Маркетингова кампанія «Плюрибуса» була, за браком іншого слова, криптографічною. Засекречена, немов це матеріали ФБР, інформація про сетинг та сюжет серіалу, беззмістовні тизери, реклама, яка закликала набрати телефонний номер, потім натиснути «0» та отримати повідомлення: «Будь ласка, знай, Керол, твоє життя — твоє». Найдивніше — вихід серіалу супроводжувався селфі-відео десятків людей, які промовляли чотири фрази: «Нам шкода, що ми засмутили тебе, Керол», «Привіт, Керол, приєднуйся до нас», «Керол, ми хочемо, щоб ти була щасливою» та «Привіт, Керол. Твоє життя належить тільки тобі».
Хто така Керол? Хто такі ці «ми»? І чому вони з такою наполегливістю переймаються її щастям? Рекламна кампанія лише множила питання, давши глядачам крихту інформації: шоуранером серіалу виступатиме Вінс Ґілліган — автор геніальних «Пуститися берега» і «Краще подзвоніть Солу». Багатьом цього було достатньо.
На перший погляд сюжет «Плюрибуса» мало чим відрізняється від типової наукової фантастики про пандемію. Астрономи випадково перехоплюють позаземний сигнал. Розшифрувавши послання, вони виявляють, що в сигналі схований РНК-код, який потім біологи прищеплюють піддослідним тваринам. Звичайно ж, миша кусає лаборанта, той трансформується в щось незвичне, починає заражати інших — лічені дні, і вірус охоплює весь світ.
На Землі залишається лише тринадцять незаражених людей, інші — стають частиною єдиного колективного розуму, що називає себе «ми». Майже усе людство перетворюється на цілісну живу істоту, що зберігає пам'ять і здібності людей, яких вона захопила. І бути б «Плюрибусу» ще одним сюжетом про інопланетних загарбників-паразитів, якби не важлива деталь. «Ми» — неймовірно гуманна, добра і привітна істота. Підкоривши людство, «ми» принесло на Землю мир і спокій — кінець військовим конфліктам, атомним перегонам, економічним і холодним війнам — усьому.
Але принесена прибульцями утопія не влаштовує Керол Стурки (Рей Сігорн) — одну з небагатьох незаражених, авторку дешевих, але дуже успішних жіночих романів. Розумна, цинічна, вона клепає книжкову серію еротично-піратського фентезі, яка приносить чималий прибуток. Стурки не любить людей, схильна до депресії та алкоголізму, здається, вона взагалі нездатна радіти — особливо в порівнянні з усміхненими позитивними «ми».
Світ «Плюрибуса» — це світ відкату індивідуалізму до комуністичних колективістських ідей, світ максимально раціонального використання природних і людських ресурсів (аж до поїдання, а точніше — випивання тіл померлих; не питайте). Керол стоїть перед розвилкою: обміняти депресивну індивідуальну свободу на колективне щастя. Ґілліган не обмежується лише одним питанням, місця для етичних дилем достатньо: наприклад, чи правильно намагатися повернути людську цивілізацію до її початкового стану — і знову принести у світ війни та геноциди? Чи справедливо називати інопланетний вірус загарбником, якщо його лагідна окупація вирішила всі земні проблеми?
«Плюрибус» ставить Керол у незручне становище: як індивіда, який мав би діяти згідно з інтересами її біологічного виду і витиснути вірус, і, хоч сама героїня цього не усвідомлює, як істоту з етичними цінностями, яка з поверненням людям людяності може призвести до їхнього зникнення через притаманну їм жорстокість. По суті, Керол бунтує проти раю на Землі, і найважливіше для серіалу Ґіллігана — це спробувати зрозуміти, наскільки виправданим є такий бунт. Воювати з «ми» — це як воювати з монахами-францисканцями або індійськими сикхами, що дотримуються принципу ненасильства і служіння ближньому.
Ще один із незаражених ставить питання: «Хіба це не зло, коли життя мурахи й людини рівні?» Для «ми» — не зло. Для них немає жодної різниці між людиною, мурахою і яблуком. Усе життя для них — священне, усе — однакове. Заражені жадають блага, мислять гуманістично, проте наслідки їхніх дій згубні. Під час зараження гине мільярд людей, а за кілька років загинуть і всі інші, адже «ми» не здатні їсти, вони не можуть навіть зірвати яблука, оскільки це розцінюється як акт агресії та наруги.
Виходить типова моральна дилема — бажаючи чинити добре, вони, навпаки, сіють зло. Гіперболізований гуманізм і ненасильство «ми» парадоксальним чином призводять до нелюдяності і вимирання. У цьому сенсі «Плюрибус» — це серіал-заява про необхідність різноманітності. Бути людиною — означає не тільки любити і відноситися до усього з оборежністю «ми». Абсолютно не важливо, яку саме метафору глядач побачить у коллективному организмі: пандемію, штучний інтелект, комунізм чи розмиття культурної ідентичності. Він побачить, що винятковість людини — в її неідеальності.