Минуле, я тебе врятую: монументалісти зі спільноти «Затирка» — про збереження мистецтва

— Усе наше професійне життя так чи інакше пов’язане з монументальним мистецтвом і дослідженням пам’яті. Я народилася в Луганську, до 2014 року навчалась у художньому коледжі, але через початок війни навчання перервалося. Я переїхала до Дніпра, продовжила навчання, а 2015 року перебралася до Києва й вступила до НАОМА на монументальне мистецтво, де вчилась у майстерні Олексія Кожекова, зокрема у Костянтина Павлишина.

Першою серйозною практикою для мене став фонтан біля Київського палацу дітей та юнацтва на Печерську. Його дно оздоблене мозаїчним рельєфом під назвою «Зорі та сузір’я» Ади Рибачук і Володимира Мельниченка. Ініціатором відновлення стала адміністрація палацу: вони звернулися до КМДА і дивом отримали фінансування — на той час це був нечуваний випадок. До проєкту запросили самого Мельниченка, який попросив мою подругу, художницю Інгу Леві, курувати роботу.

Наш викладач Костянтин Павлишин дуже загорівся цією ідеєю. Він сам колись створював масштабні монументальні твори, працював асистентом у інших авторів і дуже болісно переживав, як багато його власної спадщини руйнується на очах. Для нього це була особисто важлива робота.

Ми перевезли на фонтан усі його запаси радянської смальти з майстерні і почали працювати. Робота тривала більше ніж пів року, з осені 2018 до червня 2019.

Наступний великий виклик з’явився 2020 року. На той час уже працював Фонд АРВМ, який почав системно займатися спадщиною Ади Рибачук і Володимира Мельниченка. Саме тоді Центральний автовокзал на Деміївській площі продали у приватну власність. Новий власник вирішив зробити капітальний ремонт — і повністю знищити внутрішнє мозаїчне оздоблення, адже ні сама будівля вокзалу, ні панно всередині не мали офіційного охоронного статусу. Фонд почав говорити з власником і намагатися змінити його плани.

Нам дуже пощастило з головним архітектором проєкту реновації. Він виявився молодою, дуже адекватною людиною, яка зрозуміла цінність об’єкта і пішла нам назустріч.

Реставрацією фігурних панно-вставок займались брати Антон і Данило Гуріни. А відновленням та викладанням численних мозаїк на стінах і колонах курувала Інга Леві.

Фінансування вистачило лише на матеріали, оплату роботи та реставрацію професійних закладок. Усе інше довелося робити на чистому ентузіазмі. Ми закликали бажаючих доєднатися через соцмережі і люди відгукнулися. Навіть коли почалася пандемія, було видно, що долучитися хоче величезна кількість людей.

— Я сама родом із Макіївки Донецької області. Як і Настя, з початком війни переїхала до Дніпра, а потім до Києва. Раніше я ніколи не займалася монументальним мистецтвом: працювала в ІТ, благодійності, бізнесі, трохи займалася творчістю.

Коли почалися роботи на автовокзалі, я побачила в соцмережах репост із закликом допомогти й одразу прийшла. Процес так сподобався, що я була готова викладати камінці по вісім годин поспіль.

Настя Лелюк

— У такі моменти ми постійно згадували, як у 60-х Ада Рибачук та Володимир Мельниченко працювали тут удвох і лише з кількома помічницями. Це був листопад і грудень, вікон ще не було, і вони мали працювати, коли морозний вітер гуляв поверхами будівлі. Ця думка нас дуже тримала й додавала сил, тому що їм доводилося працювати в іще жорсткіших, нелюдських умовах. Нас дуже гріло те, що різні люди постійно долучались до роботи, і в цьому живому процесі ми разом дізнавалися, як працювати з матеріалом.

Цей проєкт став важливим прецедентом для України, коли вдалося домовитися з бізнесом про збереження монументальної спадщини. Так навколо цієї спільної праці та затирання швів і народилася «Затирка».

В цьому живому процесі ми разом дізнавалися, як працювати з матеріалом.

Назву «Затирка» команда обрала не одразу — перебирали різні варіанти, поки мій чоловік, Клеменс, не запропонував це слово. Воно походить від процесу затирання швів у мозаїці: матеріал заповнює проміжки між окремими шматочками й збирає їх у цілісну композицію.

