Що варто знати про закарпатського художника-фемініста Петра Ряску
У галереї BURSA відкрилась виставка "Я є жінка, ми є жінки"
Що варто знати про закарпатського художника-фемініста Петра Ряску
У галереї BURSA відкрилась виставка "Я є жінка, ми є жінки"
У галереї BURSA відкрилась персональна виставка закарпатського художника і куратора Петра Ряски. Експозиція "Я є жінка. Ми є жінки" об'єднала у собі живопис, малюнки та аудіо-візуальні роботи митця створені в період з 2011 по 2019 рік.

Ми поговорили з Ряскою про художні школи, чоловічий фемінізім, нові техніки та роль жінки у мистецтві.
МИТЕЦЬ
Петро Ряска – український художник та перформансист, засновник арт-резиденції "Вибачте, номерів немає" (яка знаходиться в Ужгороді, – БЖ), куратор галереї Korydor. У свої 43 роки сам Петро не одружений, але має чимало жінок у своїй родині і давно досліджує у своїй творчості образ жінки та жіночої сутності в кожному з людей. Ця ж тема стала основною у його персональній виставці.

"В кожному з нас тече кров. Кров, яку передала нам разом із життям мати. [...] Кров є жінкою. Ми є жінки", – йдеться у куратоському тексті. Виставка триватиме до 5 травня у галереї BURSA (вулиця Костянтинівська, 11В).
"Я сам походжу з Закарпаття. Живу в Білках (Закарпатська область, – БЖ) та в Ужгороді. А навчався у Закарпатському художньому інституті за спеціальністю "живопис".

Мої художні практики – це живопис, малюнок, перфоманс, а також перформативні відео і світлини, тексти. Зараз у мене з'явилась нова експериментальна візуальна поезія. Я завжди шукаю щось нове та займаюсь кураторськими практиками.

Найскладніше для мене – це зверстати Pdf-файл, у якому потрібно зібрати весь свій художній доробок.
Зараз меня 43 роки, а у художній справі я з 1999-го. Перші 5 років у техніці акварелі, а потім вступив до Ужгородського інституту і почав професійну діяльність. Тоді ж я потрапив у мистецьке середовище і все навколо змінилось.

Це не перша моя персональна виставка. Перша відбулась десь у році 2008 в Ужгороді. А цього разу мене знайшли [кураторки Bursa] Юля Курмангаліна і Саша Кулак під час їх запланованої поїздки до резиденції ("Вибачте, номерів немає", – БЖ). А я в той час був у Дрогобичі на фестивалі, але вони погодились приїхати і познайомитись. Вони приїхали і ми познайомились, потім натрапили на мій сайт, їм сподобались роботи і вони мені запропонували провести виставку.

Сучасному українському мистецтву бракує культурних інституцій.
Я оптиміст і трудоголік. Тому, коли в мене трапляється певний передоз енергії від живопису, я починаю працювати у інших стилях – робити перфоманси або просто малюнки.

Жіноча енергія завжди зі мною присутня. Навіть тоді, коли я сам цього до кінця не розумію. Жіночий образ завжди був присутній у моїх роботах, але було би надто скучно якби я тільки дівчат малював.
Носієм нашої крові і нашого генофонду є жінка. Вона – об'єм цієї рідини.

Це різновид фемінізму, можливо, недослідженого. Це моє власне дослідження, але воно не сягає того рівня, по якому можна було б захистити дисертацію. Це народний фольк, який я долучаю до мистецтва.
Звісно, я фемініст.
Питання про роль жінки у мистецтві – провокативне. Я не вважаю, що жінка має мати певну роль, відмінну від ролі чоловіка. Можна говорити про тілесність, але виключно у контексті перформативного мистецтва.

Бар'єри часто можуть стати стимулом для жінки – вивільнити злість, яка допоможе створити певний витвір.

Я роблю художні майстер-класи під час семінарів Ушу для дітей та дорослих. Під час одного з таких заходів, у Одесі, я малював портрети людей навколо. Намалював маленьку дівчинку, а вона у відповідь намалювала мене. Це стало приємним здивуванням, бо вона зобразила мене дівчинкою з довгим волоссям, бородою і короною. Я спитав: "А чому ти намалювала мене дівчинкою?". Вона дуже щиро відповіла: "Я вмію малювати тільки дівчаток". (Сміється.)
Художник має бути вільним. Незалежно від того, "він" це, чи "вона". Художника не можна обмежувати.
Мене роблять щасливим дуже прості речі. Я оптиміст і в мене ніколи не буває депресії – це вже є щастя. А ще праця і здоров'я. Якщо людина здорова, має дві руки і дві ноги – це теж щастя. І цей мир, що ми маємо завдяки воїнам, які не сплять на Сході.
Текст: Аня Белоус | Фото: Юлий Кудланык