Новий фільм Мартіна Макдони «Дикий кінь номер девʼять»: старим тут не місце й не час

Мартіна Макдону легко впізнати за діалогами. Його герої можуть говорити про дружбу, смерть, політику, а можуть і про цілковиті дурниці, але за нескінченною балаканиною майже завжди ховається щось значно серйозніше. Режисер часто поєднує абсурд із трагедією, сміх — із насильством, а побутову сварку — з розмовою про провину, самотність і смерть.

Цього разу всі важливі діалоги відбуваються в Чилі 1973 року, напередодні військового перевороту Аугусто Піночета, а точніше — на острові Пасхи. У Сантьяго саме набирає обертів політична криза навколо демократично обраного соціалістичного уряду Сальвадора Альєнде. Двоє американських агентів ЦРУ, Кріс (Джон Малкович) і Лі (Сем Роквелл), опиняються на острові, поки їхній начальник MJ (Стів Бушемі) залишається на материку.

Здавалося б, Макдона знову розповідає знайому історію про двох чоловіків, які змушені проводити багато часу разом у чужому місці. Вони сваряться, обмінюються саркастичними репліками, дратують один одного й поступово оголюють свої справжні страхи. Конструкція справді нагадує «Залягти на дно в Брюґґе», але цього разу за особистою драмою героїв проглядається значно більша історична трагедія.

Макдона знову розповідає знайому історію про двох чоловіків, які змушені проводити багато часу разом у чужому місці

Кріс — ветеран спецслужб, який брав участь у численних операціях зі зміни режимів. Тепер він смертельно хворий на рак і знає, що часу лишилося небагато. На острові він починає записувати свої спогади для майбутніх мемуарів. Для ЦРУ це дуже погана новина: людина, яка десятиліттями працювала в системі секретності, раптом захотіла говорити.

Але Кріс не поспішає переповідати класичну шпигунську історію. Він перескакує від політичних змов до динозаврів, від власної біографії до роздумів про смерть. Через морфін і хворобу важко зрозуміти, де в його монологах говорить людина, яка втратила контроль над власною пам’яттю, а де — агент, який нарешті вирішив перестати мовчати.

Кріс усе життя був частиною машини, що змінювала долі цілих країн, а тепер ця сама машина готова позбутися його. На острові Пасхи справді є дикі коні, але «диким» поступово стає сам Кріс — людина, яка після десятиліть служби більше не хоче підкорятися правилам. Тепер він незручний не лише через свою хворобу, а й через те, скільки всього знає.

Тематично фільм зовсім не схожий на «Старим тут не місце» братів Коенів, але саме ця формула напрочуд точно описує ситуацію. Макдона ще й робить цю ідею майже іронічною, зібравши у фільмі «крутих стариків»: Джона Малковича, Тома Вейтса і Стіва Бушемі. Усі вони грають людей, які пережили свою епоху й нині раптом виявилися непотрібними.

Джон Малкович особливо виділяється. Його Кріс одночасно саркастичний, огидний, смішний, небезпечний і дуже вразливий. Актор не намагається зробити його симпатичним — навпаки, дозволяє персонажу залишатися неприємним. І за цинізмом поступово відкривається людина, що вже не може втекти від власного минулого. Після всіх операцій, убивств і політичних інтриг лише тварини, дикі коні, стають чи не єдиними істотами, перед якими йому не потрібно грати роль.

Лі у виконанні Сема Роквелла молодший, зібраніший і прагматичніший, але за його професійною холодністю поступово проступає втома. Кріс і Лі постійно сперечаються, проте ця агресивна манера спілкування базується на глибокій довірі. Вони надто довго працювали разом, щоб дозволити собі нормальну сентиментальність. Макдона чудово розуміє чоловічу поведінку: найважливіші речі його герої часто говорять саме тоді, коли жартують або ображають один одного.

Макдона чудово розуміє чоловічу поведінку: найважливіші речі його герої часто говорять саме тоді, коли жартують або ображають один одного

Чорний гумор залишається головним інструментом режисера, але тут він працює вже не тільки на рівні особистої драми. Абсурдність розмов Кріса й Лі сильно контрастує з тим, що відбувається в Чилі. Для американських агентів переворот — лише чергова операція, а для людей, які живуть у цій країні, це початок десятиліть диктатури та репресій.

Тому чилійські студентки Моніка та Алісія, яких грають Маріана Ді Джироламо та Айлін Салас, виконують функцію морального дзеркала. Вони дивляться на американців не як на загадкових героїв шпигунського фільму, а як на представників країни, що втручається в долю їхньої батьківщини. Водночас саме жіночим персонажам у цій історії бракує простору, і після сильних жіночих образів у попередніх роботах Макдони це особливо помітно.

Персонаж Стіва Бушемі уособлює бюрократичне обличчя системи. Він далеко від острова, але постійно нагадує про себе телефонними дзвінками. У тому, які рішення ухвалюються в закритих кабінетах такими як він, є щось моторошно буденне.

Том Вейтс, виконавець ролі брата Кріса, привносить у фільм зовсім іншу емоцію. Його поява могла б залишитися просто ефектним камео, але розмова двох братів стає одним із найлюдяніших епізодів картини. Адже за межами всіх шпигунських інтриг Кріс залишається просто чиїмось братом.

Хвороба не стирає його провини, а наближення смерті не робить минулі злочини менш реальними. Проте режисеру цікаво, що відбувається з людиною, коли всі зовнішні виправдання більше не працюють. У цьому сенсі «Дикий кінь номер дев'ять» значно більше за шпигунський фільм. Це історія про старіння, провину, дружбу і спробу домовитися із власним минулим.