Яким має бути пам’ятник? Це питання активно обговорюються в Україні. БЖ поговорило з Володимиром Небоженком — автором як демонтованих у рамках деколонізації пам’ятників, так і однієї з найвідоміших статуй Тараса Шевченка — про те, як, не дивлячись на політичну кон’юнктуру, треба возвеличувати людину.
Володимиру Небоженку 84 роки. Він продовжує працювати і донині. Серед його робіт як знесені пам'ятники радянським героям — льотчику Валерію Чкалову й академіку Миколі Семашку — так і молодому Тарасу Шевченку, що став символом сучасного Дніпра. У розмові з Ельмірою Еттінгер Небоженко розповідає, чим йому не подобаються сучасні скульптури, чому глядач ще має заслужити право бути "на одному рівні" з пам'ятником і згадує, як із плином часу змінювався пантеон національних героїв.
— Я народився на хуторі Преображенка біля села Богданівка Дніпропетровської області. Було бідне, голодне дитинство. Якось я побачив, як сусідні хлопці малюють — гарно було, страшенно їм заздрив, та сам спробувати соромився. Мій дядько помітив це і запропонував навчити перемальовувати портрети з газет по клітинках — вийшло красиво. Через кілька років я вже навчався в художньому училищі ім. Вучетича в Дніпрі.
Там моїм вчителем був Костянтин Чеканьов, автор пам’ятника Григорію Петровському, чиє ім’я носив Дніпропетровськ. Він був майстерним і вимогливим вчителем, і завдяки його школі я з першого разу вступив до Київського художнього інституту (нині Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури — НАОМА). Там я потрапив у майстерню Василя Бородая — народного художника СРСР, автора монумента "Батьківщина-Мати" й пам'ятника засновникам Києва.
В інституті нас дражнили “глиномєсами”, але професія скульптора за радянських часів була найпрестижнішою в образотворчому мистецтві.
Зараз такого немає, та й сам рівень скульптурного мистецтва знизився. Немає високої художньої майстерності. Сучасні скульптури зараз роблять гіперреалістичними і ставлять на рівень з нами, аби біля них можна було сісти і сфотографуватися. Я проти цього. Мистецтво скульптури існує для того, аби людину піднести, показати, що її поважають і люблять за якісь заслуги. Скульптуру не можна ставити на рівень глядача — до зображеної постаті нам далеко, таке заслужити треба. Скульптура — це символ внеску в історію.
Проблема гіперреалізму в тому, що там немає художнього відбору. Класична реалістична скульптура передбачає стилізацію і відбір. Не потрібно виліплювати кожну складку, кожну зморшку — вони просто не потрібні. Автор має відібрати найважливіше. Коли ми зображуємо дерево, то не показуємо всі листочки.
Пам’ятаю, перед захистом диплому робили огляд наших глиняних моделей. З нами навчався один в’єтнамець і зробив скульптуру, гарну за композицією, але щось не те. Один із викладачів каже йому: “Добре, але не цікаво. Ви зробили так, як воно в житті. Тут мало придуманого художником". А для чого художник? Він має робити не копію з життя, вона не потрібна. У художника є душа, своє ставлення, і він це в скульптурі має показати.
Після закінчення інституту я поїхав працювати в Дніпро, мені одразу дали майстерню: на руках у мене була характеристика від Бородая — рекомендація від провідного скульптора УРСР відкривала всі двері. Спочатку працював над скульптурами і бюстами людей праці: комбайнерів, механізаторів, будівельників. У 1977 році зробив для обласного туберкульозного диспансеру пам’ятник медику та академіку Миколі Семашку — свій єдиний гранітний пам’ятник. Його вже знесли.
У 1981 році відкрили мій пам’ятник радянському льотчику-випробувачу Валерію Чкалову. Зараз питають, яке відношення Чкалов мав до Дніпра, він же тут навіть не був. Питання чи ставити пам’ятник Чкалову тоді не було, тоді Чкалов був таким популярним, як Гагарін у 60-ті. Перша людина, яка пролетіла без пересадок Північний полюс від Москви до Ванкуверу в штаті Вашингтон, США. Його ім’ям всюди називали вулиці, а в деяких містах — ставили пам’ятники. Тодішній Дніпропетровськ, як великий індустріальний центр СРСР, теж його встановив.
