Мистецтво — це не лише засіб для самовираження, а й для зцілення. І це на своєму досвіді відчувають військові. Зараз неабиякою популярністю користуються інструменти арттерапії, коли ветерани на полотні можуть висловити свої емоції, у декого пробуджується бажання творити.
Герої нашого матеріалу – теж військові. Один почав малювати після того, як прослужив півтора роки у гарячих точках, а інший — професійний художник, який ледь не втратив можливість творити.
Анатолій Мицкан — доброволець, який воював у складі у складі 102-ї окремої бригади територіальної оборони. Майже півтора роки боронив українські землі на Запорізькому напрямку. На фронті отримав контузії, після цього пережив інсульт. Далі — фізична реабілітація. Після лікування почав відновлюватися емоційно — зайнявся художньою творчістю.
“Ще до війни малювання було моїм хобі, а коли перебування на фронті закінчилася госпіталем, тривалою реабілітацією, то це стало трішки більшим, ніж хобі. Анатолій розповідає:
"До війни я малював щось гарне, наприклад, пейзажі, а зараз у моїй творчості багато фантасмагорій, експресіонізму, постмодернізму. І всюди є війна. У всіх роботах я виплескую те, що накопичилось за півтора роки на нулі”.
Години з пензлем у руках та за мольбертом стали для ветерана віддушиною і особливим видом реабілітації:
“Це дуже хороша реабілітація. Особливо у тому випадку, коли немає дійсно якісної реабітації для військовослужбовців, коли єдине, що ми можемо придумати — це спілкуватися один з одним. Тільки так ми відкриваємось і можемо виплеснути те, що накопичилось. Або ж зробити це на полотні”.
Професійно на художника Анатолій не навчався, хоча у 2016-му році був автором посібника для студентів-художників з історії мистецтв. Тож зараз чоловік лише починає вивчати, як працює цей ринок:
“Війна навчила однієї дуже важливої речі — приймати все, що відбувається максимально просто і максимально беземоційно. Буде успіх – чудово, буде невдача — ну, нехай собі буде. Я йшов у цю царину дуже спокійно, і зараз спокійний. Поки що виходить непогано, але немає жодної ейфорії, чи розчарування. І я гадаю, це гарний спосіб дивитися на життя”.
Нещодавно Анатолій провів свою першу персональну виставку у Львові, деякі свої роботи продає закордон. Але не всюди хочуть брати картини на воєнну тематику. Наприклад, для міжнародної виставки у Чехії попросили підготувати "щось гарне, а не воєнне", і зрештою відібрали лише пейзажі.
Своє мистецтво ветеран намагається монетизувати, щоб мати змогу підтримувати побратимів.
“Дасть Бог, колись буду цим заробляти. От, наприклад, виставка у Львові закінчилася аукціоном, вдалося виручити 360 тисяч гривень, і майже всі ці гроші пішли на дрони.
Мої хлопці залишилися там, а мені довелося повернутися. Це дуже сильно гризе. І коли ти малюєш війну, ти це робиш, щоб перемогти у ній. Така моя позиція”.
В Анатолія багато творчих планів, але зараз він найбільше зосереджений на розвитку спортивного центру. Адже до війни чоловік був власником спортивного клубу.
“Коли я повернувся з війни, виявилось, що без мене тут справи пішли трошки не так. І загалом моє бачення справ трішки змінилося. Я вирішив повністю перетворити свій центр на дитячий. У спортивному клубі залишаться дитячі спортивні секції, а дорослі переобладнаємо на дитячий простір. І значна його частина буде присвячена образотворчому мистецтву”, - каже він.
Для цього чоловік подався на грант від держави. Спершу Анатолію відмовили, бо в грантодавців не було підтверджень, що чоловік ветеран, але після розголосу журналістів, його таки внесли у списки.
Якби можна було б написати картину, яка символізувала б перемогу, Анатолій каже, що вже має таку в доробку:
“На виставці найдорожче продалася моя картина “По ком звонят твои колокола”. Її придбали за 33 тисячі гривень. Там намальоване болото, в якому талапаються ведмедики, а на задньому тлі видніється Кремль. От я думаю, що десь так воно і має бути. Бо доки не буде зруйновано зло, доти будуть проблеми. Зрештою, вже четвертий рік кожен свій допис у соцмережах я підписую однією і тією ж фразою: “Росія має здохнути”. Коли це станеться, тоді на землі буде значно краще жити”.
