Кіно режисера та сценариста Джима Джармуша завжди про споглядальність, неспішність і тишу. Камера фіксує те, що зазвичай фіксувати не прийнято, бо це нудно й буквально антикінематографічно: байдикування, побут, незначні розмови, безцільні подорожі. Сам Джармуш пояснював, що в кіно його найбільше цікавлять саме ті епізоди, які найчастіше відкидаються через свою непотрібність і малозначущість. Якщо хтось у фільмі сідає в таксі, то наступною сценою буде його прибуття на місце призначення. Заходить у ліфт — і через склейку він уже на потрібному поверсі. У джармушівського кіно інші правила: воно зосереджене саме на тому, що ці люди роблять у таксі та ліфті — навіть якщо вони просто незручно мовчать.
Це безконфліктне і бездіяльне кіно схоже на буддійську медитацію. Джармуш очима своїх персонажів уважно дивиться на всі боки — і помічає те, що завжди у нас перед очима. Адам Драйвер, що відпочиває на лавці у «Патерсоні», Білл Мюррей, що нерухомо застиг на дивані у «Зламаних квітах», Тільда Свінтон, що читає вголос вірші у «Виживуть тільки коханці» — ось суть джармушівського кінематографа. Звісно, він у своєму мінімалістичному стилі не унікальний — є ще Акі Каурісмякі, Апічатпон Вірасетакул, Лісандро Алонсо проте саме тиша у фільмах Джармуша найвпізнаваніша.
«Батько, мати, сестра, брат» — ще одне спокійне кіно у форматі антології. Це три незакінчені історії, ніби вирвані з контексту повсякденного життя. У першій частині «Батько» брат (Адам Драйвер) із сестрою (Маїм Бялік) приїжджають до свого самотнього батька (Том Вейтс). Усім ніяково, усім нічого сказати, усі одне одному — напівчужі люди. Залишається тільки пити воду, дивитись у вікно і дивуватися годиннику Rolex на батьківській руці.
У другій частині «Мати» сюжет майже повторюється: дві несхожі сестри (Кейт Бланшетт і Вікі Кріпс) поспішають до матері-письменниці (Шарлотта Ремплінґ) на традиційне щорічне чаювання, щоб так само незручно провести час. У третій — сестра (Індія Мур) і брат (Лука Саббат) згадують минуле у квартирі своїх покійних «неординарних батьків», які пілотували маленький літак, що зазнав катастрофи. Порожні кімнати, дитячі фотографії, підроблені шлюбні документи, склад із батьківськими речами — є над чим посумувати.
Зручна для Джармуша форма альманаху, до якої він повертається після «Таємничого поїзду», «Ночі на Землі» та «Кави й сигарет», завжди дозволяла режисеру знімати нарочито беззмістовні епізоди-замальовки про те, з чим щодня стикається кожен із нас. Порожнеча, як вчить дзен-буддизм, завжди і скрізь однакова, а тому тональність, атмосфера й сутність фільмів-альманахів Джармуша завжди незмінна.
«Батько, мати, сестра, брат» — це фільм про безкінечно закільцьований момент тут і зараз, однаковий для Нью-Йорка, Дубліна і Парижа, в яких відбуваються події різних частин. Вони об'єднані схожими незначними деталями, на кшталт скейтбордистів, що катаються в кожному з трьох коротких метрів, малозрозумілого для українського глядача жарту про дядечка Боба, наручного годинника і води з-під крана. Чи означають ці деталі хоч щось? Навряд. Чи слід їх наповнювати сенсом? Не слід. Саме так треба дивитися Джармуша — без жодної контекстуальності.
Найкраще пояснення фільму Джармуша прозвучало з вуст його ж персонажа у виконанні Тома Вейтса, коли той говорив про «крок убік від так званого реального світу». Контрінтїтивно, але об'єктність і приземленість дійсності в картині Джармуша настільки висококонцентрована, що справляє враження чогось ірраціонального і напівмагічного. І так маленьке та тихе кіно про крихкі родинні стосунки й роз'єднані сім'ї обертається чимось набагато більшим.