Троє (включно із самим Іньярріту) з п'яти сценаристів «Діґґера» працювали над оскароносним фільмом режисера «Бердмен», який стилістично, тематично і навіть сюжетно багато в чому перегукується з «Діґґером». Оператор обох картин — без перебільшення геніальний Еммануель Любецкі, відомий своїми глибокими й широкими панорамними кадрами, нетривіальними оптичними прийомами та скрупульозною роботою зі світлом.
«Діґґер» — найамбітніша акторська робота у всій кар'єрі Тома Круза (як мінімум із часів його появи в «Магнолії» Пола Томаса Андерсона). Наскільки складна ця картина? Скільки в ній шарів? Яке місце у фільмографії Іньярріту вона посідає? І за що її критикують найбільше? Про все це читайте в нашій рецензії.
«Діґґер» — найамбітніша акторська робота у всій кар'єрі Тома Круза.
Алехандро Гонсалес Іньярріту — один із «трьох аміго кінематографа», зухвалих мексиканських режисерів, які з наскоку захопили Голлівуд. Разом з Альфонсо Куароном та Гільєрмо дель Торо Іньярріту визначив обличчя голлівудського мейнстриму десятирічної давнини.
2013 рік відійшов Куаронові та його космічному монофільму на одного героя «Гравітація» (10 номінацій на «Оскар» — 7 нагород); 2014 і 2015 роки — «Бердмену» (9 номінацій на «Оскар» — 4 нагороди) та «Легенді Г'ю Гласса» (12 номінацій на «Оскар» — 3 нагороди) Іньярріту; а 2017 рік — «Формі води» (13 номінацій на «Оскар» — 4 нагороди) дель Торо. Троє мексиканців, які починали режисерську кар'єру на батьківщині, перебралися до США і несподівано для всіх вдало інтегрувалися в студійну систему, бо привнесли в неї нове бачення.
Дві найважливіші риси Іньярріту як оповідача, проявлені в усіх його проєктах без винятку — амбітність і поетичний драматизм. Іньярріту цікавиться піднесеною — або, висловлюючись термінами Голлівуду, масштабною — трагедією. У центрі його уваги — ключові питання людського існування: смерть, значення життя, буття.
У центрі уваги Іньярріту — ключові питання людського існування: смерть, значення життя, буття.
Культова мексиканська трилогія Іньярріту — «Сука-любов», «21 грам» та «Вавилон» — по-тарантінівськи закручена й багатовекторна, так і називається — трилогія про смерть. «Б'ютифул» із Хав'єром Бардемом — напівмістична оповідь про вмирання та підготовку до неминучого кінця. «Бердмен» — смішна й розумна сатира про кіноактора, відомого за дешевим супергеройським блокбастером, який надумав зайнятися серйозною театральною постановкою.
У «Легенді Г'ю Гласса» Іньярріту персонаж Леонардо Ді Капріо буквально бореться зі смертю, щоби помститися за вбитого сина. Ну а назва сповідальної драми режисера «Бардо» відсилає до буддійського терміну, пов'язаного зі смертю та переродженням (а ще у фільмі фігурує немовля, яке не бажає з'являтися на світ).
«Діґґер» Іньярріту теж намагається йти в напрямку улюбленої режисером теми смерті, тісно переплітаючи її з темами неконтрольованого підприємництва та порушення екологічної рівноваги. У центрі сюжету — харизматичний пройдисвіт Діґґер Роквелл (Том Круз), який розтягує на нафтові барелі Гренландію. Через дії Роквелла від крижаного острова відколюється гігантський айсберг, що стрімко рухається до Європи, і через це половина континенту опиниться під водою. Але це ще не все, бо за айсбергом… іде ще один айсберг, який прямує до Аляски.
Екологічний посил «Діґґера» очевидний: мільйони людей гинуть, поки капіталісти набивають собі кишені. Лицемірні політики, які на кожному кроці кричать про зелену енергетику та декарбонізацію, повністю залежать від нафти. Загалом Ґрета Тунберг має залишитися задоволена фільмом. Однак хоча б якими важливими в «Діґґері» не були енвайронменталістський чи антикапіталістичний меседжі, найважливішою залишається осьова для Іньярріту тема.
