Співавтор артінсталяції в Антарктиді Дмитро Зінов’єв – про проєкт “Дім. Спогади”, полярників та пінгвінів

Вже понад дванадцять років наша компанія “Майстерня чудес” займається виробництвом нестандартних конструкцій і елементів для українського ринку. Зокрема, ми оформлюємо мережу магазинів “Сільпо”.

Для кожного магазину винайдено індивідуальний стиль, і у всіх – багато прихованих сенсів.

Якось ми відкрили черговий магазин у Одеській області, у місті Южне, і оформили його у “антарктичному” стилі. Слід сказати, що тоді не всі одразу вловили зв’язок між містом Южне та Південним полюсом. Коли ми занурилися у “полярну” тематику, у нас почалася співпраця з національним антарктичним науковим центром. І вони запропонували взяти участь у конкурсі з оформлення старого паливного баку на території станції “Академік Вернадський”.

Цей бак – чи не найперше, що бачать туристи, коли потрапляють туди, і його треба було приводити до якогось естетичного ладу. Зрештою, конкурс повноцінно не відбувся, бо майже всі учасники запропонували у своїх проєктах зображення пінгвінів, косаток, китів тощо. На що полярники відреагували: “Ми тут роками знаходимося, і бачимо це щодня, а нам хотілося би чогось теплого і домашнього, щоб нагадувало про дім”.

І тоді ми запропонували самостійно виготовити власний арт-об’єкт. Я звернувся з цією ідеєю до свого друга дитинства Слави Балбека, і він, на щастя, погодився.

Це справді був виклик, моя перша реакція – це ніби якийсь жарт. Коли мені сказали: “Чувак, а давай щось в Антарктиді зробимо”, я подумав: “Тобі майже 38, ти знав, що є Антарктида, але ніколи не думав у тому напрямку, і тим більше не планував туди дістатися”.

Виробництво самого об’єкту зайняло місяць. Планували ми це реалізувати на початку 2022 року. Зібрали конструкцію та погрузили її на криголам “Ноосфера”, який вийшов з Одеського порту у січні, і мали його обігнати літаком, а потім підсісти на борт. Але почалася війна, і проєкт довелося відкласти.

Та ось цього року ми вирішили його обов’язково завершити.

Загалом вся дорога в Антарктиду зайняла понад два тижні, тому що знову втрутилися обставини. Приміром, ми майже тиждень не змогли вилетіти з чилійського аеропорту у місті Пунта-Аренас через жорсткі погодні умови. Одного разу нас взагалі завернули на злітно-посадковій смузі, а паралельно з нами ці випробування проходили близько 130 людей з двох чартерних рейсів.

Зрештою ми дісталися острова Кінг-Джордж, після чого на великому туристичному судні ще протягом двох днів дійшли до станції.

Цікава історія трапилася по дорозі в Антарктиду, ще в Україні. Коли я мчав у напрямку Будапешту, щоб встигнути на літак, близько четвертої ранку на трасі М-06 мене зупинив поліцейський патруль біля міста Рівне.

Поліцейські, зупинивши автівку, запитали, куди я мчу у комендантську годину, на що я відповів: “Не повірите, в Антарктиду”, після чого один з них відразу вирушив за драгером. І коли вони нарешті зрозуміли куди саме я направляюсь, один з правоохоронців раптом попросив… сфоткати його шеврон з пінгвінами. А щоб не їхати за запасним, зняв свій шеврон просто із рукава, і протягнув його мені.

Обіцянку свою я виконав, фото зробив, привіт рівненським патрульним.

Адаптація на станції була дивною. Вперше у житті я не розумів, у якому часовому поясі знаходжуся. Щодо клімату – я готувався до серйозних морозів та низьких температур, а ми приїхали майже на курорт.

Нам дуже пощастило з погодою, середня температура була від мінус двох до двох тепла за Цельсієм, і перші дні ми працювали ледь не у футболках. Мороз особливо не відчувався, бо не було вітру. Потім погода жорстко, навіть істерично змінювалася.

На станції нас зустріли обережно. Це можна зрозуміти: люди там перебувають разом майже рік, у них злагоджений згуртований колектив, свої правила та розпорядок. Сувора дисципліна.

Я відчув себе у дитячому таборі з його правилами, де обов’язковий обід о тринадцятій, і краще на нього не запізнюватися, де вечеря о дев’ятнадцятій, генеральні прибирання – по п’ятницях, нічні та денні чергування тощо.

Ми зі Славою потрапили у дуже класну команду, і одразу заявили, що ми – люди регламенту і готові по можливості долучитися до роботи. Потім, звісно, ми подружилися, і нас вже не хотіли назад відпускати.

Зараз на станції 18 людей, і у кожного окремі позиції: командир, метеорологи, біологи, механіки, айтішник, повар. 

До речі, повар готує, як Боженька, і його топ-страва – котлети з атлантичного криля. Постачання продуктів зазвичай відбувається раз на рік, протягом якого, звісно, привозять якісь супутні від тих, хто приїжджає. Взагалі команда вдячна новому керівництву антарктичного центру, яке забезпечує полярників справді якісним постачанням.

Наша конструкція вимагала певних умов, аби вона могла витримати кліматичні умови – сніг, холод, лід, і… пінгвінів. Їх на “Вернадському” понад три тисячі, і перших кілька днів ми не могли звикнути, бо працювали просто у пінгвінячому гнізді. Це дуже цікаві створіння, і серед них треба бути уважним, бо вони можуть тягнути деталі до своїх гнізд. Але ми нормально ужилися, вони з цікавістю на нас дивилися, ми – на них теж, вони гарно себе поводили, так само, як і ми.

Бар “Фарадей” на станції – це окрема цікавинка. Він збудований британським теслярем. Коли будували станцію, залишилося дерево, і тоді вирішили зробити класний дерев’яний англійський паб.

Це найпівденніший у світі бар, він входить у топ-50 найцікавіших барів на планеті. Зазвичай він працює раз на тиждень, але ми збиралися частіше – там є більярдний стіл, бібліотека, можна посидіти, попрацювати, провести робочі наради у зумі.

У барі є цікаве правило: жінкам-туристам там наливають безкоштовно за умови, якщо вони погодяться залишити у барі один з елементів своєї спідньої білизни. Але таких випадків за час перебування я не зустрічав, хоча там зібралася порядна колекція такого фетишу.

У ЗСУ зараз служать 14 полярників. Коли почалася війна, якраз відбувалася зміна команд – одні їхали на станцію, інші – поверталися в Україну. І дехто їхав через півсвіту щоб піти на фронт.

Ми постійно тримаємо зв’язок з ними і долучаємося до допомоги, влаштовуємо збори на тепловізори та автомобілі. Вже зібрали на декілька авто, перший наш збір відбувся за 24 години, другий тривав близько чотирьох годин.

У мене був особистий primary target – реалізувати цю ідею, і нам це вдалося. Туристичні оператори з якими ми спілкувалися на початку подорожі дивувалися і запитували: “Ви це серйозно? Ви плануєте робити арт у Антарктиді? Ми хочемо бачити це перші, ми включимо це до своїх туристичних програм”. Бо це ще одна точка на туристичній мапі, яка цікава людям.

І моя гіпотеза про те, що наша арт-інсталяція – це чергове нагадування світу про Україну, і про те, що тут відбувається підтвердилася, ми зробили дійсно цікаву річ. І реалізували важливу культурну місію.