Ласло Краснагоркаї певний час був письменником для письменників — його читали Колм Тойбін, Сьюзен Зонтаг та В. Г. Зебальд, а книги називали «рідкісною валютою» — допоки він не став відомим, отримав Букерівську премію, а згодом і Нобеля. Данил Леховіцер розповідає, чим відомий цей літописець апокаліпсису.
Ласло Краснагоркаї не хотів бути письменником. Він вступив на юрфак, тому що хотів бути як Франц Кафка, але, провчившись на факультеті три тижні, покинув навчання. Він працював у вугільній шахті, був нічним сторожем, що доглядав триста корів, грав для робітничого класу Джимі Гендрікса та Cream, керував селищним палацом культури, жив в одному селищі не більше чотирьох місяців, багато пив — настільки часто, що посперечався зі знайомими на 12 пляшок шампанського, що більше не вживатиме алкоголь. І виграв.
У 1985 році він видав «Сатанинське танго» — свій перший і, як він клявся, останній роман. Краснагоркаї пішов на поступки: коли він зрозумів, що таки сяде за першу книгу, то вирішив стати письменником-одного-роману. Він підійшов до написання радикально: роман писався впродовж чотирьох десятиліть, доповнювався, обрастав новим сюжетом. Краснагоркаї не збрехав: він написав лише одну книгу, хоч після неї напише ще чотири.
«Я не був задоволений першою книгою, тому написав другу. Я не був задоволений другою, тому написав третю, і так далі. Я можу довести, що насправді написав лише одну книгу у своєму житті. Ця книга — “Сатанинське танго”, “Меланхолія спротиву”, “Війна і війна”, “Барон Венкгейм повертається додому” та “Гершт 07769”. Це моя єдина книга».
Здається, Краснагоркаї не вірить у популярні зараз концепції мультивсесвітів, радше — у мегаломанський метароман, текст-фагоцит, що постійно розширюється, поглинаючи побратимів-попередників. Власне кажучи, п’ять романів угорця завжди про різне, але всі пронизані одним лейтмотивом — універсальним відчуттям наближення кінця світу.
Краснагоркаї порівнював книгу з чорною коробкою: ніколи не знаєш, що всередині. Навіть коли збираєш її сам. Утім, здається, він трохи лукавить — він завжди знає, що буде, коли поставить кому. Його один (читай: п’ять) роман завжди обертається навколо одного сюжету — повільного, каскадного наближення апокаліпсиса, який ніколи не буває остаточним. За одним кінцем світу неодмінно настає інший. Адже, як написано у Пророцтві Нового Заповіту про Страшний Суд — важливому для нього тексті — апокаліпсис це довга, пролонгована подія, розтягнута у часі.
Так, у «Сатанинському танго» до занедбаного колгоспу приїздять два псевдомeсії, селян-пияк обгортають павутинням невидимі павуки, а селищем блукає привід загиблої дівчинки, — допоки все не обертається маленьким кишеньковим апокаліпсисом: чи то знищення радянської селищної системи, чи то кінцем усього живого. У «Меланхолії спротиву» до містечка приїздить бродячий цирк із тушею кита — там спалахують заворушення і наприкінці настає остаточний колапс. У «Гершт 07769» дезінтеграція відбувається на субатомному рівні, коли студент-фізик Флоріан Гершт намагається дописатися до канцлерки Ангели Меркель і попередити про знищення світу. Апокаліпсис Краснагоркаї — хоч у ньому є натяки на радянську Угорщину чи на сучасну Німеччину — позачасовий та універсальний. Його кінці світу сприймаються і як демонтаж СРСР, і як політична реальність у часи правління Дональда Трампа чи Віктора Орбана, і як притча доісторичних часів, коли в речей ще не було назв.
У дебютному «Сатанинському танго» є сцена, на яку більш ощадливий автор витратив би одне, можливо, два речення. Селянин підходить до лампи, сідає поруч і починає дивитися, як розгоряється вольфрамова нитка. Думки про лампу розбухають, наповнюються онтологічною тяжкістю, і так кілька сторінок. Те, що було побутовою замальовкою, закінчується напівфілософським трактатом про космічний песимізм і мікроскопічну роль людини у світі, індиферентному до неї.
Дуже швидко, вже після першого роману, стало зрозуміло, що головні одиниці виміру його текстів — це довгі, тягучі, пастозні речення і мінімалізм пунктуації. У його текстах є речення, які займають кілька сторінок — настільки комплексні, що один із рецензентів зазначив: тексти Краснагоркаї стануть пеклом для редактора. Один британський поет якось порівняв синтаксис угорця з лавою, хоча самому письменникові цей образ здається не надто точним.
«Ні, лава повільна, а мій текст радше схожий на істоту, що біжить стрімголов, задихаючись, несучи в душі певну уготовану їй долю, біжить геть від чогось і водночас до чогось іншого. Не потрібні крапки, а лише дихання та ритм, темп і мелодія».
Стилістику письменника часто порівнюють із абсурдистською прозою Бекета — ще одного адепта хитромудрого синтаксису, — хоча сам Краснагоркаї каже, що ніколи не шукав свій стиль у книжках інших авторів. Він брав його з розмов.
«Я жив відокремленим життям. У мене завжди були друзі, але лише по одному [на кожен період життя]. І з кожним другом у мене були стосунки, в яких ми розмовляли одне з одним лише монологами. Одного дня, однієї ночі говорив я. Наступного дня чи ночі говорив він».
Мабуть, саме так і можна охарактеризувати його манеру — нескінченний монолог, який розповзається величезним абзацом (наприклад, кожна з 12 глав «Танго» складається з одного речення-голіафа).
Краснагоркаї вважає, що просто не має права ставити кому, як це роблять інші письменники. Він каже, що кома — це знак, що належить Богові. І ставити її треба, коли історія насправді закінчена.
Фото: Johan Carlberg