Єдина жива істота, котру Діґґер щиро любить — його напівздохлий кіт — помирає. Помирає у фільмі й божевільний американський президент, одержимий Іраном та Китаєм. Діґґер безславно накладає на себе руки після того, як виявляється повним банкрутом. Актор, що грає роль Діґґера в театрі — про це трохи пізніше — непокоїться через зниклу доньку, яку він вважає загиблою.
Зрештою навіть людство в картині Іньярріту опиняється на межі вимирання. Недарма ж деякі критики звинуватили режисера в мізантропії — подібно до Йоргоса Лантімоса, який знищив усе населення земної кулі в фіналі «Бугонії». Тут взагалі багато говорять і думають про смерть. У цьому сенсі найважливішу фразу промовляє президент, який помирає від раку товстої кишки: «Ти дивишся на речі під іншим кутом, коли смерть дихає тобі в анальний отвір».
Але чи не найважливіше за магістральну лінію — амбітні творчі експерименти Іньярріту. Сюжетна метамодернова конструкція «Діґґера» побудована таким чином, що стрічка режисера виходить за межі стандартної історії. Діґґера в картині, зіграного Крузом, нібито грає вигаданий професійний актор Кертіс Марксон, якого також грає Круз. Виявляється, що весь фільм — це іммерсивно-театральна постановка п'єси, заснована на житті Діґґера.
Весь фільм — це іммерсивно-театральна постановка п'єси, заснована на житті Діґґера.
Сюжет Іньярріту розпадається на три метатекстуальні площини: власне лінія про Діґґера; лінія про театральну постановку про Діґґера; сюжет про осмислення сюжету театральної постановки про Діґґера (так, можна зламати мізки).
Круз не без майстерності лавірує між Діґґером і Марксоном; фільм постійно то «вимикається», провалюючись з однієї метатекстуальної площини в іншу, то «повертається» до початкових налаштувань. Дивлячись «Діґґера», складно не думати про вплив на картину трьох ключових творів: «Бердмена» того-таки Іньярріту (режисера знову тягне в театральне закулісся), його ж VR-проєкту «Плоть і пісок» (віртуальна інсталяція про нелегальний перетин кордону між Мексикою та США) та «Громадянина Кейна» Орсона Веллса (як і не менш харизматичний герой «Кейна», Діґґер — такий самий багатій, що не відчуває під собою землі).
Однак, попри грандіозний задум і не менш вражальне виконання, «Діґґер» страждає від одного суттєвого недоліку, який перекреслює всі переваги. Історія та діалоги настільки прямолінійні й гіперболізовані, що перетворюють картину на фарс. При цьому автори стрічки це чудово усвідомлюють, метакоментуючи метакоментування чи не кожні 20 хвилин власного твору. «Сатира? Фарс? Драма? Трагедія? Це все не має значення!» — каже один із персонажів фільму. Іньярріту дозволяє собі обговорювати «Діґґера» та його прямолінійний сценарій... просто в самому «Діґґері».
Історія та діалоги настільки прямолінійні й гіперболізовані, що перетворюють картину на фарс.
Іньярріту знов намагається повторити метамодерновий трюк, розіграний ним у фіналі «Бердмена», коли персонаж Майкла Кітона, розчавлений особистими творчими невдачами, намагається застрелитись просто під час виступу на театральних помостах та ще й при цьому напряму звертається до своїх глядачів (і п'єси, і фільму). Але якщо в «Бердмені» таким чином — за влучним висловом театральної критикині, яка фігурує в кінострічці — винаходиться «нова щирість», то в «Діґґері» цей прийом заводить у глухий кут.
«Бердмен», який виявився інтелектуальним проривом Іньярріту, змінився на занадто прямолінійного «Діґґера», що не надто тонко іронізує з чинної адміністрації США та її ближнього кола. Саме це й стало причиною низьких критичних оцінок фільму — «Діґґер» скандує ліві ідеї та звеличує метамодерн, проте робить це занадто прямо. Герой Кітона у фіналі «Бердмена» буквально злетів у небеса, тоді як герой Круза у фіналі каменем йде на дно ним же зґвалтованого океану. «Бердмен» був чистим мистецтвом, «Діґґер» — чистою політикою. І цей кардинальний поворот Іньярріту найкраще ілюструє сучасний стан кінематографа.