки, що тут залишаються — це пізніша забудова. Наш будинок збудував мій дід, він почав будівництво наприкінці 1930-х.

Дід був радянським офіцером, служив у штабі Київського воєнного округу — це там, де тепер знаходиться служба надзвичайних ситуацій. Спершу ми мали квартиру в будинку позаду штабу, а згодом працівникам почали давати ділянки під забудову і ми отримали свою.

Це не було безкоштовно. Моя бабуся виплачувала кредит за цю ділянку та будинок аж до початку 1960-х років. Дід загинув на війні, але через це борг нам не списали.
Видно, що на Кардачах будувалися люди, котрі під час війни побували за кордоном. Вони намагалися відтворити архітектуру вілл і німецьких будиночків. Типових проектів не було, всі будинки тут дуже різні.

Дід теж будував під свої потреби: це мав бути дім на дві родини, навпіл із сім'єю брата. На початку війни тут заклали лише фундамент і одну стіну. Так він і стояв у війну та по війні, поки родичі його не добудували.

Спершу всі зручності були надворі. А потім, пам'ятаю, всі сусіди скинулися на те, аби прокласти каналізацію. Вона розрахована тільки на приватні будинки та невеликий водозлив. Тому тепер через появу великих будинків у нас катастрофа з каналізацією.
Багатоповерхівки і забудова
Одразу на хвірткою ти опиняєшся у великому місті, звідки знову і знову повертаєшся в свій власний простір, в особливий світ. Мені дуже шкода, що цей простір зменшується, як шагренева шкіра, через забудову.

Тепер з нашого двору ніколи не видно сонце на світанку — його затуляють багатоповерхівки, тінь від них падає на всі Кардачі. Виходить, забудовники просто ігнорують головний принцип містобудування: планувати все так, аби ніхто нікому не заважав.

Нові будинки забирають у мене життєвий простір. Через забудову по периметру мені з двору вже не видно лінії горизонту. Це тисне, хоча ти намагаєшся не звертати на це уваги.
А на місці нашого городу та городу наших сусідів триває нелегальна забудова. Бачите, стоять і уважно спостерігають згори? От ви приїхали — кореспондент, фотограф — і це налякало будівельників.

На цьому місці нічого не можна будувати, бо це — старий ледь притрушений земелькою котлован, із якого раніше брали глину для виробництва цегли. Тут "пливе" земля, тому висотного будинку вона не витримає.

Забудовники певний час нам брехали, кажучи, що за парканом іде будівництво приватного будинку. Потім виявилося, що будинок багатоповерховий. До речі, це заборонено: не можна посеред приватного сектору будувати 9-поверхівку. В сусіда вже пішла тріщина по стіні дому, його ділянку заливає багнюкою, бетоном і землею, коли іде дощ.

Кілька вулиць самоорганізувалися в групу активістів. Моя сусідка — голова нашої групи. Тепер про нашу справу знають всі, дійшло до відкриття кримінальної справи проти забудовника. Забудовники обіцяють нас "знести", вони весь час погрожують. Кажуть, що замість мого будинку буде парковка, а замість будинку сусідів — дитячий майданчик і "версаль". Попри погрози, думаю, що це ми їх знесемо.


Стиль життя
Колись вважалося, що ми живемо на околиці. Водночас це дуже близько до центру. Після появи швидкісного трамвая до площі Перемоги можна було доїхати всього за 20-25 хвилин. А з сусідньої вулиці у центр завжди ходили автобуси.

Наше щоденне життя було більше схоже на сільське. Міська дівчина посеред села. Сільський побут майже у центрі міста.

А ще життя у приватному секторі передбачає багато роботи, оскільки дім і подвір'я треба доглядати. Це гібрид міського будинку та дачі. Хочеш картопельки чи квіточок — гаруй, будь ласка. Навіть якщо в тебе немає городу, двір треба засіяти травою та доглядати газон. Приватний будинок, особливо старий, потребує повсякчасного технічного обслуговування.

Але головне те, що в будь-який сезон за будь-якої погоди вранці ти можеш вийти на свій власний двір. Позіхнув, почухався, випив кави, випустив собачку. Тут живеш дуже вільно та дуже спокійно, навіть повітря тут інакше.
Частина такого дачного життя — це консервація. В нас росте дві свої морелі (вид абрикосів - БЖ), щороку їх нема куди дівати. Я роблю з них варення, джеми, чатні, в'ялені абрикоси "уєбоші". В моєму дитинстві тут росло ще багато вишень — ми їх їли просто з дерева. Тепер тут більше садять яблуні.

А горіх у нас у дворі саджав мій тато ще 70 років тому. Горіх знову почав моцно родити після того, як ми сюди переїхали. Щороку маємо мішок горіхів — лущимо їх старим кардачівським методом, молотком. А зі шкаралупи горіхів виходить чудова "мульча", корисна в садівництві.
Сусіди
Колись місцеві тримали корів, свиней і курей. А кози ходили вулицями так, як нині в містах ходять бродячі собаки — зграями. Їх випасали бабусі, яких тоді тут жило багато, їх із сіл перевезли діти.

Наші сусіди ставили свою козу на довгу припиначку на вулиці, і та коза дуже любила перестрівати перехожих і блокувати прохід. Буває, обійдеш її, а вона тобі ззаду рогами по сраці — бабах!

