Війна триває вже понад рік, і саме стільки часу велика кількість громадян України змушена перебувати за кордоном. Дехто, попри небезпеку, повертається, а хтось будує інші плани на життя.
Ми запитали киянок, які мешкають у різних містах світу, про плюси та мінуси життя за кордоном.
Проживши у Латвії понад рік, я можу з упевненістю стверджувати, що у нас з латишами дуже різний менталітет. Латвія для мене аж занадто спокійна і врівноважена.
Тут ніхто нікуди не поспішає, у людей завжди є час на себе, і в пріоритеті – природа, сімʼя та релакс.
Робота виконується, але ніхто не піде вам назустріч, якщо, приміром, дедлайни горять, а у когось робочий час вже закінчився. Я ж у Києві звикла геть до іншого темпу та віддачі, до війни це був постійний рух та життя з однією думкою: «Як розірватися, щоб встигнути все, що заплановано?».
Через це певний час у Латвії мені здавалось, що я живу в якомусь уповільненому кіно. Утім, є парадокс. Після року у Ризі мені вже починає подобатись латвійський вайб. Принаймні саме в Латвії я навчилась прислухатись до себе й бачити щось хороше майже в кожному дні. Те, що у шаленому робочому ритмі у Києві я відкладала «на потім».
Мені дуже подобається кількість зелених зон у Ризі.
Безумовно, у Києві теж є багато такого, але у Латвії ледь не кожен район має власну доглянуту та красиву паркову зону: з лавочками, дитячими майданчиками, охайними газонами та квітами. І така історія не лише у столиці, але й по всій країні.
Якщо ж говорити про побут, то мені дуже не вистачає київського сервісу.
Приміром, у Ризі майже неможливо записатися на манікюр, до косметолога або перукаря з «сьогодні на завтра». Термін очікування буде починатися приблизно за тиждень, а у хорошого майстра може дійти й до місяця-двох. Але я відвідую тільки українців, і не лише через бажання підтримати своїх, просто багато в чому вони є кращими. Плюс, знову-таки, - менталітет, напевно.
У Ризі я живу на правому березі (це близько 20 хвилин до центру автобусом), проте через мій район раз на годину проходить електричка, завдяки якій центру я можу дістатися за 8 хвилин. І хоча вона не дуже модернізована, але якби щось подібне було у Києві й так само злагоджено працювало, то я, можливо, перестала б обирати квартири для оренди в радіусі «Золоті Ворота-Печерськ».
Найбільше у Латвії мене вразили дві речі. Перше – ставлення латишів до своєї культури: кожен другий житель Латвії або співає в якомусь ансамблі, або займається танцями.
Одного разу мене з другом попросили допомогти з перекладом їхньої народної пісні на українську – потрібно було поставити вимову. Ми прийшли в звичайну школу, де в одному з класів проходила репетиція. Спочатку нам здалось, що ми потрапили в якусь секту – дорослі люди збираються після роботи, щоб сидіти у великому колі та співати пісні. Але вже під час репетиції ми були вражені тим, що відбувається. Та й учасники колективу виявились досить цікавими: шеф-редакторка видання Elle, відомий художник, членкиня Європарламенту, родина архітекторів тощо.
А в липні на Всенародне латвійське свято танцю та пісні, якому вже 150 років, до Риги зʼїхалось 40 тисяч учасників, причому за власний кошт. Усі квитки на захід у місцевому Межапарку вартістю від 20 до 70 євро розкупили за день. Я би хотіла уявити це в Україні, але поки не можу.
Любов та шана до своєї культурної спадщини – це те, чому дуже хочеться навчитись у маленької Латвії.
Друга річ, яку мені хотілось би побачити у Києві – збереження архітектурної спадщини.
У Латвії багато старих деревʼяних будинків, я сама живу в такому. Місцеві закони забороняють власникам будівель змінювати історичний фасад, тобто всередині сучасна комфортна квартира, але зовні мій будинок виглядає так само, як і 150 років тому. А ще тут не встановлюють кондиціонерів. Влітку інколи хочеться лягти “під кондер”, як вдома, але з точки зору естетики для міста це теж плюс.
