Девід Марксон — визначний американський автор. За життя він попрацював у всіх жанрах, встигнувши отримати неофіційний, але важливий титул «письменника для письменників». Зазвичай так називають прозаїків, які пишуть винятково елітарну і дуже складну літературу. Утім, у випадку Марксона це лише часткова правда. Він пробував себе і в масовій літературі, зрештою створивши свій жанр, де, що парадоксально, саме його слів було обмаль, і все трималося на чужих цитатах і енциклопедичних фактах.
Майже п’ятдесят років свого життя він прожив у богемному Ґринвіч-Вілледж, де в 1950-х гуртувалися бітники на чолі з Джеком Керуаком і фолк-музиканти на кшталт Боба Ділана. Своє місце проживання він описував як простір, «сповнений навіжених наркош, манірних педиків, незадоволених письменників і засмальцованих хуліганів з пістолетами». Одним із таких незадоволених авторів був і він сам, бо та література, яку йому хотілося писати, не давала стабільного прибутку, тож доводилося підпрацьовувати журналістом і редактором. Саме тому перші твори Девіда Марксона — жанрові оповідання для журналів, які приносили гроші, але не задоволення.
Так у 1959 році він видав роман про приватного детектива, назвавши його «Епітафія бродяги», а в 1961-му завершив дилогію «Епітафією мертвому біту». Головний герой двох романів — «крутий детектив» Геррі Фенніна, однак Марксон не втримався від того, щоб зробити його інтелектуалом, тому він читає «Безплідну землю» Томаса Стернза Еліота, «Чарівну гору» Томаса Манна і «Лоліту» Владіміра Набокова. А в одному епізоді навіть згадано перший постмодерністський роман — «Упізнавання» Вільяма Ґеддіса. З цих текстів цілком зрозуміло — Марксону тісно в популярній літературі.
Утім, у 1965-му він видав ще один кримінальний роман — «Міс Долл, іди додому». Сам письменник визначав його як «розвагу», посилаючись на англійського автора Грема Ґріна, який вигадав це слово, щоб відрізняти його від іншого жанрового різновиду — «халтури». Згодом Марксон успішно спробував себе у жанрі вестерну, написавши сатиричний роман «Балада про Дінґуса Маґі», який приніс йому і славу, і гроші, і екранізацію з Френком Сінатрою.
Два наступні його романи, «Сходження» і «Похід Спрінґера», пройшли майже не поміченими, бо не мали чіткого ідейно-тематичного спрямування і були переповнені, на думку критиків, «псевдоінтелектуальними каламбурами». Та вже десь тоді він починає писати головний текст свого життя — тетралогію, яку згодом назвуть каталожною чи нотатковою. Вона складається з чотирьох великих текстів, жанр яких дуже непросто визначити: «Читацький блок», «Це не роман», «Точка сходження» і «Останній роман».
Марксон мріяв, що всі ці твори надрукують одним томом, бо вони пов’язані між собою ідеєю руйнування романної форми. Утім, дотепер навіть в Америці ці чотири тексти не виходили разом, тому простежити глобальний письменницький задум досить непросто.
Головне новаторство тетралогії полягає у тому, що в ній немає сюжету і персонажів у звичному сенсі слова. Зате багато різноманітних фактів і фактоїдів та крилатих фраз митців і мисткинь, а також цитат з їхніх творів. Чотирикнижжя Марксона подібне на довільно зібрані вирізки з енциклопедії, серед яких принагідно вставлено загадкові фрази про Автора, Письменника, Романіста, Читача і Протагоніста. Сам прозаїк так формулював теми своїх текстів:
«Читацький блок» — роздуми про самогубства і перелік суїцидів;
«Це не роман» — як люди вмирають;
«Точка сходження» — де вони це роблять;
«Останній роман» — смерть і все дотичне.