У 1981 році відкрили мій пам’ятник радянському льотчику-випробувачу Валерію Чкалову. Зараз питають, який стосунок Чкалов мав до Дніпра, він же тут навіть не був. Питання про те, чи ставити пам’ятник Чкалову, не було — тоді Чкалов був таким популярним, як Гагарін у 60-ті. Перша людина, яка пролетіла без пересадок Північний полюс від Москви до Ванкувера в штаті Вашингтон, США. Його ім’ям усюди називали вулиці, а в деяких містах — ставили пам’ятники. Тодішній Дніпропетровськ як великий індустріальний центр СРСР теж його встановив.
Пам’ятник Чкалову, не мій, уже існував. Він був із цементу і за 40 років зовсім погано виглядав. Якось скульптор Юрій Павлов проговорився, що було б добре його реставрувати. Пам’ятник негайно зняли з постаменту і привезли Павлову під вікна майстерні. Лежить як покійник, рука із записною книжкою вгору. А як реставрувати? Раз зняли, то назад його не поставити. Тоді Павлов каже: “Я вам новий зроблю”. Почав робити, а художня рада його не прийняла — щось було не те. Тоді оголосили конкурс, і я його виграв.
Паралельно я працював над пам'ятником 152-й дивізії, яка у жовтні 1943 року форсувала Дніпро і звільнила місто від нацистів. Пройшло 30-річчя від дня Перемоги, а пам’ятника не було. Бійці дивізії, які туди ще юнаками влилися, почали тиснути на місцеву владу і вимагали увічнення подвигу. От поручили одному скульптору, іншому, а художня рада не приймає. Був тоді в нас головний архітектор Сергій Зубарєв, дуже хороший, вимогливий, халтура в нього не проходила. От на черговому засіданні Дніпропетровського міськвиконкому заступниця голови Зоя Суміна каже: “Досить! Доручити молодому скульптору, і хай робить!” Ну а мені було тоді 38 років, і я був якраз наймолодшим.
Засів я за роботу аж на 7 років, зробив і ні копійки за цю роботу не отримав.
У 1982 році помер Леонід Брежнєв, і на його місце Генерального секретаря ЦК КПРС прийшов колишній КДБіст Юрій Андропов. Йому підсунули документ, в якому доповідалось, що на пам’ятниках відмиваються шалені гроші, мільйони. А таке дійсно було на Кавказі і в Центральній Азії. Пам’ятники — це ж тоді святе, гроші виділялись. У Грузії розцінки були фантастичні.
А в нас в Україні, порівнюючи з ними копійки виділяли. Хоча ті “копійки” для звичайної людини — страшні гроші. Розіслав Андропов по всьому Союзу постанови, щоб усі документи на оплату, де є хоч слово “скульптура” чи “пам’ятник”, не пропускали. І все. А я ж уже стільки "вимахав". Зробили каркас, скільки металу і глини пішло і скільки праці. Я змирився — треба ж закінчити.
Поїхав у 1984 році у недовгу відпустку в Крим, відпочити від усього. З пам’ятником залишилися поливальники — воно ж глиняне, сохне, тож кожного дня, або хоча б через день, його треба поливати водою. А в Дніпрі почалося засідання під назвою “40-річчя Перемоги”, на ньому мали вирішити, як саме святкуватимуть річницю, зокрема, як відкриватимуть пам’ятник. А мене на місці немає, і додзвонитися не можуть — телефону в мене немає. “Як? У провідного скульптора Небоженка немає телефону? Так негайно поставити йому телефон!”
Я приїхав і бачу лист від начальника телефонної служби: “Шановний, Володимир Павлович, нами будується АТС і вам буде встановлений телефон найпершому”. А тоді телефон — розкіш. Лінії на моїй вулиці ще не було і вони через стовби, в обхід усім іншим бігом поставили мені телефон. Припекло.
