Йоакім Трієр — один із тих скандинавських режисерів, що продовжує досліджувати вже традиційний для північних регіонів жанр сімейної саги. Внутрішньосімейні негаразди — від конфлікту поколінь до розпаду сімей і щораз більшої атомізації родичів; затяжна депресія всередині сім’ї, часто пов'язана з алкоголізмом і суїцидом; непереборна похмура тінь ХХ століття і спогади про Голокост і нацистів, що, мов трансгенераційна травма, передається від одного іншому.
Існує стереотип про Швецію, Норвегію і Данію — кажуть, там ніколи нічого не відбувається. Режисерам і письменникам доводиться викручуватися: концентруватись на сімейних стосунках і родових кластерах, інакше кажучи — копати вглиб, оскільки більше копати особливо нікуди. Сім'я для скандинавського кінематографа — що чудово відображено у «Сентиментальній цінності» — це і затишний двоповерховий будиночок, в якому народжуються і відходять покоління, і склеп із секретами та непропрацьованими травмами. Саме в такому будинку і відбуваються події «Сентиментальної цінності», в якій переплелися казка, бергманівський трагізм і роздуми про європейське та голлівудське кіно.
Чотири покоління сімейства Бергів живуть у будинку в Осло. Батьки двох дітей, Нори (Ренате Реінсве) і Агнес (Інга Ібсдоттер Ліллеас), розлучаються. Батько-режисер Густав (Стеллан Скашгорд) залишає сім'ю і Норвегію, вирушаючи за кордон знімати фестивальне кіно. Мати-психотерапевтка Сіссель (Іда Маріанна Вассботн) залишається виховувати двох дочок самотужки. Старша Нора стає актрисою театру і кіно, хоч все ще відчуває страх перед публікою. На відміну від молодшої Агнес, яка вийшла заміж і народила сина, Нора страждає від самотності та психологічних травм, спричинених зрозуміло ким.
Однак батько знову дає про себе знати: після смерті Сіссель Густав повертається в сімейний будинок, і не з порожніми руками. Він приїздить зі сценарієм, написаним спеціально для Нори, і пропонує їй зіграти в його новому фільмі, частково заснованому на історії самогубства його матері. Проблема в тому, що жест Густава — як-не-як написати цілий сценарій для доньки — не зовсім щирий: він намагається набрати акторський склад із родини (підійде й онук, якого він бачить вперше), навіть не подумавши спочатку попросити вибачення. Нора відмовляється, не прочитавши й сторінки, тож Густав запрошує на головну роль мейнстримну голлівудську актрису з обличчям Ель Феннінг. Все інше не вимагає переказу — головне тут, як батьки та діти душать один одного сімейними узами, щоб одного дня перестати; насамперед завдяки силі мистецтва.
Межпоколінські чвари — одна з головних тем фільму Трієра. Родинний будинок, як камерна мізансцена в п’єсі, стає майданчиком для розгортання кількох історій. Так, у цьому будинку покінчила з собою мати Густава — учасниця Руху опору нацистському режиму, жертва катувань і допитів Гестапо, яка, вочевидь, покінчила з життям саме через цей жахливий досвід. Чи сам Густав, який якимось чином зміг побачити в біографії матері не лише трагедію, а й матеріал — і зняв про скандинавську історичну травму кілька фільмів. Будинок Боргів стає не тільки вмістилищем смутку, він стає місцем, де народжується творчість. І саме вона в якийсь момент примирить їх.
Йоакім Трієр — між іншим, далекий родич великого і жахаючого Ларса фон Трієра — продовжує робити те, що виходить у нього найкраще: поєднувати трагізм із мелодрамою. Як і більшість скандинавських режисерів авторського кіно, він рівняється на Інгмара Бергмана чи, якщо взяти когось більш сучасного, австрійця Міхаеля Ганеке (його фільм «Піаністка» показують в одному з найсмішніших епізодів «Сентиментальної цінності»). Проте Трієра важко назвати автором feel-bad-movie, до якого зараховують Ганеке й Бергмана. Трієр досліджує сантимент — те, що часто можна прийняти за низькопробний, дешевий прийом. Однак емоційність героїв Трієра — щось недооцінене, вистраждане й справжнє.
Герої фільмів Трієра, як і персонажі Бергмана, плутаються в житті, втрачають себе, розлучаються, думають про самогубство і (улюблений прийом скандинавів) довго сидять за столом з відсутнім виразом обличчя. Попри доволі похмурі теми, «Сентиментальна цінність» — тепле кіно. Безнадійна бергманівщина та ганеківщина — територія, яка не до кінця належить Трієру (хоча, він на неї і не претендує). Бергману була притаманна суворість, холодність, нордичний інтелектуалізм, Трієру — ненав’язлива сентиментальність. Одна лиш назва його фільму говорить за себе — він знімає своє кіно не заради інтелектуального, а заради емоційного висловлювання.
Навіть найбільш інтелектуально навантажені епізоди, як, наприклад, монологи Густава про занепад телебачення, кіно і театру, — насамперед продиктовані емоціями. У картині Трієра плачуть абсолютно всі значущі для сюжету персонажі, то розглядаючи фотографії нацистських тортур, то страждаючи від самотності, то відчуваючи провину. Але якщо для героїв Ганеке все перелічене — це найчастіше вирок, то для героїв «Сентиментальної цінності» — лише початок для виправлення і прийняття один одного.
Трієр відстоює концепцію терапевтичного кіно, що змінює героїв (і глядачів) на краще. Добре — пробачати, добре — просити вибачення, добре — пізнавати себе, добре — долати травми. Трієр тягнеться до такого добра — і глядач має бути йому за це вдячним.