Важко уявити собі більш спірний фільм 2025 року, ніж «Звук падіння» Маші Шалінскі. Витончена синефільська робота, яка ввібрала в себе усе найкраще і найгірше, що є в сучасному німецькому кіно, «Звук падіння» здатний переплюнути найбільш радикальні та похмурі авторські роботи останніх років: від «Білої стрічки» Міхаеля Ганеке до «Пофарбованого пташеняти» Вацлава Маргула. Безмірне насильство, сексуальні девіації, моральна деградація, похмура атмосфера занепаду — щастя в «Звукові падіння» відсутнє в принципі, воно навіть не передбачається, воно неможливе. Тому, мабуть, найкраще визначення цього фільму — артхаусний горор.
«Звук падіння» розповідає історію без історії, майже цілком відмовляючись від послідовного сюжету та лінійного сторітелінгу. Власне, сам спосіб оповідання історії у цьому фільмі — сумбурний, поетичний, відеокліповий — і є його історія. Такі картини називають «кінематографічними»: їхні автори, не намагаючись захопити глядачів динамічними подіями чи діалогами, натомість вдаються до більш тонких художніх прийомів, що вимагають глядацької посидючості.
Фільм Шилінскі полонить і обволікає, гіпнотизує й зачаровує, вводить у психоемоційний стан, який можна порівняти з нав’язливим сновидінням чи маренням. Це ріднить «Звук падіння» із «Незайманками-самогубицями» Софії Копполи — ще одним суїцидальним поетичним фільмом вільної форми, якому тісні стандартні рамки і визначення західного кіно.
І все ж в основі «Звуку падіння» лежить парадокс: будучи абстрактною і відірваною від реальності картиною, що балансує на межі з магічним реалізмом, фільм Шилінскі при цьому міцно вкорінений у реальність. Стрічка присвячена кревно спорідненим героїням — протягом однієї сотні років, між 1910-ми і 2020-ми, чотири жінки разом з численними другорядними персонажами мешкають у сільській німецькій глушині, стикаючись зі смертю, суїцидом, інцестом, війною й самотністю. Фільм Шилінскі досліджує насильство як сімейну традицію, як механізм спадкоємності. Одну з героїнь, маленьку дівчинку, залишають цілий день на дереві, іншу — домагаються родичі, ще одну — стерилізують.
У фільмі Шилінскі одна епоха непомітно перетікає в іншу, відбувається постійна перекличка поколінь, через що глядач може загубитися в часі. Німецька імперія, Третій Рейх, НДР, сучасна Німеччина. І єдиний сполучний для цих епох образ — багатостраждальна жінка, яка переймає естафету болю від свого нещасливого роду.
«Звук падіння» — зла близнючка «Сентиментальної цінності» Йоакіма Трієра. Обидва ці фільми однаково досліджують теми сімейної пам’яті та спадкоємності. Проте героїні Шилінскі, на відміну від трієрівських, безнадійно приречені. Центральний образ фільму — поширена в минулому німецька традиція фотографуватися з померлим родичем перед тим, як його покладуть у труну. Розглядаючи фотографію покійної сестри, маленька дівчинка дізнається, що була названа на її честь. Саме про цю спадкоємність розповідає Шилінскі: навіть живе тут частково мертве, а минуле попередніх поколінь закладає траєкторію життя майбутніх.
«Як можна зрозуміти, жива людина чи мертва?» — задаються запитанням у фільмі. «Звук падіння» — це упадницьке бодлерівське кіно про відсутність вітальності, про потяг до смерті, про постійне насильство. Героїні фільму Шилінскі доведені до таких крайнощів або травмовані настільки, що мріють про самогубство й насолоджуються думками про нього.
При цьому Шилінскі явно естетизує найтемніші прояви людської природи. Складно зрозуміти, що саме хоче сказати Шилінскі і чи намагається вона взагалі висловитись, адже теми і прийоми «Звуку падіння» — від взаємозв’язку поколінь до жіночої оптики та вуаєризму — затьмарюються його злим, гнітючим, горорним мороком. Фільм режисерки неймовірно страшно дивитись — мабуть, на те й розрахунок.