Існує міф (насправді не такий вже й далекий від реальності) про розумне європейське кіно, яке в усьому протилежне розважальному голлівудському конвеєру. Багато в чому міф цей склався завдяки чорно-білому данському і шведському кіно, що досліджувало екзистенційні проблеми буття, складні релігійні питання та моральний занепад дисфункціональних сімей.
Андерс Томас Єнсен — послідовник цієї скандинавської кінотрадиції. Всі його фільми, так чи інакше, присвячені складності людських стосунків усередині нестандартних сімейних груп. Проте інтелектуальний підтекст його стрічок завжди прикрашений багатою жанровою палітрою з чорної комедії та трилера. Єнсен — це нетривіальне поєднання Бергмана з Тарантіно, європейського артхаусу з розважальним американським кіно. Якщо продовжувати асоціативний ряд, він — данський Мартін Макдона. Від «Адамових яблук» до «Лицарів справедливості», фільми Єнсена, з одного боку, схвалюють критики і синефіли, з іншого — стають хітами національного прокату.
Єнсен завжди уважно придивлявся до дивних родин, здобрюючи сімейні саги сміливим, часто шокуючим чорним гумором, гротескним і кумедним тарантінівським насильством. Данець несерйозно розповідає про серйозне. У його фільмах мафія або найманий вбивця фігурує пліч-о-пліч з незграбними ботаніками або божевільними. Після філософського діалогу — стрілянина. Після хасидської притчі — мелодраматична різдвяна сцена примирення батька з дочкою. Наприклад, у хітових «Лицарях справедливості» Єнсен поєднує філософську концепцію переплетення доль і подій з трилерно-комедійним сюжетом про помсту й особисті травми. В «Останньому вікінгу» він використовує той самий прийом, проте цього разу поєднує ідею про неможливість сприйняття реальності об’єктивно з комедійно-трилерним сюжетом про пошук 41 мільйона вкрадених данських крон і братерську любов.
Головний герой «Останнього вікінга» — Анкер (Ніколай Лі Кос), грабіжник банків. 15 років тому, перед тим, як сісти у в’язницю, він попросив молодшого брата Манфреда (Мадс Міккельсен), дивака та тихоню, сховати вкрадені гроші, доки він не вийде на волю. Через 15 років Анкер повертається додому і дізнається, що Манфред — вже не Манфред, а... Джон Леннон. Справа в тому, що за час відсутності старшого брата у молодшого розвинувся дисоціативний розлад: він витіснив свою особистість особистістю легендарного співака. А значить — не може пригадати, де заховані гроші. Розлючений Анкер хапає Манфреда-Джона і відвозить його в лісовий будиночок їхнього дитинства, поряд з яким, ймовірно, молодший брат мав би сховати сумку з кронами.
«Останній вікінг» — мультисюжетне і багатошарове кіно, в якому переплітаються безліч роздумів: про The Beatles та АВВА, IKEA та Голокост, домашнє насильство та кризу середнього віку, шлюбні стосунки, братерські стосунки, старіння і навіть про бобрів. Поруч із Анкером та Манфредом в «Останньому вікінгу» фігурує ще семеро не менш важливих персонажів, кожен із яких далекий від нормальності. Усі герої «Останнього вікінга», від пацієнтів психіатричної лікарні до гангстера-вбивці, є в'язнями своїх фантазій і бажань.
Хтось упевнений, що він Джон Леннон. Інший вважає себе блондином-арійцем, хоча й близько не є таким. Ще один мнить себе письменником, хоча й не написав і двох сторінок роману. Світ «Останнього вікінга» — це перетворений на комедію світ «Матриці»: кожен живе уві сні, не визнаючи, що спить, і будучи впевненим, що він сприймає світ (або що ще важливіше — самого себе) таким, яким він є. Єнсен не стримує своїх героїв. Він дозволяє їм висловити всі можливі точки зору щодо самоідентифікації, яка часто мало чим відрізняється від самообману.
Але чи завжди самообман шкідливий? Ні. Хоч Манфред стає Джоном через психологічну травму, яка забрала в нього його самого, але й отримав він не мало: завдяки особистості Леннона він знаходить друзів, вчиться грати на гітарі та, зрештою, виступає перед публікою. Самообман — це, багато в чому, перевинайдення себе наново, постійний труд. Як каже один із героїв: «Пол Маккартні винайшов сержанта Пеппера, коли The Beatles втомилися бути собою» — і тим самим перевинайшов себе та весь гурт.
Але Єнсен заходить і на іншу, доволі небезпечну територію — він говорить не тільки про суб'єктивність сприйняття дійсності, а й про сучасну культуру всеприйняття і толерантності. Де проходить тонка межа, що відокремлює власну думку від ідіотизму? В який момент боротьба за право бути собою переростає в насильство над іншими? Відповіді від Єнсена ми, зрозуміло, не дочекаємося, проте можемо послухати притчу.
«Останній вікінг» розпочинається і завершується мультиплікаційною казкою про сина вождя вікінгів, який втратив руку. Щоб його син не почувався ізгоєм, вождь наказує відрубати по одній руці всім вікінгам селища. Пізніше хлопчик-вікінг — тут вступає чорний єнсенівський гумор — втрачає ще й ногу. Що робить вождь, вже зрозуміло. Нарешті хлопчик втрачає голову... Наприкінці притчі Єнсен не втримується від жартівливої моралі: «тільки тепер настала епоха абсолютної рівності, щастя і благоденства». Висновок притчі навіть промовляється вголос: «Коли його (хлопчика) реальність не можна було змінити, довелося змінити реальність навколо нього». Саме цим і зайняті герої «Останнього вікінга».