Успішний бізнес, затишна оселя та улюблене місто. До повномасштабного вторгнення Ольга Люліна мала все, про що мріяла і до чого прагнула. Її родина мешкала у Бахмуті. Покидати рідне місто не наважувались. Але коли стало зрозуміло, що Бахмут не вистоїть, все ж виїхали.
У Чернігові Ольга змогла отримати грант від держави і відкрити фастфуд-кафе. Там вона готує страву, що нагадує їй про рідне місто. Розповідаємо, як переселенці вдалося почати все на новому місці.
“Я виїжджала тоді, коли вже у Бахмуті не було світла і в нас був приліт. Я пішла на 20 хвилин раніше з роботи і прилетіло — це і зіграло свою роль. Ще я місяць просиділа у ступорі й зневірі. Були мінометні обстріли дуже сильні, і я не могла вийти з дому, не розуміла, що буде і як”, – згадує Ольга.
Чоловік постійно вмовляв її виїхати з Бахмуту. А Ольга розуміла, що якщо поїде – до міста вже ніколи не повернеться:
“Чоловік казав, що наше місто укріплене, фортеця, його ніхто не віддасть. А я реву і відчуваю, що якщо вийду з квартири, то більше сюди не повернусь.
Коли я виходила, то просто пройшлася по всіх місцях, настільки було реальне це передчуття”.
Спершу сім’я шукала тимчасове помешкання у Дніпрі, бо сподівалися, що скоро повернуться додому, а Дніпро географічно ближче розташоване. Та плани родини кардинально змінила поїздка до Чернігова. Туди Ольга поїхала, щоб провідати маму, яка евакуювалася дещо раніше:
“Я вийшла у цьому місті біля філармонії, подивилась, яке воно гарне і, не роздумуючи, за півгодини зняла квартиру. Можна сказати, Чернігів мені сподобався з першої секунди”.
Вже у лютому родина зрозуміла остаточно, що повертатися вже немає куди. Тож намагалися максимально налагодити своє життя у Чернігові. Але знайти роботу з гідною оплатою так і не змогла:
“Мені 45 років, у Бахмуті у мене все було: бізнес, дохід, квартира, дача, машина. А у Чернігові мені пропонували працювати хіба що кондуктором за 7 тисяч гривень. А мені треба зняти квартиру, харчуватися, одягатися, тому що ми приїхали голі і босі. У нас, переселенців, на цьому фоні опускаються руки”.
Ольга каже: більшість людей не виїздить з гарячих точок через страх, що не зможуть розпочати все з нуля. Тож ладні триматися міцно за “своє гніздо”, хай і під обстрілами, до останнього:
“Найчастіше люди тримаються за своє майно і бояться, що його розкрадуть чи розіб’ють. Бо дуже важко розпочати все із чистого аркуша.
Наприклад, моя мама все життя працювала на себе, мала величезний двоповерховий будинок, кафетерій, піцерію, магазини. Вона завжди казала, мовляв, навіщо мені пенсія, у мене стільки майна, я все життя заробляла. Але тепер залишилася без нічого – їй 63 роки і пенсія 3600 гривень. І от я сиділа, думала і кажу: матуся, я все зроблю”.
До війни родина Ольги займалася підприємництвом. Мали у місті власну піцерію, напередодні повномасштабного вторгнення відкрили фастфуд. Тому вирішила продовжити підприємницьку діяльність і у Чернігові.
“Взяли в оренду кіоск на Центральному ринку, починали із млинців. Але продажі йшли не дуже, помітили, що всі більше полюбляють шаурму. Тож ми вирішили готувати шаурму, але хотіли відійти від стандарту і робити її по-своєму. Наприклад, лаваші випікали самі і м’ясо обсмажували і маринували по-іншому”.
Точка з шаурмою потроху стала набирати популярності. А потім знайомі порадили Ользі вигадати щось ще. Так народилася її авторська страва — “олабах”. Це випічка із лавашного тіста, яка смажиться на сухій пательні без додавання масла. Із начинкою також експериментують – комбінують різні види фарша і додатків. Подають цю страву із фірмовим соусом, який готують на основі грецького йогурта.
“Це було все експромтом. Назва і сама страва називається “я зліпила з того, що було”. Я пробувала різні варіації кухні народів світу і прийшла до свого, вигадала лавашне тісто. На основі цього тіста придумала олабах. Я не знала, як назвати страву, але мені хотілося виокремити своє місто, адже я його дуже люблю і сильно за ним сумую.
Я згадала привітання “хола”, тобто “привіт” іспанською, а “бах” — це Бахмут. Тож страва перекладається, як “Привіт, Бахмут”. Коли хтось каже “олабах”, я одразу згадую наше місто-герой”.
Ставати підприємницею вдруге набагато важче, зауважує жінка, особливо, коли у тебе немає стартового капіталу. Ольга каже: в них не було нічого, тож довелося позичати гроші у друзів. Ті повірили у неї і сказали: у тебе все вийде. За таку підтримку жінка вдячна.
За рік Ольга змогла розширити бізнес – стріт-фуд точка переїхала з ринку у нове приміщення, а підприємиця отимала грант на розвиток своєї справи.
“У 2023-му році я відкрила фастфуд, а в 2024-му вирішила податися на грант.
Приїхали мої дівчата з Бахмута і просили роботу, тож я ризикнула, написала державний грант для найманих працівників — на 250 тисяч гривень. І його виграла.
На ці гроші закупила нове обладнання, зняла краще помешкання, пішла з ринку, знайшла заклад, щоб ми і столики могли поставити, зробила відкриту кухню і почали працювати”.
За точкою на ринку чернігівчани сумують досі – дехто продовжує їздити за “олабахом” по 5 кілометрів.
“Наше кафе сподобалося людям, бо кожен ранок ми печемо свіженький лаваш. Я пішла від усіх цих майонезів чи стандартних сметан. У нас все – з-під ножа, робимо акцент на правильному харчуванні, у наших стравах немає трансжирів.
Цікаво, що у мене дуже багато клієнтів серед пенсіонерів. Пенсії отримали і кажуть: я оце з’їм і в мене не болить підшлункова чи шлунок. Їм подобається, що немає важкості чи печії, бо це ненормально. Чебуреки на свіжому маслі — це дуже смачно, але в кого проблеми зі шлунком — це не дуже корисно. Разом з тим усім іноді хочеться якогось фаст-фуду”.
Ольга вдячна чернівцям за підтримку. Каже, тут живуть такі ж відкриті і приємні люди, як і в Бахмуті:
“Чернігівці прийняли нас з відкритою душею. Іноді приходять у наше кафе і кажуть: я спеціально прийшов вас підтримати. А потім приходять вдруге і втретє, бо їм реально сподобалася наша їжа. Мене це окрилює. Йду на роботу з думкою, що в мене все вийде”.
У планах Ольги – розширення бізнесу. У меню кафе додадуть запечене м’ясо на грилі та інші страви. А далі мріє відкрити мережу своїх закладів у Чернігові.
Але і на цьому жінка не хоче зупинятися. Каже: не проти і до Києва дійти.
Крім того, нещодавно Ольга виграла ще один грант від міжнародної організації — 400 тисяч гривень на покращення своєї точки. Тож впродовж найближчих двох місяців планують відкрити ще одну локацію.
Але більше за все Ольга мріє про те, щоб закінчилася війна, яка їх забрала в них дім.
Ми створили цей матеріал як учасник Мережі “Вікно Відновлення”. Усе про відновлення постраждалих регіонів України дізнавайтеся на єдиній платформі recovery.win.
Фото: Суспільне Чернігів, Чернігівська обласна служба зайнятості.