Я приїхав і бачу лист від начальника телефонної служби: “Шановний Володимире Павловичу, нами будується АТС, і вам буде встановлений телефон найпершим”. А тоді телефон — розкіш. Лінії на моїй вулиці ще не було, і вони через стовпи, в обхід усім іншим, бігом поставили мені телефон. Припекло.
За цю роботу мені дали звання заслуженого художника України. Ну, і телефоном заплатили.
Пам’ятник 152-й дивізії поставили рівно в тому місці, де відбувалося форсування, на набережній масиву Червоний Камінь. Незвично його й відкривали. Треба ж було полотнищем накрити, і щоб воно потім легко впало. Величезну тканину виділили на трикотажній фабриці. Але ж монумент кострубатий, тканина обов’язково зачепиться і не впаде. Загнали прямо на берег кран із 30-метровою стрілою і покликали спортсмена, який за сигналом піднявся на верх стріли, перерізав мотузку, і тканина красиво впала. Пам’ятник страшенно всім сподобався. З усіх боків, куди не глянеш, воно полихає, тремтить. Я того й добивався 7 років, але важко було. Є приказка: “Один у полі не воїн”, а тут якраз зовсім один у полі.
Говорячи про гонорари скульпторам, згадую, як наприкінці 70-х робили пам’ятник Максиму Горькому. Його автор — уродженець Дніпра скульптор Микола Красотін, теж випускник Київського художнього інституту. У якості дипломної роботи Красотін зробив скульптуру Горького у склоцементі. Приїхав до Красотіна свекор Юлії Тимошенко Геннадій. Він був голова виконкому Кіровського району, де й мали ставити пам’ятник. Поїхав і купив Горького за 3 тисячі тодішніх рублів (на сьогодні це приблизно $17 тисяч). Для Красотіна це була прекрасна нагода, бо мало чиї дипломні роботи реалізують.
Тимошенко одразу віддав скульптуру на завод, аби її відлили у бронзі. Усі бронзові пам’ятники відливали на металургійних або машинобудівних заводах. Але Тимошенко не виміряв скульптуру, її відлили, поставили — а він малий. Треба ж було виміряти, а потім відливати. Він до Красотіна і каже: “Треба зробити на півтора метра вище”. А той: “Так платіть гроші, я вам збільшу”. А виділені 3 тисячі рублів уже витрачено, більше не дістати.
Звернулися до Костянтина Чеканьова і попросили його зробити збільшеного Горького. Але одразу попередили — грошей немає, але дамо квартиру, 4-кімнатну. Він виліпив збільшену скульптуру, та оскільки це все одно не його робота, то треба, аби Красотін зробив авторизацію, вдихнув туди себе і щось поправив. Той приїхав із Києва в Дніпро і оселився в моїй майстерні.
За 10 днів, отримуючи по 100 рублів на день — а це була місячна зарплатня інженера — він завершив скульптуру Горького.
Згадую й історію про наш дніпровський пам’ятник Шевченку, відкритий у 1959 році. Це найбільший пам’ятник Кобзареві у світі, але найбільшим він виявився ненавмисно. Його автори — Іван і Валентин Зноби, батько й син. Колись у нас був цементний пам’ятник, і стояв він на схилах Дніпра в парку Шевченка. Наприкінці 50-х по Дніпру почали ходити швидкісні катери “Метеори”, “Стріли” і “Ракети” — вони ходили по річці як трамваї. Тоді вирішили зробити Шевченка на глядача, на пасажирів цих катерів і поставити його на Монастирському острові. А туди треба чималий розмір, аби його було видно. От і вийшов найбільший у світі.
У 1999 році, коли “Метеори” перестали ходити, тодішній губернатор Микола Швець поставив на острові церкву святого Миколая. Вона дещо перекрила пам’ятник, тож повністю Шевченка з Дніпра вже не побачити. Ходить легенда, що спочатку то був пам’ятник Сталіну, але після його смерті йому "зробили верх" Шевченка. То така брехня. Дві частини різних скульптур неможливо поєднати, вони ніколи не співпадуть. Для цього треба виліпити точно такий же за композицією і схемою, а потім необхідне відрізати і переставити. А таке ніколи не співпаде за розміром. Але ж як у нас люблять байки!