В іншому Київ – найгарніше місто у світі, принаймні я кращого ще не зустріла.
Місто Кембридж саме по собі невелике і базується переважно навколо навчальних закладів, які забезпечують його економіку. Вважається другим найдорожчим у Великій Британії після Лондону містом. Уся інфраструктура зосереджена на місцевих університетах, бо більшість будь-яких занять місцевих мешканців пов’язана з ними.
Усі навчальні заклади мають платну форму навчання, але можна отримати або гранти, або кредит від держави у розмірі 12 тисяч фунтів (1 фунт – приблизно 48 гривень) і виплачувати його протягом декількох років. За умови, якщо ваша заробітна плата буде вищою за цю суму, а якщо ж меншою, то кредит можна не виплачувати.
Звісно, тут активно розвивається туризм – сюди приїжджають оглядати історичні споруди та відомі об’єкти. Так само є готельно-ресторанний бізнес, особливо популярний сервіс Airbnb – батьки студентів, які тут навчаються, часто приїжджають до них на вихідні і їм необхідно десь зупинятися.
Емігрантам нових хвиль закріпитися тут набагато складніше, ніж тим, хто приїхав раніше. Велика Британія дуже закрита країна, віза коштує великих грошей і треба сильно заморочитися, аби її отримати. До того ж, дуже часто трапляються випадки відмов.
У той же час, це країна можливостей і непоганих “соціальних ліфтів”. Зокрема, ті українці, які потрапили сюди після початку війни, отримують трирічне резидентство, допомогу по безробіттю, доступ до медичних послуг, право на роботу. Навіть ті з дівчат, які раніше приїхали сюди по так званій “візі нареченої”, тобто вийшли заміж за англійця, не мають таких можливостей, не кажучи вже про емігрантів з Пакистану чи Лівану.
Медицина тут безкоштовна, якщо раптом з вами щось станеться, то лікарі будуть сумлінно та ретельно виконувати свою роботу. Але важливо набратися терпіння і потрапити на запис саме до державної установи. Зробити це непросто і можна чекати від декількох днів до декількох місяців.
Місцеві медичні заклади загалом тут у гарному стані, так само немає нарікань на обслуговування. А от найбільша проблема – це потрапити до стоматолога. Формально його послуги теж безкоштовні, але таких тут майже не знайти.
Я намагалася потрапити на прийом до дантиста за страховкою NHS (National Health Service), але мені запропонували прийом через 2… роки. Моїм знайомим доводилося їздити лікувати зуби до Литви та Польщі.
Найбільше мене тут дратує місцевий транспорт, особливо потяги. Квитки на міжміські перевезення дорогі, ціна на них іноді може сягти 100-200 фунтів, а самі перевезення працюють нестабільно. На залізниці постійно відбуваються страйки через маленьку зарплатню залізничників.
Цілком звично, коли потяг можуть затримати, або взагалі скасувати.
Вирушаючи з роботи з Лондону до Кембриджу (це близько 40 хвилин потягом), треба бути готовим до того, що додому можна не потрапити вчасно, або взагалі не потрапити.
Якось у мене була ситуація, коли вчергове відмінили мій потяг, мені компенсували таксі за 100 фунтів, причому квиток коштував 25. В автобусах теж трапляються дивнощі. Приміром, якщо купувати квитки у обидві сторони, то виходить дорожче, ніж single ticket, але ж всюди, наскільки мені відомо, навпаки.
Тому британці найчастіше обирають автівки, хоча взимку сильно підскочили ціни на пальне, газ, та електроенергію, і вперше за багато років країна переживала енергетичну кризу. До речі, у цьому випадку держава пішла назустріч громадянам, і кожен, включаючи резидентів, отримав 100 фунтів разової допомоги на оплату рахунків.
