«Канк про кіно» — серіал про найтупішу журналістку у світі, який приємно (і соромно) дивитися
Журналістка й авторка документального кіно Філомена Канк (Даян Морган) побудувала кар’єру на тому, що наважується ставити запитання, яких ніхто інший не поставив би. Наприклад, чому Мерилін Монро досі вважається головною чоловічою фантазією, якщо пальму першості в мізках чоловіків утримує бажання мати власний подкаст? Або чому в прибульця зі спілбергівського фільму «Іншопланетянин» такі короткі ноги й чи не треться через це його анус об підлогу?
Це не стільки журналістський підхід чи відмінний авторський ракурс — радше вроджена тупість та невігластво.
За довгу кар’єру Філомена Канк у дусі документальних проєктів каналу BBC зняла чимало (анти)освітніх серіалів. Наприклад, один із них присвячений британському все — Вільяму Шекспіру. Ще один — Британії. А ще один, найбільш амбітний, — історії Землі. Зроблені за лекалами комедійного мок’юментарі, телесеріали Канк стали синонімами антикритичного мислення, коли головна ведуча ставила (доволі реальним) експертам тупі питання та видавала неперевірену й абсурдно смішну інформацію за факти.
Зроблені за лекалами комедійного мок’юментарі, телесеріали Канк стали синонімами антикритичного мислення.
Цього разу Канк звужує фокус і переходить до історії кіно — від Чарлі Чапліна та німецького експресіонізму до французької нової хвилі та бойовиків 90-х. Розбиратися, як що влаштовано, їй допомагають академіки, кінокритики, сценаристи, режисер Майкл Бей та актор Бенедикт Кембербетч, якого Канк запитала, як би він вживався в роль скибки хліба.
Відчуття сорому за ведучу супроводжуватиме вас усі шість епізодів. Наприклад, інтерв’юючи академіка про перший фільм про Кінг-Конга, Канк запитує, як вдалося так довго знімати мавпу в техніці стопмоушен, і отримує відповідь, що Конга не грає реальний примат. Або ж питаючи про сюжет «Міцного горішка», Канк цікавиться, чи спеціально герой Брюса Вілліса бігає по склу босоніж, чи сценарист просто забув додати черевики до свого рукопису.
Шарм серіалу навіть не стільки в безглуздих питаннях, скільки у впевненості Канк у своїй правоті та вірі у фактаж від ChatGPT, до якого вона постійно звертається під час інтерв’ю. І, звісно, в тих довгих паузах і стоїчній витримці її співбесідників, які вимушені відповідати на абсурдні твердження з серйозним забралом.
Шарм серіалу навіть не стільки в безглуздих питаннях, скільки у впевненості Канк у своїй правоті та вірі у фактаж від ChatGPT.
У певному сенсі всі телесеріали Канк — це не стільки комедійна альтернативна історія того чи іншого явища (хоч і не без цього), скільки зафільмований людський зоопарк з однієї людини. Варто згадати, що за серіалами про Канк стоїть Чарлі Брукер, більш відомий як автор «Чорного дзеркала». Брукера завжди цікавили біхевіористські моделі, сценарії соціальної поведінки й питання, чому сучасна людина поводиться так, ніби прожила все життя з шимпанзе. Здається, у парадигмі Брукера доброзичливий дурень небезпечніший за проникливого злодія.
Прописана ним Канк — ходячий парадокс, у якому вміщується людина, що живе в епоху вседоступності знань, та людина, яка зламала критичне мислення в інтернеті та нейромережах. Якщо в минулих мок’юментарі Канк казала, що дізналася з YouTube про те, що Місяця не існує, то тепер вона тягнеться до ChatGPT — як і багато хто з нас. Брукер — послідовний автор, який досліджує одну й ту саму тему, але в різний спосіб. По суті, він поетапно фіксує, як спочатку телебачення, потім соцмережі, а тепер і нейромережі вимивають із людства сіру речовину.
Канк — ходячий парадокс, у якому вміщується людина, що живе в епоху вседоступності знань, та людина, яка зламала критичне мислення в інтернеті та нейромережах.
У цій площині серіал виступає ще й побратимом campus novel — популярного в США та Британії літературного піджанру, де дія завжди відбувається в студентських містечках, а сюжет висміює сучасну академію, деградацію навчання й теорію поколінь, згідно з якою нові покоління академіків вже «браковані» через вплив технологій.
Утім, завдяки своїй чарівній тупості Філомена Канк усе ж таки показує кілька доволі цікавих прочитань стану сучасної кіноіндустрії. Наприклад, інтерв’юючи режисера-мегаломана Майкла Бея, вона питає, чи не міг би він зняти кіно, де кожні 10 хвилин щось не вибухає, і залишити вуха глядачів у спокої — чим не вердикт мейнстримному кіно з його фетишем на піротехніці, візуальних атракціонах і спецефектах? Чи жарт про те, що фільми від Marvel Studios — це чудовий винахід, який економить знімальній команді купу часу, адже всі фільми переповідають один сюжет, розтягнутий на десятки стрічок.
Або ж ця бравада про користь штучного інтелекту:
«Сьогодні завдяки технологіям буквально кожен може зняти фільм, удвічі кращий за “Одіссею”, так швидко, що знімальну групу не встигнуть звільнити. Але ця нова форма має ціну. Люди творчих професій страждають, а Голлівуд зараз у кризі. Коли йдеш повз знімальні цехи, важко не почути це:
Ось тут ми чуємо, як режисер кричить “Знято!” жінці з низькою самооцінкою. У підсобці підлітку-акторці лікар-шарлатан дає амфетамін, а каскадер не може дочекатися своєї черги, щоб попросити знеболювальне. Прислухайтесь, і ви почуєте, як продюсерка поправляє гольфік і виходить із трейлера актора. І так, ви почуєте шелест паперу, коли вона передає залитий сльозами контракт з NDA своїй асистентці. Прислухайтеся ще — і почуєте, як актор вішається в себе вдома після того, як його викрив таблоїд. І голови студій посміхаються, коли тисячі людей втрачають частку прибутку завдяки творчій бухгалтерії. Усе це — частина магії кіно. Яка трагедія, що все це може замінити тихий гул дата-центру штучного інтелекту».
Усе ж таки інколи устами ідіота лунає істина.