Пам'ятаю одну з тих стареньких бабусь, яка теж щодня вигулювала своїх кіз. Потім вона з козами згоріла у своєму домі. Кажуть, сама й підпалила. Вона була дуже самотня і дуже стара.
Взагалі контингент тут жив дуже різний. Діти між собою дружили не родинами, а вулицями. Всі діти тут були моїми однолітками.

Родини на кутку були строкаті: хтось працював на заводі, хтось — в інституті, в теперішньому НАУ. Були люди з родин військових, були інтелігенти, а були і селяни, котрі переїхали до Києва та змогли собі тут збудувати житло.

Нові сусіди переїхали сюди в 1990-ті, коли викуповували ділянки у старих власників. Вони влилися в життя на кутку. Хіба що будинки вже інакші, модерні, збудовані за новими технологіями. В них інші паркани, інші собаки.
Біля сільмага ми бачили чоловіків, які випивали, попри ранній час. Вони мої однолітки. Я собі думаю, що вони так і не змогли вибратися з Кардач, виїхати у велике місто. Не маю на увазі, що це якийсь "депресивний район" або соціально несприятливе "гетто". Просто таке буває з усіма закритими спільнотами, де всі всіх знають.

Оте безтурботне життя — городик, марелька, сільмаг, двір з парканом — дуже розслабляє та затягує. Може видаватися, що все в порядку, ти молодий і здоровий, мама заробляє, ти пораєшся на подвір'ї. Можна не вчитися, не робити кар'єру. Ось ти вийшов попив пивка, на лавочці посидів, і нічого більше не треба робити. Місцевий непрофесійний даосизм. Але він закінчується отакою безвихіддю.
Інфраструктура
Дітей посилали по хліб у сільмаг і по молоко — на Гарматну. Це не вважалося страшним, тому що на кутку всі всіх знали — і дорослих, і дітей. Найостанніший місцевий п'яниця не міг би образити дитини. Якби спробував, то прийшли би батьки та дали б по шиї.

Інші кутки ходили на Шляхопровідну вулицю, де були різні "молочні" та інші гастрономи. Ну, а ті люди, котрі працювали "в місті", приїздили додому з роботи вже з клумаками.
Всі Кардачі за часів мого дитинства мали ґрунтові дороги — асфальту не було. Коли ішов дощ, усе розмивало, а ми, діти, бігали по калюжах. Для автомобілів це не створювало проблем, тому що автомобілів тут не було. Натомість пам'ятаю, що цими вулицями їздили на конях і фірах.

Нині поруч із нашим кварталом є три великі супермаркети, де можна купити будь-які продукти. А в моєму дитинстві на кутку був сільмаг. Він досі існує та підлаштувався під потреби місцевих мешканців: працює допізна, суттєво оновив асортимент. Там можна купити і сірники чи інші дрібниці для господарства, і каталонське червоне вино.
Ігри
Гаджетів не було, тому ми цілими днями гралися на вулиці. О 9 ранку ти виходиш з двору, а повертаєшся о 9 вечора, за цей час об'їздивши всі Кардачі на велосипеді та обігравши у "війнушку" всіх сусідів.

На нашому городі стояла стара вирва, звідки колись брали глину на цеглу. Для дітей вона була дуже глибокою, вся заросла, і ми грали в ній в "індіанців". Також ми будували халабуди на деревах — будматеріалів не бракувало.

Пам'ятаю, в дитинстві ми з усіма моїми друзями стрибали з третього поверху будмайданчика однієї багатоповерхівки на величезну купу піску, і починали бігти ще в повітрі — приземлилися та побігли далі. Чому? Бо нас знайшов сторож з берданкою і погнався за нами.

Окреме місце розваг — місцевий смітник. На ньому росли величезні акації. То було наше "Поле чудес", де можна було знайти справжні скарби. Поруч були городи, між якими вилася стежина. Іноді я сама собі фантазувала, що не знаю, куди вона веде, і тому йшла нею так, ніби подорожувала та відкривала нові землі. Це було найцікавіше.
Бабуся
Бабуся розводила тут квіти — в одному кутку півонії, в іншому кутку троянди.

А під час війни її будинок став явкою київського підпілля. Тобто на цьому самому місці в цьому самому будинку бабуся переховувала партизан, своїх побратимів, у льосі.

Іронія полягала в тому, що в самому будинку в той самий час мешкав офіцер — австрієць, хоча всі казали, що він німець. Він забороняв своїм солдатам ображати місцевих і підтримував бабусю та її дітей харчами. Давав крупу, борошно, дарував шоколад і шпроти дітям.
Цей офіцер якось прогнав звідси польову німецьку поліцію. На бабусю доніс сусід, повідомив, що вона — дружина радянського червоного комісара. Діда тоді вже не було в живих, він загинув у Голосієві 1941 року, коли радянські війська залишали Київ.

Потім, коли німці готувалися здавати Київ "совкам", залишки мирного населення виселили. Бабуся з дітьми потрапили в Бердичів. Там на своїй тимчасовій квартирі вона зайнялася тим самим — рятувала євреїв.

Коли я була маленькою, то дуже лякалася старших високих людей у чорному одязі з довгим волоссям. Вони пили з бабусею чай із вишневим варенням, цілували їй руки та йшли. Потім я дізналася, що то — пейси та лапсердак, і що до бабусі приходили в гості ті, кого вона врятувала.
Текст: Ірина Славінська | Фото: Юлія Вебер
Читайте гіди іншими районами