Можливо, якби Києву вдалося активніше позиціонувати Університет Шевченка, “Політех” чи “Могилянку” на світовому рівні, чи приділяти більше уваги значенню історичних та культурних самобутніх пам’яток, це позитивно вплинуло би на вітчизняний туризм та економіку.
Але у жодному разі Київ не повинен ставати Кембриджем, бо він самобутній сам по собі, і ця самобутність та культурний код повинні зберігатися.
У Дубліні на всі види публічного громадського транспорту діє одна картка – на неї можна покласти кошти і користуватися скрізь. Проїзд на будь-який вид транспорту коштує 2 євро на півтори години. За цей час теоретично ви можете дістатися куди завгодно, навіть роблячи пересадки. Для студентів діє знижка, і вони можуть заплатити 1-1.30 євро.
Мінуси дублінського транспорту – дуже погані розв’язки: усі автобуси чомусь змушені рухатися через центр міста, логістика вибудована дивним чином.
Оглядаючи маршрут, ти розумієш, що по діагоналі дістатися буде швидше. Замість цього доводиться їхати через центр, і витрачати 40 хвилин замість 20.
Вулиці тут вузенькі, місця пішоходам не завжди вистачає, і на вулицях доволі таки брудно, особливо у центрі. А центр тут – мекка для туристів, які і є головними “забруднювачами”. Проте комунальні служби працюють вправно та швидко, вулиці миються з милом.
Зараз в Ірландії велика житлова криза, тому скрізь багато безхатьків, які можуть ставити намети просто у центрі міста і тусити там. Навколо них постійно алкоголь та іноді наркотики, часом вони бувають агресивні.
На моїй пам’яті це перша європейська столиця, де ввечері у центрі міста може бути небезпечно.
Я спостерігала ситуації, коли під час поїздки трамваєм на твоїх очах починалася бійка, яку ніхто не міг зупинити, а поліції поруч не було. Залишалося хіба що ховатися під крісло.
Загалом люди тут дуже friendly і полюбляють те, що зветься small talk. Якщо пройтися містом і ні з ким не побалакати – виглядатиме дивно, місцеві самі починають розпитувати на вулицях, у крамницях, у пабах.
Завжди прагнуть допомогти, якщо є якісь питання, розповідають історії з власного життя. Мені це спочатку здавалося незвичним, тому що у нас люди більше зосереджені на собі, живуть у власному середовищі. Та не є секретом, що приблизно 50% ірландців – “тихі расисти” (хоча вони самі у цьому ніколи не зізнаються), вони не дуже полюбляють афроамериканців, або як вони їх називають people of colour. Ніколи не продемонструють свою непривітність, але це може відчуватися невербально. До українців, до речі, ставляться привітно.
Тут усі обожнюють собак, але місцева влада чомусь вирішила не встановлювати у місті урни для їхніх екскрементів. Ну, а громадяни, відповідно, прийняли рішення – раз так, то ми і прибирати не будемо, тому доводиться дуже уважно дивитися під ноги, коли ходиш вулицями.
Ірландія – одна з найдорожчих країн Європи, тут все недешево, від їжі до одягу.
Середній чек у продуктовому магазині, аби закупити продуктів на тиждень (якщо без особливого шику) на одного – близько 50 євро, якщо більш глобально – то не менше 100 євро.
Але із сервісом тут, на жаль, майже скрізь погано, консультанти у магазинах навіть не намагаються якимось чином допомогти, це стосується і кафе з ресторанами - іноді хочеться відправити сюди Олю Фреймут з її ретельними перевірками.
Ще одна цікава особливість: за місцевим законодавством підлітки, яким ще не виповнилося 18 років, взагалі не можуть притягатися за правопорушення. Відповідно, вони відчувають повну безкарність і зухвало поводять себе – можуть напиватися, палити у громадському транспорті, штовхатися, а іноді й пляшку запустити. І якщо поскаржитися чи спробувати вжити заходів, вас можуть покарати, а їх – ні.