Для нас це ще й метафора власної роботи — заповнювати прогалини там, де чогось бракує: між поколіннями, у знанні про українське монументальне мистецтво, у міському середовищі. Тому «Затирка» — назва про те, як із окремих фрагментів можна зібрати щось спільне.

Першими мозаїками, які ми рятували вже як команда «Затирки», стали два панно невідомого автора, вмонтовані в будівлю колишнього дитячого садка на Відрадному. Вони зображали сюжети казок: на одній були лисиця та журавель, на іншій — Івасик-Телесик.

На будівництві на цьому об’єкті працював кранівником хлопець Діма Шухов — наш ровесник. Він щодня бачив ці мозаїки та якоїсь миті дізнався від будівельників, що їх збираються збити: на їхньому місці мали прорізати нові вікна й добудувати ще два поверхи. Він не витримав і написав у Facebook: «Хто-небудь, хто цим займається, чи можна з цим щось зробити і врятувати їх?». Допис мені переслали одразу кілька знайомих.

Це було наприкінці січня 2023 року. Ми зв’язалися з Дімою й спочатку спробували поговорити з власниками будівлі. Пояснювали, що мозаїки створено спеціально для цього простору і їх варто залишити. Але тим було байдуже.

Коли стало зрозуміло, що саму стіну зберегти не вдасться, ми запитали, чи можна хоча б демонтувати панно. Нам відповіли: «У вас є два дні». Жодної допомоги чи техніки нам не дали. Зате Діма врятував ситуацію: він підняв нас на висоту другого поверху, де розташовувалися панно.

Професійно зрізати мозаїку ми не могли — не було ні часу, ні грошей. Тому взяли все, що було під рукою. Ми якраз із братом робили ремонт, тож у нас знайшлися інструменти, якими можна було збивати шматки. Кілька днів шаленої роботи — і нам вдалося зняти мозаїки окремими фрагментами. Демонтаж був лише половиною справи. Панно ми зняли пошматованими, тож тепер їм потрібні були новий простір і повна реконструкція.

Ми кинули заклик в Instagram, шукаючи місце, де можна було б зібрати фрагменти. На нього відгукнулись багато людей, зокрема Поліна Пискурьова, яка згодом теж стала частиною «Затирки». Вона є засновницею artist-run space «Кут» на вулиці архітектора Городецького. Там був затишний двір, у якому ми облаштували тимчасову майстерню. Тепер повністю відновлене, панно прикрашає бар «Липа» на вулиці Липинського, власники якого закупили всі необхідні матеріали для відновлення.

Друге панно з Відрадного вирушило на Поділ, у чайну «Сьорб» на Спаській, 13. За чайною там є велика підпірна стіна, яка тримає спортивний майданчик. Я була знайома з власником, і нам дозволили змонтувати мозаїку на цій стіні. Вони забрали фрагменти до себе, минулого року придбали клей, і ми провели серію відкритих воркшопів. Кожен охочий міг прийти й викласти частину мозаїки, і порятунок одного об’єкта знову перетворився на спільну роботу.

Під час цієї реконструкції нас помітила культурна менеджерка Таня Тадай, яка шукала майстрів для нового проєкту із девелоперською компанією Alterra Group. Тоді вони якраз запускали масштабний і дуже амбітний проєкт — будівництво мережі маленьких торговельних центрів у невеликих містечках.

Навесні 2024 року в київському Українському Домі відкрилася грандіозна ретроспективна виставка «Алла Горська. Боривітер». Ця подія сильно вплинула на суспільство, тема українського монументалізму знову актуалізувалась. До того ж постійно з’являлися болючі новини про те, як окупанти чи місцеві забудовники руйнують чергову спадщину.

Виставка «Алла Горська. Боривітер» сильно вплинула на суспільство, тема українського монументалізму знову актуалізувалась.

Це вплинуло й на бізнес — Alterra Group захотіла прикрасити новий торговельний центр мозаїкою. Нам запропонували контракт — це була перша комерційна пропозиція такого масштабу, де ми мали створити абсолютно новий монументальний об’єкт із нуля.

Ми почали працювати над ідеєю та ескізами влітку 2024 року. Я розробила кілька різних варіантів концепту, і один із них базувався на візуальних мотивах Кукутень-Трипільської культури — давніх орнаментах і людських силуетах, які зображали на керамічному посуді. Якраз поруч з містом Українкою, де будували ТЦ, і є село Трипілля — місце, де відкрили цивілізацію трипільців. Ідея всім відгукнулась.

