«Керрі»: як «Дивні дива» зустрілися із «Сексуальною освітою»

«Керрі» Стівена Кінга завжди манила кінематографістів: її адаптували чотири рази. У 1976-му роман адаптував Браян Де Пальма, чий фільм вважається вершиною Нового Голлівуду — найважливішого періоду в американській кіноісторії другої половини ХХ століття. Нарівні з «Дитиною Розмарі», «Екзорцистом» та «Оменом», стрічка Де Пальми стала трафаретом та методичкою для багатьох сучасних горорів. Наступні екранізації роману Кінга — від сиквела картини Де Пальми 1999-го до телефільму 2002-го та повного метру 2013-го — звісно ж, подібного успіху не мали.

Чотири спроби, три невдачі, один шедевр. Шоуранеру Майку Фленаґану, мабуть, було страшно. З одного боку, йому довелося адаптувати не зовсім придатну для кіно прозу автора, побудовану за досить складним принципом — оповідь ведеться від імені різних героїв, перериваючись псевдодокументальними стенограмами, хроніками та вирізками з газет. З іншого боку, Фленаґан був змушений конкурувати ще й з культовою стрічкою Де Пальми.

Фленаґан був змушений конкурувати ще й з культовою стрічкою Де Пальми.

У шоуранера було дві стратегії: прослизнути між Скіллою і Харібдою, або ж розвернутися і піти зовсім в інший бік. По суті, Фленаґан створив твір за мотивами кінгівського роману, істотно його розширивши й осучаснивши. Це й дозволило режисеру не загрузнути в прозі Кінга, а також уникнути запозичень із роботи Де Пальми. До того ж Фленаґан поставив перед собою куди більш амбітне завдання — у фіналі «Керрі» він створює мультивсесвіт імені Стівена Кінга, об’єднавши в телешоу різні твори автора, від «Темної вежі» до «Сяйва».

Фленаґан залишає кістяк кінгівського тексту — Керрі Вайт, дівчина, яка росте під суворим прищуром побожної матері-фанатички, страждає від булінгу в школі, але з першою менструацією знаходить у собі паранормальні здібності (і сили для помсти). Ця сцена настільки відома, що переповісти її не буде спойлером: облита свинячою кров'ю на шкільному балу, Вайт божеволіє та починає вбивати однолітків і дорослих за допомогою теле- й пірокінезу. Але серіал Фленаґана істотно доповнює рамку роману, переносячи його дію в сучасні реалії з мобільними телефонами, соцмережами, електронними сигаретами та желейками з марихуаною.

Серіал Фленаґана істотно доповнює рамку роману, переносячи його дію в сучасні реалії з мобільними телефонами, соцмережами, електронними сигаретами та желейками з марихуаною.

Фленаґанівська Керрі Вайт — з ще більш непростої родини. Вона — відлюдько та затворниця, її батько — схибнутий на теоріях змови та гине на будівництві, мати — християнська фундаменталістка, яка змушена піти на роботу й відправити до школи доньку, яка раніше навчалася вдома. Мила й добродушна Керрі не пристосована до зовнішнього світу, не знає ні про тампони, ні про контрацептиви, але опиняється серед накачаних гормонами підлітків. Зіткнувшись із булінгом та підступністю однокласників, Керрі переживає найсильніший психологічний зрив, виявляючи в собі неймовірні здібності керувати предметами лише однією думкою.

Фленаґан — мегаломан без кнопки «стоп», якому недостатньо простору кінгівського тексту. У сюжет вводять Емалін — астральну проєкцію-наставницю Керрі, а у фінальному епізоді шоу перетворюється на таких собі «Людей Ікс», коли з’являється таємна організація, що шукає людей із надздібностями. Разом із тим Фленаґан не женеться за екшеном та епічними сценами: левову частку часу він концентрується на ретельному відтворенні буднів Керрі та її труднощах у школі — звучить нудно, але працює зовсім інакше.

Режисер концентрується на ретельному відтворенні буднів Керрі та її труднощах у школі — звучить нудно, але працює зовсім інакше.

«Керрі» Фленаґана — вдале поєднання всього найкращого, що було в «Дивних дивах» та «Сексуальній освіті». Від першого він запозичує фантастичний антураж, від другого — мелодраматичний надрив. Це нерівномірний мікс: паранормальщини тут куди менше, ніж може здатися, куди важливіше — спостереження за крихким підлітковим світом і те, як на ньому топчеться шкільна система. Саме в цьому Фленаґан і досягає вражаючих результатів.

Його «Керрі» — це приголомшливий підлітковий серіал, який більшу частину хронометражу навіть не згадує про горор-складову (не просто так кожен епізод названо за аналогією з якимось зі шкільних уроків). І наче це мало б звучати як констатація провалу, коли говориш про горор, проте очікувана кривава розв'язка «Керрі» в заключній серії набуває значно більшої значущості саме завдяки розлогій семигодинній експозиції.

«Керрі» — це приголомшливий підлітковий серіал, який більшу частину хронометражу навіть не згадує про горор-складову.

Фінал фленаганської «Керрі» теж відрізняється: у романі вона вмирає, в його адаптації — залишається живою. Отримавши позитивний відгук і візу на подальшу співпрацю від самого Стівена Кінга, Фленаґан не просто залишив героїню живою, щоб розтягнути її історію ще на кілька сезонів. Він амбітніший: у заключному епізоді він переплітає кінгівські твори — наприклад, згадує в серіалі «Сяйво» та поєднує його з «Темною вежею».

Загалом Фленаґан майстерно використав матеріал Кінга для того, щоб представити сучасний сюжет про цькування, свободу слова, радикальне виховання, зловживання соціальними мережами, психологічні травми та жіночу емансипацію. У «Керрі» звучить чудовий інді-поп-саундтрек, а директору з кастингу слід вручити премію за ідеально підібрані типажі (критики й глядачі особливо відзначають Саммер Гауелл і Саманту Слоян, які зіграли Керрі та її матір — від них і справді не відірватися). Здається, у «Дивних див» з’явився конкурент — і він дихає культовому серіалу в потилицю.