27 січня 1945 року солдати 1-го Українського фронту Радянської Армії визволили в'язнів найбільшого нацистського табору смерті Аушвіц-Біркенау. Цього дня вшановують памʼять жертв Голокосту і тоді ж в «Українському домі» відкрилася виставка «В пошуках втраченого сенсу». Назва відсилає до вислову вʼязня концтаборів Віктора Франкла: «Сенс не даний нам автоматично — його треба знайти, вибрати й утримувати навіть у крайньому стражданні».
Вайсберг скептично ставиться до поняття авангарду (свого часу він навіть сповідував концепцію «живописного арʼєгарду»), хоча при цьому його роботи далекі від реалізму. Він поважає найбільших експериментаторів ХХ століття — Пікассо, Ротко, Бекона, Сутіна, проте часто надихається середньовічними, ренесансними й бароковими зразками, переосмислюючи їх у цілком вільній манері. Художник не лише працює з біблійними, старозавітними темами, а й інколи бере участь у юдейських релігійних церемоніях. При цьому він є невіруючим й активно цікавиться відкриттями сучасної фізики.
Ці парадокси втілилися у циклі Вайсберга «Сім днів», яким починається експозиція. Перше, що бачать відвідувачі, коли входять до холу «Українського дому», — сім двометрових полотен про біблійне творіння світу. Цю серію художник створив за мотивами «Сараївської Агади» — сефардського рукопису ХІV століття.
На кожному полотні — аркоподібна композиція, розділена на золоту і чорну половини. Від дня до дня нічний морок, що оточує арки, замінюється все більш інтенсивною блакиттю. Блакитний — це реліктове випромінювання у Всесвіті після Великого вибуху, чорний і золотий — буквальне виконання біблійної дії — відокремлення світла від темряви.
Але на кожному з трьох рівнів експозиції є своє смислове ядро. На другому поверсі — це полотно «Птах над Біркенау». Якщо «Сім днів» — це рух від темряви до світла, то «Птах над Біркенау» — у самісіньке пекло. Брама з гострим дашком, в яку вʼїжджали вагони з жертвами, білі лінії на рудій землі — рейки, вицвіло-сіре небо, всі контури дещо розмиті — так тануть межі рани, яка перетворюється на шрам. І в білясто-сірому небі — ледве помітна цятка. Птах, який, можливо, ширяв над цим місцем ще тоді, коли з-за чорного паркану в небо підіймався густий дим.
Центр тяжіння на третьому поверсі — серія «Слабкий антропний принцип». Антропний принцип — це ідея про те, що ми спостерігаємо Всесвіт саме таким, як він є, оскільки за інших умов нас би просто не існувало. Тобто ми є, бо концентрація кисню в повітрі, відстань Землі від Сонця, маса електронів та інші фізичні константи дозволяють нам бути.
Вайсберг зізнається: «Мене цікавить грань між абстрактним і реальним, мені майже завжди необхідна реальна “провокація” — чи то вікно в майстерні, чи то морський або міський пейзаж. Рано чи пізно це певним чином ув’язується з “принципом” або якоюсь іншою ідеєю». «Слабкий антропний принцип» — це краєвиди з вікна майстерні Вайсберга на Татарці. У них — класичні київські горби, нові й старі будинки, дерева, які художник малював у різні пори року і в різний час, крізь туман, снігопад чи дощ. Погода змінюється, але композиція, рама вікна, висота спостереження — незмінні константи, завдяки яким існує це «тут і зараз».
«Сім днів», «Птах над Біркенау» та «Антропний принцип» і визначають творчий метод Вайсберга та загальний настрій експозиції. Напруга творення, світло й тінь, ледве помітні, але критично важливі деталі, гра на межі реального й абстрактного, затишок «антропного принципу», спалахи катастроф. І, головне, при всіх експериментах — дуже ясний дуалізм добра і зла.
Серія «Родина» — це автопортрети, а також портрети батька, матері, дружини, сина, оммажі Ренесансу й бароко. Вайсберг прагне, щоби портрет був не просто схожий, а «обпікаюче схожий»: він підіймає на поверхню полотна той потік емоційного життя, який неможливо побачити в повсякденні. Ці роботи сповнені любові.
У залі навпроти — серія «Чужі доми». Вайсберг малює колишнє єврейське містечко Жагаре в Литві. Точніше, те, що там лишилося від колишніх мешканців — меморіальні таблички на будинках, де вже живуть інші люди. «Чужі доми» — бачення майже протокольне, безжальне. Чіткі контури, акцентовані подробиці, старовинні красиві будівлі (Біла синагога, Червона синагога), кожна зі своїм характером, — і порожнеча, навіть пустка, — як перед воротами Біркенау.
Ще одна інтерпретація протистояння світла і темряви з’являється в серії «Стіна», створеній під час Революції гідності і в перші тижні після її завершення. Вайсберг зосередився на найбільш трагічних подіях на Майдані в січні і лютому 2014-го, сповнених вибухів, диму та вогню.
Серія «Тонка червона лінія» — це полотна з досить буквальною червоною лінією, яка насправді є влучною історичною паралеллю. Термін «тонка червона лінія» виник під час Кримської війни. У битві при Балаклаві 25 жовтня 1854 року, щоби прикрити широкий фронт можливої атаки російської кавалерії, британський генерал-майор сер Колін Кемпбелл наказав солдатам вишикуватися в шеренги по дві людини замість передбачених статутами шеренг по чотири. Мундири британського війська були червоного кольору, звідки й пішла назва, яка символізує відчайдушну оборону. Таку ж відчайдушну, як протистояння українців агресору.
У березні-квітні 2022-го Вайсберг через сімейні обставини перебував за кордоном, де створив ще один документ часу — «Дорожній щоденник». Як згадує сам художник, на першій же зупинці в Польщі він купив сині й жовті фломастери та сто аркушів чорного паперу. Спочатку з’явився автопортрет, а потім «Янгол ЗСУ», портрет Тараса Шевченка, російський корабель, який прямує у відомому напрямку, силуети дерев на порожніх вулицях, нічні шосе, сліди цивільних літаків у небі.
Остання зала присвячена Бабиному Яру. На стінах — чорно-білі лінорити, копії муралів, намальовані Вайсбергом у заповіднику «Бабин Яр», а на екрані — радянська кінохроніка замивання Яру рідкою пульпою в 1950-х, яке зрештою призвело до куренівської трагедії 1961 року.
Попри всі символи тривожних часів, «В пошуках втраченого сенсу» — не лише про битви і втрати. Тут є Київ як місто з медитативних зимових краєвидів Брейгеля-старшого. Дон Кіхот, що вигукує: «А млини-то стоять, Санчо!». Гра зі смертю в шахи. Морські пірси, що римуються з дорогами, та скупо підсвічені вулиці, що не губляться навіть посеред блекауту.