Гігантську мозаїку площею понад 100 квадратних метрів потрібно було створити до відкриття ТЦ на початку 2025 року. Через різні затримки на будівництві, довелось працювати у холодний сезон, тож разом з будівельниками ми придумали захисні конструкції, які дозволяли працювати на фасаді аж до весни. Увесь холодний сезон провели на риштуваннях в дощ, холод та відключення — тоді все здавалося трохи божевільним. Дуже надихали всі, хто долучався до створення мозаїки в межах збору донатів для військових.

Та у результаті в Україні на комерційному об’єкті з’явилася сучасна мозаїка площею понад 100 квадратних метрів. Для нас це був важливий поворот: робота з монументальним мистецтвом стала не тільки способом рятувати те, що вже існує, а і можливістю створювати нове.

Щойно в травні ми завершили роботу й провели відкриття, з’явився новий проєкт. Команда Ukraine WOW разом із «Розеткою» — ймовірно, теж під враженням від виставки Алли Горської — вирішили створити копію зруйнованої мозаїки «Боривітер» у Маріуполі.

Головне завдання полягало в тому, щоб створити мозаїку з окремих фрагментів, які можна було б перевозити й показувати в різних містах України та за кордоном. За основу взяли фотографію мозаїки, яку надрукували в повному розмірі і використовували як шаблон для розмітки, щоб максимально точно відтворити кожну частину.

Нашою майстернею стала одна з кімнат в ангарі біля Центрального вокзалу, де Ukraine WOW проводить виставки. Там ми крок за кроком підбирали кольори й намагалися максимально використовувати автентичні матеріали.Частину рідкісних кольорів для «Боривітра» вдалося знайти й викупити на OLX. Те, чого бракувало, замовляли в «Котто керамік» та в майстра із Сум, який багато років сам варить смальту.

Над мозаїкою працював той самий колектив «Затирки», що й в Українці. Я була кураторкою, а над створенням працювали Інга Леві, Аля Сєгал, Тамара Турлюн, Поліна Пискурьова, Владислав Власюк, Махим, Тетяна Бакум, Андрій Фішер, Семен Майданюк, Ганна Круть, Варвара Озеряна, Богдана Фергусон, Тетяна Тадай, Ольга та Юлія Чикало.

Щойно ми завершили роботу, в Ukraine WOW виникла ще одна ідея: терміново зробити таку саму мозаїку, але вже розділити її на 1250 маленьких фрагментів, які люди могли б придбати через «Розетку». Продаж запустили дуже швидко — весь тираж розкупили за один день і нам так само блискавично довелося виготовити ці шматочки.

А сам «Боривітер» почав подорожувати. Він побував біля Головпоштаму в Києві, на площі Ринок у Львові, на станції метро в Харкові, літав до Лондона й повернувся назад. Зараз його час від часу експонують на виставках.

Наступним великим проєктом став торговельний центр у Татарові Івано-Франківської області. Це знову була співпраця з Alterra Group — вони продовжили будувати свої маленькі ТЦ. Замовники повністю нам довірилися й сказали: «Робіть усе, що хочете, ми вам віримо».

Коли я думала над ідеєю, мене зачепив важливий для Карпат контекст. У тому регіоні забудовники грубо втручаються в екосистему: вирубують ліси, руйнують домівки тварин і комах. Мені було важливо підсвітити цю тему й зобразити істот із Червоної книги Івано-Франківщини. Ідея дуже локальна, але вона про глобальний біль. І мені окремо подобалося, що цей екологічний маніфест реалізовується саме через девелоперів. Така собі тонка іронія, хоча конкретно на цьому об’єкті вони нічого не вирубували — ТЦ звели поруч із дорогою.

Композиційно це мав бути своєрідний абстрактний килим площею близько 130 квадратних метрів, розкинутий на трьох частинах будівлі й рясно усіяний тваринами, рослинами, плазунами та комахами.

Мені було важливо підсвітити цю тему й зобразити істот із Червоної книги Івано-Франківщини.

Марія Полякова

— Ми працювали за такою схемою: усе, що не стосувалося фону, кілька місяців викладали в майстерні, а сам фон доробляли вже на місці. Роботи було безліч — сотні рослин, комах і тварин.

