— На першому кадрі бачимо голову Merman. Ця скульптура мала поїхати на Burning Man ще 2020 року, але через ковід та війну п'ять років простояла в київському «Сільпо» в ТРЦ Respublika Park. І от нарешті вона доїхала до Плаї. Скульптуру везли здебільшого розібраною, окрім голови та руки, які завантажили в контейнер цілими.
Merman постраждав разом із іншим українським артоб'єктом — The Point of Unity. Ми так і не отримали відповіді, що саме сталося: чи контейнер упустили при завантаженні, чи він потрапив у шторм, але дерев’яні деталі Merman потріскалися, а в Point of Unity розбилося велике дзеркало.
Мені дуже подобається цей кадр — на широкому плані він виглядає сюрреалістично, ніби картина Сальвадора Далі: голова людини посеред пустелі. Позаду — чорний каркас, на який ми нанизували решту деталей. У кадрі також наш автомобіль і члени команди: головний інженер Мітя Зінов’єв та волонтер. Ми з Мітею були основними будівничими, а щодня до нас доєднувалися волонтери з табору «Куренівка». Працювали по кілька годин на день, коли дозволяла погода, хоча того року вона заважала майже постійно.
На відео зафіксовано другий день збірки: ми приїхали оцінювати масштаб біди. Виявилося, що ніхто з нас раніше не збирав Merman власноруч — ті люди, які мали це робити, не отримали візи. Тому Merman став таким собі «дитям багатьох батьків».
Чому цей кадр важливий для фільму? Він передає сюрреалізм того, що відбувається на Burning Man, і показує важку працю. Багато хто розповідає про тусовки, але мало хто говорить про те, яких зусиль коштує будувати щось грандіозне посеред нічого.
А це вже черга на в'їзд на Burning Man. Коли ти проїздиш останнє село Герлах і з'їжджаєш з асфальтованої дороги на ґрунтову, то перше, що бачиш — це великий стовп пилу. І потім ти тягнешся і стоїш у величезній черзі з трейлерів, автомобілів, автобусів, навантажених усім, чим тільки можна.
Є такий знак: ти бачиш людей, які їдуть на Burning Man, — у них синім малярним скотчем заклеєні вікна. Це для того, щоб дрібний пил не проникав усередину. Біля всіх великих супермаркетів на під'їзді ти бачиш людей, які стоять і заклеюють вікна.
Черга на в'їзд може тривати по-різному: коли заїжджаєш на білд-вік (будуватися), то там менше — декілька годин, може, дві. Але коли відкриваються гейти на основний івент, то люди можуть стояти по 8-12 годин. І так само на виїзд потім, бо це 80 тисяч людей, які хочуть швидше заїхати і швидше виїхати.
Чому це важливо? Ми пояснюємо, що таке Burning Man, і один із героїв каже, що треба замотивувати людей, щоб вони сюди приїхали. І це дійсно так — туди їдуть тільки дуже вмотивовані. Якби це проходило, умовно кажучи, на березі океану чи в будь-якому іншому більш комфортному місці, то не було б такого кайфу і такого ефекту від того, що відбувається, коли ти повністю з нуля в пустелі створюєш собі місце попри всі негаразди. І цей кадр ілюструє і ці негоди, і умови, і кількість людей, які мають мотивацію туди приїхати.
Наступний кадр — це незнайомі мені українці. Того дня я просто їздив велосипедом і шукав будь-які прояви України на Плаї — і їх було дуже багато.
Цей кадр не увійшов до фільму, бо був знятий на телефон вертикально, але він дуже класний. Один чувак мені тоді сказав: «This year has been rain and Ukraine». Справді, українців було дуже багато, всюди майоріли прапори й відчувалася підтримка. Цей рік справді став роком України на Burning Man.
Це був чи не перший день із гарною погодою після того, як усе здуло й зруйнувало бурею. Ми нарешті дозбирали наш арт, і я просто поїхав знімати навколишнє середовище та шукати українські символи.
Далі пара на велосипедах — це улюблений кадр нашого продюсера Антона Онуфрієнка. Цього року, окрім документації процесу будівництва арту, в мене було ще одне завдання: показати, що на Burning Man дійсно багато українців, а також розпитати іноземців, що вони думають про наше мистецтво та про Україну загалом.
Ми розуміли, навіщо українці везуть туди свій арт, але хотілося запитати напряму в людей: чи воно вам треба? Як ви сприймаєте те, що ми розповідаємо тут про війну? І ця пара дуже класно відповіла. Чоловік сказав: «We are with you, fuck Russia» («Ми з вами, до біса Росію»).
Ця фраза стала для нас квінтесенцією того фідбеку, який ми отримували від спільноти Burning Man на наші меседжі. Навіть зараз, скільки б разів я не переглядав цей момент у фільмі чи в тизері, мені дуже приємно це чути.
На цій фотографії — синій бичок, він же Blue Bull. Це перший український арткар, створений за мотивами картини Марії Примаченко. Той самий синій бик, який колись «скакав» на заставці «Вечірньої казки» на УТ-1. Можна сказати, він порвав усіх на Плаї.
На фото зафіксовано процес збірки: ми тільки-но начепили на нього декор. Позаду хлопців стоїть його «загривок», боки та хвіст уже готові. Здається, голову в цей час ще не почепили.
Бичок стояв біля нашого кемпу, і всі, хто їхав повз, сигналили та свистіли — він дуже всім подобався. Люди постійно питали, коли він уже поїде. Це був останній день перед реєстрацією: технічно він уже був готовий, залишалося довісити голову, світло та звук.
Над цим проєктом працював увесь табір «Куренівка». Була основна core-команда, але долучалися всі: наприклад, дівчата вичісували хутро після пилової бурі та зливи. Попри всі пригоди, збирати його було кайфово. Особливо відчуваєш цей кайф, коли після всіх труднощів бачиш реакцію людей: він їде пустелею, а всі навколо махають тобі рукою і аплодують.
Люди в шоці, а ми розповідаємо їм про Марію Примаченко, показуємо статті. Це була чудова нагода розповісти про українську культуру через такий яскравий віжуал.
І нарешті — знову Merman, люди навколо і захід сонця. Це взагалі найкращий час для зйомки, golden hour. На Burning Man це чи не єдиний час, коли ти можеш нормально працювати, бо вдень сонце пече так, що вийти на вулицю довше, ніж на годину, просто неможливо. Дистанції величезні, пересуватися можна тільки велосипедом, тож поїздка на зйомку займає 3–4 години — з тебе виходить уся вода.
До того ж на заході сонця все видається фантастичним: люди на велосипедах здіймають пил, і в променях він світиться неймовірно. Це був перший вечір після бур, коли Burning Man офіційно відкрився і приїхала основна маса людей.
Merman плив п’ять років — і нарешті доплив. В Україні він стояв огороджений, а тут люди почали використовувати його як лавку: просто сіли й спостерігали за чудовим заходом сонця. Я підловив цей момент і відправив фото творцям Merman, яких не було на місці. Хотів показати їм: дивіться, із 350 чи 400 артоб'єктів люди обрали саме ваш, щоб сісти й зустріти свій перший захід сонця на Burning Man цього року.
Це була така романтична галочка: «Фух, ми це зробили!». Людям подобається, вони кайфують — і ми кайфуємо від того, що все вдалося.