«Кінець Оук-стріт» — фільм про кризу шлюбу… і динозаврів

У «Кінці Оук-стріт» Девіда Роберта Мітчелла є те рідкісне задоволення, яке, здається, вже можна заносити до Червоної книги, — насолода від перегляду блокбастера.

Робота Мітчелла вправно балансує між двома крайнощами. Це достатньо розумний блокбастер, який складно приписати до категорії пластикового масового кіно. І водночас упевнений в собі фільм, який не намагається довести свою інтелектуальну спроможність. Певним чином, еквілібрізм режисури Мітчелла полягає в обраній темі — захопити родину в кризі (велика тема, за яку бралися режисери від Бергмана до Ноа Баумбаха) під час наступу динозаврів (сюжет, за який бралися режисери дещо меншого калібру).

Після атмосферного горору «Воно» та лінчеподібного ейсід-детективу «Під Сільвер-Лейк» Мітчелл робить, на перший погляд, несподіваний поворот. Його новий фільм значно ближчий до класичної традиції американського пригодницького кіно — того самого, яке асоціюється зі Стівеном Спілберґом і Робертом Земекісом: сім’я, діти, звичайний будинок, літо, незрозуміла загроза та світ, який за одну мить стає набагато більшим, ніж здавалося.

Але Мітчелл не копіює цю традицію. Він використовує її як фундамент для трохи дивнішої конструкції. У центрі сюжету — родина Платт. Деніз (Енн Гетевей) та Ґреґ (Еван Макґрегор) живуть із двома дітьми, Одрі та Браяном, у типовому передмісті 1980-х. Їхній будинок, вулиця, сусіди, автомобілі, побут — усе має такий знайомий вигляд, що спочатку навіть складно уявити, що з цим світом може щось трапитися.

Але сім’я вже перебуває у стані внутрішньої кризи. Ґреґ працює на додатковій роботі, Деніз потайки пише роман про жінку, що мріє полишити родину, а їхні діти відчувають напруження між батьками. Подружжя ніби продовжує виконувати звичні ролі, хоча спільне життя вже почало розпадатися. У кожного є власні думки, бажання і секрети, про які він не готовий говорити.

Саме тут Мітчелл робить вдалий сценарний хід: замість того, щоб спочатку розв’язати сімейний конфлікт, він буквально кидає його у вир катастрофи. Світ навколо родини починає змінюватися поступово. І коли нарешті стає зрозуміло, що відбувається, фільм-катастрофа переходить у зовсім інший регістр — сімейної драми.

Замість того, щоб спочатку розв’язати сімейний конфлікт, Мітчелл буквально кидає його у вир катастрофи

Передмістя опиняється посеред доісторичного світу із тропічними джунглями та динозаврами. І саме в цьому полягає одна з найкращих ідей фільму. Мітчелл не відправляє своїх героїв у чергову експедицію за межі цивілізації. Він робить навпаки: приносить дику, первісну природу до американського побуту.

Газон стає небезпечним. Вулиця перестає бути вулицею. Будинок, який мав бути місцем захисту, більше не гарантує безпеки. Доісторичні істоти опиняються серед меблів, автомобілів і повсякденних речей. Цей дисонанс надзвичайно смішний, але водночас створює справжню напругу.

Мітчелл добре відчуває, коли краще притримати моторошну сцену і натомість дозволити глядачеві її чекати. Перші ознаки катастрофи він розкладає перед нами майже як підказки в детективі. Завдяки цьому поява кожної нової істоти має ефект відкриття.

Мітчелл добре відчуває, коли краще притримати моторошну сцену і натомість дозволити глядачеві її чекати

Але якби «Кінець Оук-стріт» був лише атракціоном із динозаврами, він навряд чи залишав би після себе таке приємне відчуття. Найкраще в ньому те, що режисер не дозволяє видовищу повністю поглинути персонажів.

І тут головну роботу виконує Енн Гетевей. Її Деніз — не стандартна «мама-героїня», яка після появи монстрів раптом перетворюється на машину для виживання. Вона втомлена від власного життя, роздратована, невпевнена у своєму шлюбі й водночас не готова відмовитися від сім'ї. Здається, ми давно не бачили просто затурканих рутиною людей серед апокаліпсису.

Гетевей чудово грає саме цю суперечність. Вона може бути смішною, переляканою, розгубленою, злою та ніжною буквально в межах однієї сцени. І найважливіше — вона не грає блокбастер. Вона грає людину, яка опинилася всередині блокбастера з притаманною їй натуральністю. Гетевей фактично тягне на собі весь фільм. Коли навколо починається хаос, вона залишається емоційним якорем історії. Без цієї внутрішньої правди фільм міг би легко перетворитися на симпатичний, але порожній атракціон.

Цікаво, що Мітчелл використовує 1980-ті не просто як декоративний фон. Це час касет, старих автомобілів, характерних інтер’єрів і музики, що буквально визначає емоційний ритм сцени. Музика Майкла Джаккіно також свідомо апелює до великої традиції пригодницького кіно. У ній можна почути відлуння епохи композитора Джона Вільямса, але загальна тональність фільму залишається більш химерною. Мітчелл не хоче створити музейний експонат із 1980-х. Він апелює до старих кінематографічних сюжетів та інтегрує їх у сучасний контекст (хіба навала динозаврів посеред субтропіків — не натяк на глобальне потепління?).

Поруч із сімейною пригодою існує й присмак тривожності людей, життя яких пішло кудись не туди ще задовго до появи динозаврів. Перед небезпекою секрети стають менш важливими, а близькість — необхіднішою. Те, що здавалося непереборною сімейною проблемою, раптом набуває іншого масштабу. Люди, які не могли нормально поговорити одне з одним, змушені діяти разом. Це проста ідея, але Мітчелл не перевантажує її символізмом. Він дозволяє фільму залишатися веселим. І це, мабуть, його найбільша перевага.

Те, що здавалося непереборною сімейною проблемою, раптом набуває іншого масштабу

«Кінець Оук-стріт» не соромиться бути розвагою. У ньому немає відчуття, що режисер мусить довести власну інтелектуальну вагу кожною сценою. Він дозволяє собі абсурд, великі екшен-епізоди, монстрів, сімейні сварки, музику, гумор і навіть трохи сентиментальності.

У підсумку «Кінець Оук-стріт» залишає саме те рідкісне відчуття, заради якого ми й ходимо на літні прем’єри: хочеться вийти з кінотеатру й одразу розповісти комусь, що ти щойно побачив. Мітчелл не ставить перед собою завдання врятувати жанр чи винайти нову форму — він просто нагадує, як добре працює велике, щире та трохи божевільне кіно. А якщо для цього потрібно поселити динозаврів у тихому американському передмісті — що ж, бувають і гірші способи налагодити сімейну комунікацію.