Танець майже завжди супроводжував музику, наслідуючи її ритм і темп, а не навпаки. Здійснити рокірування — поміняти роль музики і танцю місцями — здавалося неможливим, допоки команда Insha Dance Company не запропонувала новітню ідею: не просто підкорити музику танцю, а зробити тіло танцівника музичним інструментом.
Як каже постановник «ЕскапістіКо» Ілля Мірошніченко, аби тіло створювало музику, бракує лише механізму звучання. Між танцем і грою на музичному інструменті є дещо спільне — першість руху; щоб відтворити ноту на фортепіано, треба натиснути клавішу.
Метод Мірошніченка, який він називає хореоакустикою, полягає у тому, щоб «сканувати» тіло за допомогою пʼєзо-мікрофонів, підʼєднаних до поверхні, на якій здійснює перформанс танцівник. Сигнал від руху транслюється до модульного синтезатора, який трансформує його в ноту. Простір танцівника обмежений — він має рухатися виключно великою, чутливою до дотиків металевою напівсферою, під’єднаною до синтезатора.
Рух не просто супроводжує музику — він її створює. Дотик танцівника до сфери перетворюється на ноту, а швидкість руху визначає, як довго вона звучатиме. Разом із мелодійними пресетами синтезатора вдається досягти унікального звучання.
В «ЕскапістіКо» Мірошніченко досліджує тему повернення до себе. «Це історія про пошук свободи, де сучасна хореографія й електронна музика зіштовхуються у внутрішньому конфлікті. Кожен рух стає актом самопізнання, кожен звук — відлунням емоцій, які складно висловити словами», — каже він.
Постановник вірить, що театр є найчеснішою формою ескапізму від реальності: не тому, що відволікає від неї, а тому, що дозволяє побачити її інакше — зсередини, збоку. «Наша вистава не про втечу, а про можливість зупинитися, подивитися на себе без ілюзій і, можливо, вперше по-справжньому. Цей досвід не зникає з фінальним затемненням. Він залишається як відлуння чи питання, як відповідь, що приходить пізніше», — розповідає Ілля.
Мірошніченко каже, що ідея вистави зародилася з його захоплення степом. Протягом шести років він займався у педагога Володимира Шпудейка — співавтора проєкту SynthTap, серії перформансів, що поєднувала синтезатор і теп-денс (американський варіант степу — прим. ред.). Ілля запропонував Шпудейку розвинути проєкт і показати його ширшій аудиторії. Так, Insha Dance Company разом із сином Шпудейка, Олегом, відомим під псевдонимом Heinali, поставили реактивний сучасний балет «СТІНА». У постановці використовувалася масивна декорація, що працювала як один великий музичний інструмент і реагувала на рухи танцівників.
Учасники Insha Dance Company переконані, що хореоакустика відкриє нові можливості для дослідження тілесності. Але мета команди амбітніша — органічно привнести в танець диджиталізацію, розвивати й популяризувати танцювальний театр в Україні, створюючи умови для повернення танцівників з-за кордону.
Репертуар Insha Dance Company, крім прем'єрної вистави «ЕскапістіКо», включає «Дерево не може втекти» (2018), «1984.Інша» (2020), «СТІНА» (2021), а також «M.H.O.T.F., або Мій дім на двох ногах» (2022) та «Д.І.М.» (2024).