У 90-х поруч із Драматичним театром ім. Шевченка був офіс партії "Народний рух України". У Дніпрі ним керував Іван Шулик, ми з ним одногрупники по художньому училищу. Я частенько їздив після роботи в майстерні в "Рух" на концерти самодіяльності. Одного разу Іван каже: "От якби тут поруч був пам’ятник Шевченку, вийшли б вірші почитали, квіти йому поклали". Та й показує на мене.
Зробили умовний конкурс з моєю моделлю пам’ятника Шевченку і ще одного скульптора Олександра Невечері. Обрали таки мій і поставили його на Воскресенській вулиці навпроти Драматичного театру. Іван і Валентин Зноби зробили свого Шевченка таким, яким ми його знаємо з підручників: поет із суворим поглядом, зрілий і усталений. Мій Шевченко — молодий, в руках відпускна грамота, яка засвідчує його звільнення з кріпацтва. До нього щороку 9 і 10 березня, на День Соборності і День Незалежності України, приходять люди і покладають квіти. За цей пам’ятник я отримав звання "Народного художника України".
Ще один пам’ятник за незалежної України я зробив Олександру Полю — першому почесному громадянину Катеринослава (перша назва Дніпра) і розробнику криворізьких руд. Він знаходиться на проспекті Яворницького недалеко від Оперного театру. На його місці раніше стояв старий фонтан. Проходжу якось це місце і думаю, як би тут пам’ятник поставити і як його вписати в екстер’єр будинків.
Це вже був період розпаду СРСР, і в ЗМІ почали писати про Олександра Поля. За радянських часів згадувати його було табу. Він, як дворянин і підприємець, вважався експлуататором трудового народу. Стало цікаво: людина видатна — от би йому поставити пам’ятник там, на Яворницького. Щоб зробити його, треба ж знайти фотографію. Пішов в обласний архів і знайшов лише одну фотокартку, де він сидить в оточенні сім’ї на ґанку свого будинку. Вікно моєї кухні якраз виходить на його будинок і той самий ґанок.
Можна було б пам’ятник робити, де він сидить. А от і ні — він не та людина. Сидячим може бути філософ, письменник, а це людина, яка відкрила руду, і садити його не можна. Не клеїться з постаттю. Однією ногою Поль стоїть на руді — це відсилка до історії про Давида і Голіафа, де на голову переможеного велетня Давид поставив ногу. В руках у Поля кірка — символ видобування. Вийшов образ, де стоїть першовідкривач зі знаряддям на переможеній руді, яка потім стала основою нашої регіональної промисловості. Я зробив метрову модель із глини і представив її Івану Куліченку, тодішньому меру Дніпра. Йому сподобалось, і пам’ятник затвердили. Відкрили його у 2002 році до 170-річчя Поля.
Але є в композиції пам’ятника недолік, і він пов’язаний з освітленням — його зробили знизу. А треба було зробити зі стовпів зверху. Ви самі бачили у фільмах, як підсвічують злодіїв знизу для зловісного ефекту. Це пов’язано з природою: небо і сонце зверху, орбіти очей людини і верхня губа — темні. Ми це сприймаємо як природне і знайоме. А світло знизу вже чуже для нашого сприйняття і викликає відторгнення.
Я досі працюю. Це вже не великі скульптури — на них немає ані тренду, ані коштів. Роблю здебільшого пам’ятні дошки і бюсти, зараз у роботі дошка на честь народного артиста України Жана Мельникова. Щодня я працюю над ним, перед тим як іти додому, обприскую водою і накриваю плівкою, аби глина не всихала.
Дуже люблю, коли до мене приходять гості, а особливо студенти художніх вишів. Але так вийшло, що останні приходять найрідше — чомусь їм нецікаво знайомитися з практичною роботою художників, а їм це вкрай треба. Тому свій час я залюбки приділяю дослідникам і захопленим людям.