«Гра престолів» — найбільше явище у серіальному фентезі XXI століття, з яким можуть поконкурувати хіба що кінотрилогія «Володар перснів» і поттеріана. Епічний розмах, роздутий бюджет. «Гра престолів» стала преміальним вогнедишним фентезі, яке довело, що блокбастер може перейти з великих екранів на малі. Настільки успішний продукт не міг не перетворитися на всесвіт із книг, серіалів, мультфільмів і, можливо, в майбутньому — фільмів. Як і поттеріана, що ось-ось перевинайде себе в серіальному форматі, чи «Володар перснів», який продовжиться ще однією кінотрилогією, «Гра престолів» розрослася приквелами і спін-офами.
«Лицар сімох королівств» — це проміжний, транзитний серіал, затиснутий між двома велетнями — «Домом дракона» та «Грою престолів». І в хронологічному сенсі також: дія нового шоу відбувається через сто років після громадянської війни між драконопоклонниками Таргарієнами і ще за століття до подій саги Льоду і Полум’я. Його сюжет можна переказати кількома реченнями: велетень-простак Данк (колишній регбіст Пітер Клеффі) хоронить свого покровителя, сера Арлана, і, привласнивши його майно, зброю і регалії, називає себе лицарем.
Данк усвідомлює власне хитке становище — напнувши на себе лати, лицарем не стаєш, цей титул треба заслужити. Тож він вирушає на турнір, аби позбивати породистих лицарів з коней та зарекомендувати себе серед аристократії. Щоб глядач не нудився, спостерігаючи за Данком, до нього долучається Еґґ (Декстер Сол Анселл) — 9-річний лисий хлопчик. Джордж Мартін уже пропонував читачеві сюжет про подорож чоловіка й дитини, відправляючи мандрувати Вестеросом колишнього лицаря Пса та Арію Старк. Данк і Еґґ — зовсім інша парочка, в якій дорослий з дитиною немовби помінялись місцями. Данк — добрий, простий, не надто розумний, хоч йому й вистачає інтелекту, аби називати самого себе дурнем. Не по роках кмітливий Еґґ — хтось на кшталт його няньки, хоч і годиться напарникові в сини.
Перше, що впадає у вічі під час перегляду «Лицаря сімох королівств», — його разюча відмінність від інших проєктів за мотивами всесвіту Джорджа Мартіна. Автори «Лицаря» свідомо пішли проти трьох правил франшизи: історичний епос підміняє камерна історія, десятки локацій стискаються до галявинки, замість великої кількості персонажів — скромний акторський каст. Серіал відповідає матеріалові оригіналу: якщо мегаломанська «Гра престолів» спиралася на п’ятикнижжя, то компактний «Лицар» заснований на повісті.
Нове шоу HBO здається своєчасним відпочинком для фанатів, які втомилися від підкилимних інтриг та династичних війн «Гри престолів» і «Дому дракона» — звісно, якщо такі фанати існують. «Лицар» нікуди не поспішає, він настільки іронічний і простий, що змушує забути про те, що дивишся високе фентезі. Іноді «Лицар» набуває форми комедійного ситкому, іноді — приятельського бадді-муві в Середньовіччі. Змови, кров та бійки — звичні атрибути інших серіалів у світі Вестероса — тут відсутні. Ну, майже. І то єдина кривава сцена тут радше комедійна.
З іншого боку, наразі саме з цієї причини автори серіалу не можуть запропонувати чогось більшого, окрім гумору, невигадливої історії та кількох роздумів про лицарський кодекс і соціальну нерівність, що так гризе Данка, охочого вибитися в князі. З акуратним оптимізмом припускаємо: «Лицар» належить до тих серіалів, які повільно розкачуються, щоб, можливо, потім досягнути більш захопливої драматургії — і це цілком реально зробити без драконів, армійських баталій та білих ходаків.
Перші два проєкти за книгами Джорджа Мартіна задали високу планку — і настільки успішно (якщо не згадувати останній сезон «Гри престолів»), що глядачі авансом сприйняли «Лицаря» як продовжувача серіальної традиції попередників. Лише дебютний епізод подивилися близько семи мільйонів глядачів. Але чи зможе «Лицар» при всій показовій інакшості відповідати цій планці?
Та є нагальніше питання: чи зможе Данк — за багатьма параметрами доволі другорядний персонаж — витягнути на собі серіал, який планує розродитися трьома сезонами? Чи є в ньому щось більше, ніж наївна доброта та кілька прихованих в рукаві жартів? Свого часу те ж саме запитували про «Краще подзвоніть Солу» — серіал-супутник «Пуститися берега» з відверто кумедним героєм, — твір, котрий, на думку багатьох критиків, обігнав телероман про Волтера Вайта. Чи може історія Данка повторити цей успіх? Здається, ні. Але ніхто не забороняє сподіватися.