«Backrooms: Залаштунки» — авансом найкращий горор року?

«Залаштунки» — продукт цифрової епохи, феномен колективного несвідомого з темних сторінок інтернету. До того як стати фільмом, «Залаштунки» були вебсеріалом, ще раніше — інтернет-легендою, яку створили сотні доморощених Стівенів Кінгів та Говардів Лавкрафтів, а на самому початку — звичайним знімком офісу меблевого магазина в штаті Вісконсін.

Усе почалося з фото. 2019 року анонімний користувач розмістив на форумі 4chan зображення пустого офісного приміщення з кількома розгалуженими кімнатами, заклеєними жовтими шпалерами та освітленими люмінесцентними лампами. Автор публікації запитав інших користувачів, чи відчувають вони дискомфорт або навіть страх, бачачи порожні простори. Виявилося, таких чимало. Частина коментаторів називали пусті простори лімінальними, інша наводила слово-неологізм кенопсія, яке пояснює відчуття порожнечі від місць на кшталт аеропорта, офісів, гіпермаркетів, котрі пустують, хоча мали би бути заповнені людьми.

За кілька років звичайнісіньке фото жовтого офісу з Вісконсіна вкрилося інтернет-легендами, а користувачі створили на його основі світ Залаштунків — потойбічного місця, котре складається з безкінечних коридорів, складів та офісних приміщень, розділених на яруси й рівні, що заповнені дисфункціональними меблями, перекошеними дверима, різноманітним сміттям, дорожніми знаками, чудовиськами, яких прозвали гончими, та іншою аномальною чортівнею, але найголовніше — дзвінкою порожнечею. Залаштунки стали хітом з репутацією однієї з найпопулярніших «кріпіпаст» і взірцем відміного інтернет-фольклору.

Кенопсія — відчуття порожнечі від місць на кшталт аеропорта, офісів, гіпермаркетів, котрі пустують, хоча мали би бути заповнені людьми.

«Залаштунки» набули такої популярності, що їм стало затісно на форумах. У 2022 році інтернет-легенда перекочувала в Youtube-серіал 16-річного британця Кейна Парсонса. Кілька років по тому вундеркінд Парсонc обзавівся підтримкою студії А24, отримав десятимільйонний бюджет на повний метр, залучив акторів Чиветела Еджіофора і Ренате Реінсве та сценариста Вілла Судіка, що працював над «Світом Дикого Заходу».

Сюжет такий: хазяїн меблевого магазину Кларк (Еджіофор) страждає від алкоголізму, постійно свариться з дружиною, і проводить усе більше часу в офісі, допоки випадково не знаходить прохід в іншосвіт. Жовті кімнати простору не тільки безкінечні, вони мутують: кожні кілька хвилин вони змінюють своє розташування, а простір то розростається, то втягується. Блукаючи лабіринтом, Кларк не втримується і відправляє повідомлення своїй психотерапевтці Мері: «Я більше ніколи не повернуся. Я відкрив вікно всередину». Звісно, як порядний терапевт, Мері (Реінсве) не може покинути пацієнта й собі на голову йде за Кларком в експедицію.

Як часто буває в горорах, навколишня загроза — лише виворіт внутрішніх переживань героїв. Мері має в певному сенсі просторову травму, бо в дитинстві жила у квартирі, немов у бункері, через матір-агорафобку не виходячи назовні. Кларк — загнав себе до маленької коробки, вже психологічної, і вбачає у великому просторі навколо відповіді на питання, що пішло не так з його життям. Утім, є й цілком об’єктивна загроза: за героями йде по п’ятах дивна істота.

«Залаштунки» Парсонса — стилістично бездоганна робота. Інтер’єри фільму — його найважливіша ідейна та художня складова, заради якої, власне, й створювалося кіно. Як і належить колегіальній інтернет-творчості, крипіпаста ввібрала багату культурну спадщину: від арабських міфів про магічні печери та нескінченні коридори з відеоігор Stanley’s Parable до дизайну готелю «Оверлук» у кубриківському «Сяйві». Усе це відтворено Парсонсом на екрані з великою майстерністю — його Залаштунки інсценовані та облаштовані не гірше за який-небудь Чорний вігвам у «Твін Піксі» чи лабіринт у культовому горорі «Куб» Вінченцо Наталі.

У «Залаштунках» виражається сама суть лімініального простору й пов’язаного з ним почуття неправильності. Порожні, занурені в тишу, неприродно освітлені офіси наповнені страхом через відчуття, що характер місця не відповідає його функції. Тут надто самотньо, надто тихо й надто заплутано, а звично-побутове постає неприродно непізнаваним.

«Залаштунки» змушують жахатися звичайнісіньких шпалер та стін. Хіба це не досягнення для горормейкера?

Інша річ — змістова сторона фільму. Його візуальна краса, операторські рішення і декорації намагаються прикрити відсутність сюжетної глибини. «Залаштунки» — хоч і приголомшливе, але поверхове, невигадливе кіно. Як і «Довгоніг» Осгуда Перкінса, його суть зводиться до ефектної кіномови та повільного саспенсу, притаманного постгорорам останніх десяти років. Зміст і сюжет у голлівудському кінематографі викорінюється все більше, поступаючись візуальному вау-ефекту. На відміну від простору фільму, в «Залаштунках» немає подвійного дна. Проте це неймовірно психологічно дієва стрічка — вона змушує жахатися звичайнісіньких шпалер та стін. Хіба це не досягнення для горормейкера?