«Нескінченний жарт» Девіда Фостера Воллеса: великий роман у часи кліпового мислення

«Нескінченний жарт» став феноменом одразу, щойно вийшов у лютому 1996-го, і до кінця того ж року вже був бестселером. Можна сказати, він став культовим до того, як його прочитали і тим паче зрозуміли.

Насамперед усіх вразив обсяг роману — 1079 сторінок — і загадкова обкладинка з хмаринками, яка, втім, самому Воллесу не подобалася: він хотів побачити на обкладинці фото з масовкою зі знімального майданчика фільму «Метрополіс». Згодом читача зачарувала безкомпромісна складність «Нескінченного жарту»: безліч напозір непов’язаних фрагментів, нелінійна історія (перші сторінки — хронологічно останні), понад 200 ексцентричних персонажів і невизначений час дії антиутопічного роману-сатири, а також масштабний задум описати світовідчуття верхів середнього класу кінця XX століття.

У 1996 році, коли вийшов роман, Воллес осідлав хвилю успіху, буквально прокинувшись знаменитим. Дещо спрощуючи, «Нескінченний жарт» — роман про найближче майбутнє, де після умовного 1998-го наступні роки буквально продано корпораціям, тому вони і мають такі іронічні назви: рік гамбургера «Whopper», рік антигеморойних прокладок «Tucks», рік дивовижних курчат «Perdue», рік тихесенької посудомийної машини «Maytag», рік «Yushityu-2007» з простим-для-інсталяції-материнської-плати-для-перегляду-картриджів-з-міметичною-роздільною-здатністю апгрейдом для систем ТП «Infernatron/InterLace» для дому, офісу або портативний варіант.

Сюжет роману відбувається переважно у рік спідньої білизни «Depend» й описує світ, у якому утворюється нова супердержава ОНАН (Організація Нордичних Американських Націй), що об’єднує США, Канаду і Мексику. Однією з нагальних проблем цієї реальності є сміття, яке катапультують подалі від центральних американських штатів, утворивши на частині території ОНАНу величезне звалище небезпечних відходів з усіма передбачуваними наслідками для населення.

Події в тексті здебільшого крутяться довкола Реабілітаційного центру лікування нарко- й алкозалежності «Еннет-хаус» та Енфілдської тенісної академії. В «Еннет-хаус» зібрано багато колоритних персонажів, які страждають на різноманітні ментальні проблеми — та й загалом у романі йдеться про одвічну та марну гонитву людини за задоволеннями, хай то речовини чи неконтрольована купівля продуктів і товарів.

З іншого боку, Воллес вимальовує тенісну академію, пов’язану з харизматичною родиною Інканденца. Голова сімейства — après-garde-ний режисер Джеймс Орін Інканденца — і є автором «Нескінченного жарту», тільки не книжки, а фільму, перегляд якого вбиває. У романі в загальних рисах натякають на те, що ж показано в експериментальному кінопроєкті, втім, краще його не описувати заради вашого ж ментального здоров’я. Картридж із «Нескінченним жартом» стає таким собі макгафіном, навколо якого крутиться текст і на який полюють Les Assassins des Fauteuils Rollents — квебекські сепаратисти на кріслах колісних (не питайте).

Окрім стилістичної комплексності, Воллес оздоблює свій текст інформаційними виносками, які розміщені в кінці книжки — тому читача ганяють туди-сюди, від основного тексту та в його кінець, як тенісний м’ячик (крім того, письменник інколи додає виноску до виноски, бажаємо терпіння). Все це поділило (потенційних) читачів «Нескінченного жарту» на два табори: тих, хто прочитав текст і вважає його культовим, і тих, хто навіть не думає читати цю цеглину, але вважає її культовою. Так роман Воллеса довів, що слава автора випереджає ознайомлення з його текстом.

Дві передмови до ювілейних видань «Нескінченного жарту» одностайно засвідчували безсумнівний статус цього тексту, але найновіше вступне слово до перевидання 2026-го довірили написати музикантці й авторці однієї мемуарної книжки Мішель Заунер — і в ньому вона пропонує певний перегляд сліпого обожнювання Воллеса.

Заунер пише: «Мене не можна вважати цільовою аудиторією “Нескінченного жарту”. Репутація роману передує йому як книжці, яку, як відомо, мало хто дочитує, а ті, хто це робить, зазвичай належать до певної породи чоловіків студентського віку, які перебивають співрозмовника, до секти педантичних, незрозумілих молодиків, для яких упродовж тридцяти років “Нескінченний жарт” став обрядом посвячення, подібно до того, як “Маленькі жінки” чи “Гідність і гонор” — для молодих жінок, що мріють про літературну кар’єру».

Заунер називає текст двофунтовим (~900 грамів) романом і записує до канону «літбро» (літературних бро, куди входять і Гемінґвей, і Брет Істон Елліс), зводячи проблематику тексту до чоловічої самотності — яка і стала причиною як мейнстримного успіху, так і нинішньої критики такої чоловікоцентричної прози. Втім, хоча Заунер каже, що сьогодні цей роман здається артефактом епохи, він і досі є одним із останніх актів героїзму в ім’я художньої літератури.

До тридцятирічного ювілею «Нескінченного жарту» також вийшла стаття Герміони Гобі в The New Yorker із резонним питанням у заголовку: «Чи не забули ми, як його читати?». Гобі слушно зазначає, що Воллес вжахнувся б від своєї теперішньої слави і того, що його проголосили ледве не блаженним святим мучеником літератури після його самогубства в 2008 році. «Таке ставлення, якщо скористатися висловом із “Нескінченного жарту”, викликало б у нього “виючий мандраж”», — пише вона. І справді — танці з бубном довкола роману призводять до того, що його ставлять на полицю з іншою класикою, яку всі шанують і ніхто не читає. Або ж використовують як приклад складної книжки — символу інтелектуального статусу, мовляв, «подивіться, яка книга на моїй полиці і як я її обклеїв різнокольоровими закладинками».

Гобі висловлює цікаве спостереження щодо «Нескінченного жарту», переконуючи, що ця книжка про залежність пропонує себе як своєрідну протидію залежності, підносячи цінність тривалої уваги: «В епоху відволікань Воллес виступив на захист довгого роману, який перемагає просто тим, що існує».

Роман Воллеса парадоксальний, бо сам факт його існування є і хворобою, і ліками. Він став неформальним маніфестом нової щирості, зловживаючи багатьма нещирими постмодерністськими прийомами. Зрештою, знову справджується думка Стендаля про те, що роман — це дзеркало, а тому «великий американський роман», яким, безсумнівно, є «Нескінченний жарт» — це дзеркало, яке завдяки таланту Воллеса стало позаамериканським, показавши наш світ залежності від задоволень ще до широкого розповсюдження інтернету (недарма його називають «першим великим інтернетним романом»).

Нарешті, час відповісти, про що той самий нескінченний жарт. Він про жарт письменника над читачами, який полягає у тому, що хто не сміється — той не інтелектуал.