Я живу у Брісбені, це третє за величиною місто Австралії після Мельбурну та Сіднею. Великі міста країни однаково схожі між собою – високі будівлі, купа різних закладів та магазинів.
Коли запитують про плюси Австралії, відразу приходять на думку люди. Мені дуже імпонує їхня культура відкритості, посмішок, чемності, політкоректності та доброти. Жодного разу я тут не зіткнулася з поганим чи непривітним сервісом. Про це тут дуже дбають, і навіть якщо не можуть допомогти, обов’язково перенаправляють до тих, хто зможе.
Тут стежать за стандартами в усьому – послуги, їжа, дотримання закону, політкоректність і особливо безпека.
Наприклад, прийом на роботу – це не лише співбесіда, але й різні референси, поліцейська перевірка, завірення документів тощо (в залежності, на яку посаду претендуєте).
Або, наприклад, в кожному будинку стоїть дуже чутлива протипожежна безпека, тому навіть коли я нещодавно смажила шпинат, спрацювала сигналізація. Мені, українці, така кількість правил безпеки та різної документації спочатку була незрозумілою.
Австралійці дбають про природу – усюди дуже чисто, багато парків, заповідників та заходів для захисту рослин і тварин. Це одна з причин, чому вночі парки не освітлюють (аби не тривожити дику природу). Також тут не можна годувати птахів і тварин, бо це може завдати їм шкоди.
Це величезна країна, тому три години поїздки “на пікнік” вважається нормою.
Переважно люди мають власні автівки, але є і попит на громадський транспорт – автобуси, тролейбуси й міські потяги. Міжміські потяги не дуже популярні, бо дорогі і не оновлені, і оскільки дистанція між містами величезна, то люди користуються літаками.
Мене трохи засмутило, що немає лоукостів, дешевим авіаквитком вважається той, який коштує 100-150 австралійських доларів (один австралійський долар дорівнює 25 гривням).
В Австралії високі ціни на житло, і при цьому емігранту винайняти квартиру без орендної історії, або різних нюансів, буде непросто. Доводиться або підселятися до когось у квартиру, або дуже довго шукати.
Оренда однокімнатної квартири-студії коштує приблизно 400-500 австралійських доларів на тиждень. Також є окрема плата за електроенергію та утримання будівлі.
Слід зазначити, що більшість цих будівель у чудовому стані – з терасами, басейнами, зонами барбекю та спортзалом. Однак і зарплати тут відносно немаленькі: мінімальна заробітна плата – 23 долари за годину. Якщо перепрацьовуєш, або працюєш у вихідні – оплачується додатково.
Оскільки країна дуже політкоректна та “співчутлива”, тут є купа соціальних служб та програм. Наприклад, уряд безкоштовно надає людям похилого віку медсестер, які допомагають їм.
Тут є секс-працівники для літніх людей та людей з інвалідністю. Для останніх, я думаю, це одна з найкращих країн для життя, бо все пристосовано – всюди пандуси, спеціальне обладнання і, звісно, великі виплати.
Оплата мобільних послуг тут найдорожча у світі – я плачу за свій тариф 35 доларів на місяць (це не безліміт), дехто платить і 80-85 доларів. Також тут високі штрафи. Наприклад, якщо не пристібнутий ремень безпеки в машині, або якщо водій дивиться у телефон під час руху – штраф близько 1200 доларів.
В Австралії високо цінують професії електриків та будівельників, вони заробляють понад 50 доларів на годину, тут є на це попит, оскільки країна постійно розвивається та оновлюється.
Порівнюючи свій досвід проживання тут, можу сказати, що Києву не вистачає більше “інклюзивності” щодо людей з інвалідністю.
Також, як на мене, було б чудово оновити будинки-“сталінки. Але багато того, що треба додати, залежить від людей, влади та обставин: привітність, дотримання прав, відсутність корупції, повага один до одного.