Приватний детектив Джон Шуґар (Колін Фаррелл) живе за заповітами минулого століття: вдягає костюми зі старомодними підтяжками, їздить на Chevrolet Corvette 1966 року, дивиться виключно чорно-білу класику Голлівуду і, здається, є останнім джентльменом на Землі. А може, й у галактиці.
Якщо ви додивилися перший сезон, то вже не здивуєтесь: уся перша частина серіалу вправно прикидалася класичним детективом, допоки в останніх епізодах сценаристи не вирішили хакнути жанр і додати трохи наукової фантастики — весь час Джон Шуґар був замаскованим у тілі Коліна Фаррелла синьошкірим прибульцем.
Іншопланетний Шуґар прибуває на блакитну кулю спостерігати за дивними тваринками — людьми, — щоб відправляти звіт про стан планети та її мешканців на далеку батьківщину. Однак він швидко стає необ’єктивним — йому занадто подобаються люди. Щоб і виконати обов’язок перед галактикою, і зробити корумпований у всіх сенсах людський світ кращим, Шуґар стає детективом.
Перший сезон став подарунком синефілам — Шуґар взявся за розшук зниклої дівчини з упливової династії кінопродюсерів калібру зі Спілберґа чи Копполи, а відзняті сцени цитували вже покриту бронзою чорно-білу класику. В цьому сезоні Шуґар, який мав вирушити додому, але занадто прив’язався до людей, понижує планку — допомагати треба не тільки багатіям, а й бідним, тому він береться за розшук зниклого боксера і наркомана Чі-Су. І, як часто буває, дрібна справа на кілька днів розростається до великої змови з наркотрафіком, корумпованими поліцією та політиками.
Як для детективу — одночасно доволі винахідливого і консервативного жанру — «Шуґар» заходить на відносно малодосліджені території. По-перше, шоуранер серіалу Сем Катлін, відомий роботою над «Пуститися берега», показує, як легко детективний трилер може позбутися звичних атрибутів: незмінної ночі, похмурої атмосфери і знівеченого міста.
«Шуґар» зовсім інший: герой їздить у красивій автівці красивим містом, залитим сонячним світлом — це нео-нуар, у світі якого ніби не існує ночі. У цьому сенсі серіал є віддаленим побратимом ейсід-детективів «Під Сільвер-Лейк» та «Вроджена вада» (останній дивиться сам Шуґар) — фільмів про зникнення людей в сонячному Лос-Анджелесі.
По-друге, сценаристи серіалу вправно тримають баланс між детективом та легкою, розведеною науковою фантастикою — згадок про іншопланетне походження Шуґара не так багато, що дозволяє авторам не скотитися у відвертий сай-фай на кшталт «Сутінкової зони» чи «Секретних матеріалів». Натомість іншопланетність Шуґара дає авторам змогу поміркувати над відомим антропологічним концептом — «що якби прибулець подивився на людську культуру?».
Шуґар закоханий в американське мистецтво: він дивиться чорно-білі нуари «Цілуй мене на смерть», «Сильна спека», «Леді з Шанхаю», завзято, мов працівник музею чи архіваріус, колекціонує предмети повсякденності минулого століття і, здається, цінує людську культуру більше, ніж самі люди.
Уміння розгледіти в людині хороше, віра в найкраще і якась нетутешня радикальна емпатія Шуґара теж додають нову рису до жанру. Поціновувач детективів вже звик до сірої моралі: навіть ті, що присвячують своє життя допомозі людям і служать справедливості, мають скелетів у шафі та потаємну сторону. Звідси втомлений і зневірений детектив із нуарів чи корумпований коп із крутих детективів (hard-boiled detectives). Інакше кажучи, спостерігати за несуперечливим героєм глядачеві вже нецікаво.
Серіал доводить зворотне: паїнька та емпат, ходячий кодекс джентльменських правил та взірець альтруїзму, «Шуґар» показує, що дивитися за пригодою людини, яка в мирі з собою і оточенням, може бути захопливо. Хоч це шоу про вбивства, наркотрафік та зникнення людей, парадоксальним чином воно виявляється своєю протилежністю — feel-good-серіалом.
У певному сенсі це майже одноосібне шоу Коліна Фаррелла — актора, який за останні десятиліття значно розширив власне реноме і перестав відігравати самих лише поганців. «Банші Інішерина», «Після Янга», а тепер і «Шуґар» — Фаррелл показує, як легко вміє перемикати регістр і відігравати ніжних, дбайливих героїв. З якогось боку, його Шуґар дещо плаский герой, без напівтонів, з іншого — радикал емпатії і співчуття. Фаррелл висвітив цей бік так талановито, що справді починаєш вірити, ніби десь у всесвіті існують прибульці, які виявляються людянішими за самих людей.