Новий фільм Ніколаса Віндінґа Рефна: рецензія з Канн

Фільми Ніколаса Віндінґа Рефна давно існують на межі кіно як оповіді та кіно як оголеного відчуття. «Її особисте пекло» радикалізує цей підхід — настільки, що в певний момент режисер остаточно відмовляється від будь-яких зобов’язань перед класичною драматургією. У цьому сенсі Рефн заходить на територію французького колеги по цеху Бертрана Мандіко з його «Конаном» — галюцинаторної стрічки про шість життів воїтельки Конан, де сюжет розчиняється у візуальному потоці, а сенси радше відчуваються, ніж формулюються.

Події фільму Рефна розгортаються у розділеному по вертикалі світі: знизу — футуристичний, оповитий загадковим туманом і наповнений насильством мегаполіс, зверху — хмарочос, відрізаний від небезпек міста. У першому блукає рядовий К (Чарльз Мелтон), що вирушає у майже міфологічну подорож, аби врятувати доньку з пекла. У другому молода акторка Елль (Софі Тетчер) намагається знайти батька.

Разом з Елль у хмарочосі живе дивна жіноча спільнота, яка нагадує чи то закриту комуну, чи то компанію амазонок. Діалоги жінок звучать як набір поетичних, але часто порожніх реплік — настільки незв’язних, що їх важко переказати. Тим часом солдат К занурений у морок і насильство. Ці дві реальності майже не перетинаються — і це симптоматично для фільму загалом: він не прагне зв’язувати власні елементи.

Фабула фільму звучить як каркас для неонуару чи наукової фантастики, однак Рефн використовує доволі пунктирний сюжет як привід для вибудовування власної естетики. Вона впізнавана: неонові кольори, фетишизація тіл і поверхонь, поєднання сексуальності та насильства, повільні, майже гіпнотичні рухи камери. «Її особисте пекло» виглядає як своєрідний greatest hits режисера, де відлунюють «Драйв» і «Неоновий демон», але без того напруження, що колись робило його фільми живими. Натомість — серія стилізованих сцен, які існують самі по собі, не складаючись у цілісне висловлювання.

Рефн, як і Бертран Мандіко, працює з кіно як зі сном або галюцинацією. Але якщо у француза ця фрагментарність породжує нові сенси й міфології, то в «Її особистому пеклі» вона виглядає як відсутність внутрішнього стрижня. Режисер ніби захоплюється власним стилем настільки, що забуває, навіщо він йому потрібен, а сам справляє враження кліпмейкера затяжної, бездоганної реклами люксового бренду, де образи важливіші за зміст.

Рефн ніби захоплюється власним стилем настільки, що забуває, навіщо він йому потрібен

Це особливо відчутно у другій половині фільму, де будь-які натяки на сюжет остаточно зникають. Камера ковзає по тілах, тканинах та інтер’єрах із майже рекламною захопленістю. Образи стають дедалі більш самодостатніми — і дедалі менш значущими. Виникає відчуття, що Рефн повторює самого себе, але вже без необхідності, яка колись виправдовувала його маньєризм.

Акторська гра лише підсилює цю роз’єднаність. Кожен актор ніби існує у власному фільмі: хтось відіграє за правилами відстороненого артхаусу, хтось — майже пародійну мелодраму. Софі Тетчер намагається втримати центр, але її персонаж губиться у стилістичному шумі. Натомість Чарльз Мелтон перетворюється на ще один об’єкт фетишизації — його тіло знімають із тією ж увагою, що й декорації.

Єдиний елемент, який справді працює беззастережно, — музика Піно Донаджо. Його партитура надає фільму емоційної глибини, якої бракує на рівні сценарію. Величні, меланхолійні струнні створюють відчуття трагедії, яку повною мірою так і не бачиш на екрані. У певному сенсі саме музика тут виконує функцію наративу.

І все ж «Її особисте пекло» не можна назвати провалом. Для Рефна це крок у розвитку експериментального стилю — ще більш радикальний, ще менш компромісний. Він остаточно відмовляється від традиційної історії на користь чистого аудіовізуального досвіду. Інше питання, чи потрібно це глядачу.

Режисер остаточно відмовляється від традиційної історії на користь чистого аудіовізуального досвіду

Відсутність змістовного наративу — художній жест, але й бар’єр. Фільм вимагає від глядача повного підпорядкування внутрішній логіці фільму, але у відповідь не пропонує достатньо винагороди. Його гіпнотичність діє уривками, а провокація здається втомленою від потуг зачарувати глядача.

У підсумку «Її особисте пекло» виглядає як кіно про кризу автора, який намагається віднайти нову форму, але застрягає в образах. Це крок уперед для Рефна як експериментатора — і водночас крок убік від глядача. Можливо, саме це і є його персональне пекло: усвідомлення, що стиль більше не гарантує сенсу.