Роман Хрущ — професійний художник, який до повномасштабного вторгнення викладав у львівській Академії друкарства. Пішов служити з перших днів великої війни. Потрапив у штурмову бригаду разом із братом.
“Ми поїхали в Київ 25 лютого 2022. Бойового досвіду в мене немає, треба було вчитися на ходу. Нас вчили воєнній мові, щось треба було читати. Малювання не було, та і зараз, поки я служу, також не завжди є час”.
А далі сталося поранення. Роман отримав його у червні 2023-го року під Бахмутом. Уламки понівечили його ногу та заділи руку. Медики зауважили: якби уламок задів кісту руки, то довелося б вдаватися до ампутації. Ще був великий ризик, що стопа не зможе згинатися і це б завадило війському ходити.
Спочатку близько місяця чоловік проходив лікування у Полтавській лікарні, там йому пощастило потрапити до професійного молодого лікаря. Далі Романа скерували до реабілітаційного центру “Незламні”, що у Львові. Там фахівцям вдалося проробити ювелірну роботу, щоб зберегти обидві кінцівки:
“Права рука і права нога у мене спочатку не працювали. Пам'ятаю, ще у стабілізаційних пунктах я казав лікарям: Давайте так, нога – байдуже, є класні протези. А рука – робоча, вона мені потрібна.
Спершу, думаю, ну гаразд, є ще ліва, перевчусь. Але є ж пам’ять м’язів, її важче відновити. А потім потроху я зрозумів, що все повернеться”.
Майже 8 місяців Роман Хрущ відновлювався у реабілітаційному центрі “Незламні”. За цей час він інтенсивно займався із фізичним терапевтом та зміг знову малювати. Одного разу йому запропонували навіть провести майстер-клас із написання картин для військових, які також відновлювалися у цьому реабілітаційному центрі. Роман згадує: тоді поставив собі за мету зовсім трохи розказати побратимам про правила в малюванні і те, як поєднувати кольори. А загалом прагнув, щоб від того процесу всі отримали задоволення і навіть трохи згадали дитинство.
“Близько 2-3 місяців після поранення моя права рука була не робочою. Ерготерапевти намагалися повернути її до життя, тож почати робити щось тією рукою — це був стимул. А ще на заняттях у клініці разом зі мною були хлопці з лікарні. Компанія хороша, тому що коли військовий щось розказує військовому, то це легше. А малювання — це такий процес, який в нас присутній з дитинства, просто зараз хтось відмовляє собі малювати, бо думає, що це елемент дитячості”.
Роман зауважує, що це позитивна практика, коли подібні арттерапевтичні майстер-класи проводять військові для військових.
“Військовий лектор — це плюс. Військова тема об'єднує людей навіть до знайомства. Вони розуміють, що у них є щось спільне. Але загалом я думаю, що якщо людина професійна і знає, чим вона займається, а не просто має диплом, то це буде працювати у будь-якому варіанті”.
Зараз Роман відновився і несе службу в іншому підрозділі. На фронті немає часу для творчості, тому хоч щось художник намагається встигнути, коли буває у короткотривалих відпустках.
“Ще в кінці реабілітації я малював, але робив це вже в інший спосіб. Попередні мої роботи вимагали довгого процесу: місяць-два потрібно було витратити суто на технічні моменти. А у тебе відпустка лише 10-15 днів.
Тепер я створюю колажі, це вимагає менше часу. В одну відпуску роблю заготовки, а через декілька місяців приїжджаю і з них складаю картину”.
На запитання, якби можна було б написати картину, яка символізувала б перемогу, Роман пригадує одразу свої колажі і уявляє, у якому стилі і кольоровій гамі була б ця робота.
“Це може бути просто фактурний білий папір, місцями – фактурна біла фарба, щоб під впливом світла змінювалось зображення. Щоб кидала якісь тіні і показувала рельєф. Загалом це має бути щось таке: біле, тиша, спокій з елементами тіней та світла на собі, елементами минулого”.
Ми створили цей матеріал як учасник Мережі "Вікно Відновлення". Усе про відновлення постраждалих регіонів України дізнавайтеся на єдиній платформі recovery.win.
Фото: надані героями