Я, наприклад, сама повністю відмальовувала великого ведмедя. Дуже хотілося зробити його нестрашним. Я розуміла контекст регіону й те, що на мозаїку дивитимуться місцеві жителі, діти, туристи. Ведмідь мав бути приємним, трохи смішним. Паралельно Влад Власюк зробив маленького ведмедика з дуже виразною емоцією. Вони стали милою парочкою на стіні.

Настя Лелюк

— Навесні 2026 року в Житомирі продали під знесення кінотеатр «Космос». Його прикрашали дві мозаїчні композиції «Сузір’я космосу» місцевого художника Олександра Костюка. Житомиряни не змогли відстояти саму будівлю, але забудовник пообіцяв зберегти мозаїки й перенести їх на житловий комплекс, який має з’явитися на місці кінотеатру. Постало питання: як це зробити? До цього в Україні не було випадку, коли мозаїку зрізали б тонким шаром і переносили на нове місце.

Анастасія Сладковська, художниця, засновниця «Mural Art» й голова робочої групи зі збереження монументальної спадщини при міській раді Житомира, доклала багато зусиль щоб процес збереження відбувся. Вона брала участь у відкритих перемовах, щоб переконати нових власників, що мозаїку можливо і варто зберегти.

До цього в Україні не було випадку, коли мозаїку зрізали б тонким шаром і переносили на нове місце.

Пізніше, вона покликала нас допомогти укріпити мозаїку, щоб після зрізання її можна було перенести великими фрагментами. Для цього майже тиждень ми стояли на риштуваннях і закріплювали її клеєм ПВА, трьома шарами марлі та двома шарами тканини. Марля була гнучкою й обхоплювала кожен камінчик смальти, а тканина мала утримати всю конструкцію разом. Після цього мозаїку зрізали величезною циркуляркою — і зробили це без пошкоджень.

Наразі Анастасія Сладковська зі своєю командою продовжують працювати над «Сузір’я космосу», щоб після завершення будівництва нового житлового комплексу, повернутися її на фасад уже іншої будівлі.

У Києві, на Чоколівці, на вулиці Уманській, є особливий будинок — № 35. Колись на останньому поверсі тут мешкала родина українських дисидентів Світличних. Друзі називали їхнє помешкання «голуб’ятнею» — сюди постійно зліталися шістдесятники.

Історикиня Світлана Довгань разом із Костею Кучабським і Ромою Сахом, засновниками урбаністичної платформи «Острів», знайшли фінансування, щоб орендувати й відремонтувати напівпідвальну прибудову під будинком Світличних і створити там культурний простір.

Сюди постійно зліталися шістдесятники.

Паралельно в Солом’янському районі відбувався щорічний архітектурно-урбаністичний фестиваль Chocolocal. Організатори запросили мене бути кураторкою однієї з груп фестивалю і створити зі студентами монументальне панно для майбутнього простору на вулиці Уманській.

Під час підготовки воркшопу куратори запропонували поєднати класичну мозаїку з технікою сграфіто — видряпуванням малюнка по кольоровій штукатурці. Для мозаїчної частини використали уламки плитки, які учасниці й волонтери збирали просто в районі — те, що роками відпадало від чоколівських фасадів.

Для мозаїчної частини використали уламки плитки, які відпали від чоколівських фасадів.

Цілими днями ми працювали пліч-о-пліч зі студентами і студентками— учасниками воркшопу: замішували цемент, перебирали кольорові шматочки й поступово складали композицію. У центрі панно — три ластівки. Вони уособлюють родину Світличних: Івана, Леоніду та Надію. Ми відштовхнулися від історичної метафори про «ластів’яче гніздо» на останньому поверсі хрущовки на Уманській, куди зліталася культурна еліта.

Навколо птахів — абстрактні динамічні лінії та пластичні рухи, що відсилають до стилістики монументального мистецтва 1960-х років. Тут свідомо поєднали гострі й плавні лінії: вони передають постійне відчуття небезпеки, обшуків і тиску КДБ, у якому дисидентам доводилося жити й творити. Але попри гострі кути епохи, ластівки на панно не зупиняються — вони продовжують рух уперед.

Нині команда «Затирки» працює над новими проєктами. Ми очищуємо керамічні панно та мозаїки на під’їздах Північного Броварського масиву. Проводимо виставки, лекції та благодійні майстер-класи. Паралельно ми розпочали проєкт з HILKA MEDIA зі створення мозаїчних гербів для українських сіл — перший уже зробили для села Гайшин на Київщині. І розробляємо нові монументальні проєкти, які представимо згодом.