Крім того, у кожній частині є своя підтема: наприклад, антисемітизм чи хвороби. Загалом автор ніби знищує жанр роману і відроджує його, створюючи такий собі безінтернетний гіпертекст, який працює на не завжди очевидних лейтмотивах і вигадливих повторах. Хтось називав тетралогію колажем, хтось — мозаїкою, хтось — беззмістовною провокацією, але після того, як 2007 року вийшов останній том чотирикнижжя, дедалі більше літераторів почали копіювати стиль Марксона. По суті, він показав вихід із жанрового лабіринту і продемонстрував, як можна працювати з готовим словом (цитатним ready-made), використовуючи його як цеглинки для власної творчості.
Однак читачі здебільшого знають Марксона завдяки роману «Полюбовниця Вітґенштайна», який нещодавно вийшов українською у видавництві «Темпора». До багатостраждального виходу цього твору письменник зібрав рекордну колекцію відмов від видавців — 54, і сам кепкував, що раніше рекордсменами були «Мерфі» Семюеля Бекета (42) та «Людина з вогником» Джеймса Патріка Данліві (36). Та коли роман таки надрукували, він ледь не одразу став культовим, і славнозвісний Девід Фостер Воллес, автор «Нескінченного жарту», назвав його «найвищою точкою експериментальної літератури в цій країні».
Справді — це експеримент, але порівняно з іншими такими спробами Марксона, він виявився напрочуд вдалим. Сам автор казав, що «Полюбовниця Вітґенштайна» — це роман про мову, маючи на увазі поняття «мовної гри», яке запропонував австрійський філософ Людвіг Вітґенштайн. Формально короткі речення роману Марксона наслідують структуру «Логіко-філософського трактату» Вітґенштайна. Крім того, це ще й ода ненадійній оповіді, де головна героїня, безіменна художниця, що зісковзує в божевілля, постійно плутається в іменах і назвах, вважаючи себе останньою людиною на Землі.
Символічно, що вона часто живе в мистецьких галереях і музеях, адже саме мистецтво лишається для неї тим єдиним якорем, що не дає остаточно збожеволіти, а тому в «Полюбовниці Вітґенштайна» дуже багато описів картин. І ще оповідачка прагне відвідати визначні історичні місця, ніби так бажаючи з’єднати розірвану нитку часу. Рольовими моделями для неї є Кассандра та Єлена Прекрасна, яких в античні часи вважали божевільними, але, попри це, вони змінили світову історію, хоч і були для багатьох лише коханками впливових чоловіків. Щодо цього оповідачка уточнює, що і вона полюбовниця, але вже на філософському, а не фізичному рівні: «До речі, Вітґенштайн ніколи не був одружений. Ну, і ніколи не мав полюбовниці, бо був гомосексуалом».
Протагоністка бачить світ крізь призму культури, так намагаючись знайти бодай якийсь ґрунт у житті, позбавленому смислу і людей. У «Полюбовниці Вітґенштайна» також постійно порушується проблема справжності й істинності. Героїня пригадує легенду про те, що учні Рембрандта кепкували з нього, майстерно малюючи на підлозі золоті монети, які той плутав зі справжніми, проте з одним важливим уточненням: «Монети лишалися монетами лише доти, доки Рембрандт не нахилився по них». Що ж до художниці, її єдина надійна дійсність — це сам роман, який вона наклацує на друкарській машинці, щоб хоч так контролювати свою психіку, не дати собі забути найважливіше. Та все одно її текст — це фрагменти, безладні уточнення, хибні факти та повторення, на яких і базується цей «нелогіко-нефілософський» трактат про самотність і культуру.
Своєю прозою Девід Марксон довів, що справжній митець має лишатися вірним пошукам до кінця, бо тільки тоді можна сподіватися на культовий статус. Хай і посмертний. Як каже оповідачка «Полюбовниці Вітґенштайна»: «Колись я мріяла про славу. По суті, навіть тоді я була самотня» — і самотність є справжньою полюбовницею кожного митця, запорукою незабуття і сумними обставинами біографії. І, зрештою, головна ідея тетралогії Марксона саме в цьому і полягає: людська слава — явище мінливе, примхливе і часто нелогічне, а тому відсутність визнання від сучасників — нормальний стан для всіх видатних митців, одним із яких, безперечно, і є Марксон.